Оскільки Закарпаття завжди знаходиться на далекій периферії, то бодай у цьому має своє щастя. Ні Перша світова, ні Друга не спричинили тут страхітливих руйнувань, який зазнала Україна чи та ж Угорщина у 1944-1945 роках. Тоді гітлерівські союзники вибудували у Карпатах потужну лінію оборони, яку назвали іменем леґендарного мадярського вождя Арпада, але Червона Армія її не атакувала, обійшовши ворога з фланґів. Тож угорське військо спішно відступило з Закарпаття, аби не опинитися в оточенні. Бої тут мали льокальне значення.
Але тепер на наші голови впала третя найбільша війна в Европі за останнє століття, в якій задіяні вже не лише танки, літаки та кораблі, а й крилаті ракети. Війна, від жахіть якої здригається цивілізований світ. Закарпаття знов опинилося в глибокому тилу. Та на відміну від попередніх воєн, нині закарпатці добре усвідомлюють, що воювати доводиться не за політичні інтереси чужих правителів, а за самих себе.
І тут найзахідніша область нічим не відрізняється від решти реґіонів України. Такі ж черги у військкомати, потужна волонтерська мережа, невпинний рух за кордон і звідти, бо ж прикордоння стало перевалочною базою гуманітарної допомоги з Европи. І ясна річ, 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада, яка успішно б’є ворога далеко від рідних теренів. А ще‚ на жаль‚– сумні звістки у села та містечка. Бо на відміну від Росії, у нас імена загиблих героїв не приховують від громадськости, їх із почестями проводжають в останню дорогу. Бо ми знаємо, за що вмираємо.
Найбільший шок не тільки для ворога, але й для нас самих стало небачене почуття національної солідарности, яке в ці трагічні дні охопило Україну. Ті, хто плекав свої підступні пляни на реґіональній відмінності, досі не можуть оговтатися. (А таких „сепарів“ вистачало і на Закарпатті).
Як? Чому? Коли відбулося це єднання, що путінські спецслужби все проґавили? На ці запитання нема конкретної відповіді. Бо ж виплекалося воно природно й еволюційно – так, як непомітно зростають рідні діти. Несамовитий московський диктатор домігся того, проти чого найбільше боровся: зцементував Україну в єдине тіло. І виявилося, що ненависть до ворога об’єднує не гірше, ніж спільні ідеали.
Війна все зрушила з місця. Змінилися не тільки ми, а й наші сусіди. Поляки і чехи, які завжди відчували скепсис до Москви, після ґвалтовного нападу Росії на Україну зайняли чітку антиросійську позицію. Разом з балтійськими країнами, які добре затямили пів століття радянської окупації, вони стали нашими найтвердішими союзниками‚ разом з США та Великобританією, які ніколи не мали особливих сентиментів до Кремля.
Натомість Угорщина старається і далі дрейфувати проросійським курсом Віктора Орбана. І коли дві години простоїш під час повітряної тривоги у сирому підвалі ужгородської багатоповерхівки разом з сусідами-школярами угорськомовної школи, дивуєшся, як великий будапештський захисник закарпатських угорців може так категорично виступати проти закриття українського неба для ворожих літаків та ракет? Адже страждають не тільки українці, але й угорці Ужгороду, Мукачева, Берегова. Хто порахує ті дитячі травми та глибокий переляк в серцях матерів, які серед ночі чи над ранок підіймають з ліжок заспаних діток, аби під моторошне завивання сирен похапцем спускатися у нетрища холодних підземель?
Вразила поведінка Словаччини. Проросійська ще з ХІХ ст.‚ вона почала пробуджуватися з довготривалого московського зачарування. Завжди обережна словацька позиція стає дедалі виразнішою і наближається до однозначного несприйняття Москви сусідніми Чехією та Польщею. І це – ще один неприємний сюрприз для Путіна. Прагнучи посилити „рускій мір“ завоюванням України, він навпаки – суттєво послабив його. „Русофобія“, яку рашисти збиралися показово викорінювати в Україні, поширилася тепер на всі континенти.
Ужгород за цей перший воєнний місяць пережив новітнє „переселення народу“. Лише за офіційними повідомленнями, до Закарпаття переїхало вже понад 220 тис. біженців, що складає 20 відс. від населення краю. (На Івано-Франківщині, наприклад, удвічі менше). А скільки є таких утікачів, що ніде не фіксувалися?
Середмістя Ужгорода змінило своє обличчя. В найменшому обласному центрі, де майже всі один одного знають, запанував вир російської мови, яка для закарпатців не є рідною. Часом розмірковуєш, що в руйнуванні Харкова, Сум, Чернігова чи Маріюполя є якась диявольська логіка. Так, як жертва вабить насильника своєю безборонністю, так і зрима російськомовність цих міст притягувала до себе погляди російських „освободітєлєй“, які намагалися скинути з них важке ярмо „нацистов і бендеровцєв“. І з цією російськомовністю після війни теж доведеться щось робити.
Інакше за якийсь час прийдуть наступні визволителі зі Сходу, які волатимуть про „адіннарод“.
Мова має значення. В цьому переконалися мільйони людей, які зірвалися з рідних місць, рятуючи своє життя. За 30 років Незалежности значна частина України так і не змогла перейти у повсякденному спілкуванні на мову своїх батьків, дідів і прадідів, що і стало причиною аґресії Росії. В їхніх інтересах показати раз і назавжди, що ми навіть за формальним ознаками не є частинами „руского міра“, як це у першій чверті ХХ ст. зробила німецькомовна Прага чи російськомовна Варшава, перейшовши на чеську та польську мови.
Певна річ, що такий масовий наплив приїжджих відчувається в щоденному житті Закарпаття. А з іншого боку, це дає і нові можливості. Бо проживання в Ужгороді таких знакових імен, як письменник Андрій Курков чи кінематографіст Мирослав Слабошпицький обов’язково принесе свої плоди.
Не всі переселенці по війні повернуться додому. Тим паче, коли й нема куди повертатися, бо втрачена оселя чи майно. Україна зміниться. Вона вже не буде такою, як раніше. Війна стала поворотною точкою нашої історії, після якої постане змінений світ. Від нас залежить, чи він буде досконалішим.
Ужгород