Темою „number one“ в українській суспільно-політичній думці останнього тижня стала дивна‚ відірвана від реальности‚ надія президента Зеленського на зустріч з Путіном. І це вже навіть не надія: голова Офісу Андрій Єрмак дістав цілком конкретне доручення організувати таку зустріч. Тепер політики і коментатори на всі лади обговорюють‚ де вона може відбутися. З усіх висловлюваних порад‚ версій і припущень випливає однозначна відповідь: ніде. Бо є абсолютно очевидною відсутність ґрунту‚ на якому сторони здатні порозумітися.
Москва навіть не розглядає варіянту серйозних переговорів: мовляв‚ не сьогодні‚ то завтра незалежна Україна впаде‚ тому для Зеленського нічого не залишається‚ як приїхати до Кремля з піднятими вгору руками.
Український президент за два роки при державому стерні, набивши не одну ґулю на чолі‚ все ясніше усвідомлює неможливість капітуляції. З іншого ж боку‚ він змушений не припиняти замирювальну риторику. Рейтинґ його за два рокy впав наполовину‚ а на заході і в центрі України – на дві третини. Залишається – з відомої причини – льояльним до нього російськомовно-проросійський електорат Сходу. От на нього Зеленський і хоче надійно спертися: дивіться‚ я роблю те‚ що обіцяв вам – вперто шукаю шляхів до миру на Донбасі.
Насправді таких шляхів нема. Саме тому з уст Зеленського прозвучала чисто фантастична пропозиція Путінові – зустрітися у Ватикані. Розрахунок гарний: де-де‚ а там кремлівський україноненависник не посмів би виказувати своє завойовницьке нутро. Але тому й не збирається туди. Як пише найкраща коментаторка україномовного веб-сайту „Еспресо ТВ“ Марина Данилюк-Ярмолаєва‚ „на практиці люциферові нема що робити у святих місцях“.
У відповідь депутати російської Державної Думи вже відверто оголосили найкращим місцем для українсько-росiйської вершинної зустрічі окупований Росією український Крим: самий лише приїзд туди Зеленського означав б визнання Криму російським і повернув би взаємини між Росією та Україною до єдиного в очах росіян „законного“ статусу – метрополії і її колонії.
Чому Путін так вчепився в Україну? Його хвора на імперську велич голова не виліковується вже ніякими ліками‚ йому нічого не важить думка світу‚ міжнародний осуд. Щоб втримувати себе в цій приємній для нього хворобі‚ він мусить мати об’єкт‚ на тлі якого Росія виглядає супермогутньою державою. Таким об’єктом‚ на наше нещастя‚ доля судила бути Україні. Лише на цьому вузенькому напрямі Путін відчуває себе паном ситуації. І саме тому нездатен поступитися‚ нездатен забрати свою великодержавну лапу з горла незалежної України.
Зеленський прозріває‚ але дуже повільно: за кроком вперед слідує крок назад. То він доростає до розуміння‚ що в „нормандський формат“ переговорів належить залучити США‚ Великобританію і Канаду‚ і поза всякими сумнівами‚ результат від цього був би для України величезний‚ то знову повертається до двосторонніх переговорів з Путіном‚ в яких українська сторона не має шансів на успіх.
Запорука успіху – в єдності й одностайності Української держави з демократичним світом. Колишній міністер закордонних справ України Павло Клімкін дуже слушно підкреслює‚ що Україна „повиннa заслужити на довіру союзників своєю стійкістю в протистоянні з Росією‚ бо допомагають тільки тим‚ хто сам готовий захищатися“.
Не меншу рацію має п’ятий український президент Петро Порошенко‚ закликаючи західні держави підтримати Україну в її намірах пришвидшити членство в НАТО.