Російська аґресія проти України з 2014 року, завдяки якій Москва планувала створити потужний пляцдарм для майбутнього широкомаштабного вторгнення в Европу, змусила европейців заговорити про організацію власної евросоюзівської армії, що повинна захистити від самозваної „другої в світі“. Але досить швидко стало зрозумілим, що ця ідея не стане пріоритетною, оскільки формування такої збройної сили вимагає великих політичних і матеріяльних зусиль багатьох держав, що в нинішніх умовах видається малоймовірним‚ з огляду на позиції окремих з них щодо їхньої участи в протистоянні з Російською Федерацією.
Зрештою, це ще питання, чи змогла б така европейська армія самостійно й успішно відповісти на збройну аґресію тієї ж „другої армії світу“? А потім, чи мала подібну традицію Европа раніше? Якщо не згадувати організацію хрестових походів…
Але ж потім було посилення турків на Близькому Сході – аж до захоплення ними 1453 року Константинополя і занепаду Візантійської імперії. Після цього Европа виявиться непідготовленою до просування османів через Балкани до Дунаю й далі. Тим часом, після взяття під контролю Кримського ханства в 1475 році‚ Блискуча Порта підштовхнула набіги тамтешньої орди на українські землі, заглиблюючись аж до Галичини й Волині.
За таких обставин саме українці витворили новий зразок збройної сили, яка зможе успішно боротися з мусульманським світом і на суходолі, й на морі, – козацтво. Це особливо переконливо довів організатор Запорозької Січі на Хортиці князь Дмитро Вишневецький, проти якого турки навіть змушені були оголошувати загальну мобілізацію.
Починаючи з 70-их років ХVІ ст., зазначав Б. Крупницький, низове козацтво зі своїм січовим осередком розвивалося настільки сильно, що ставало значною організованою і сконсолідованою силою, майже незалежною від влади Речі Посполитої. А за якихось пару десятків років слава про військову майстерність нашого козацтва розходиться цілою Евро-пою. Зокрема в Німеччині виходять книги про тактику й стратегію цього українського новотвору, його запрошують на службу різні правителі. Скажімо, 1594 року австрійський імператор відсилає свого посла Еріха Ляссоту на Січ, аби найняти на службу запорожців. Після чого з’явля-ються пропозиції від інших европейських монархів. А 1618 року козацький посланець Степан обговорював у столиці Персії угоду щодо найму запорожців у фортеці на кордоні з Туреччиною.
З початком 30-літньої війни (1618 – 1648) відомий европейський полководець Валленштайн та його генерали вимагали від польського короля, аби присилав їм на допомогу запорожців, а не своїх гусарів. А документи 1633 року свідчать, що тоді порушувалося питання перед австрійським імператором „будь-якою ціною набрати шість тисяч козаків і прислати їх до Відня“. І на початку 1635 року в австрійській армії вже нараховувалося кілька тисяч козаків. Саме вони виснажували французьку армію в Бельгії. А згодом козацькі частини змусили французького генерала ла Валлета відступити від Рейну. Тож уже 1636 року в Парижі визріває рішення запросити чотири тисячі українських козаків на службу. Зрештою, бачимо їх там 1646 року, коли вони беруть на себе місію відбити в іспанців французьку фортецю Дюнкерк.
Ось саме про таку збройну силу мріяла самодержавна Москва, коли через православних патріярхів почала підбивати українців на підлеглість єдиновірному цареві. І коли цього добилася на сумнозвісній Переяславській раді 1654 року, наобіцявши довірливим українцям усіляких прав і привілеїв, то Військо Запорозьке стає від того часу важливою складовою загарбницьких походів Московської держави в підкоренні сусідніх народів.
І відзначатимуться в цих завоюваннях не лише рядові козаки, а й козацька старшина, нащадки якої поведуть російські армади в криваві баталії як на суходолі, так і на морі: генерал-фельдмаршали Іван Гудо-вич, Іван Паскевич і Йосип Гурко-Ромейко, прославлений флотоводець Павло Нахімов з полтавського козацького роду Нахіменків, адмірал Василь Завойко… До речі, і радянську російську збройну силу з перших днів її існування очолювали вихідці з України – Микола Подвой-ський, Володимир Овсієнко, Павло Дибенко.
Після поразки національно-виз-вольної боротьби 1917–1921 років власне українська збройна сила була загнана в табори інтернованих на теренах Польщі. Однак‚ там далі діяв Генеральний штаб УНР, котрий на основі недавнього бойового досвіду продовжував теоретично осмислювати й удосконалювати тактику й стратегію національного військового мистецтва. Всі замисли майбутніх військових операцій підпорядковувалися визволенню Батьківщини від чужоземного поневолення.
Цей досвід став в нагоді, коли вслід за проголошенням у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави виникла потреба формувати власну збройну силу, яка буде захищати рідний народ від усіляких окупантів. Українська Повстанська Армія, яка зформувалася в лісах Волині й Берестейщини, поступово поширила свою діяльність на всі інші сусідні реґіони нашого національного розселення, до її лав також вливалися українці зі східніх теренів – насамперед Кубані.
Секція кубанського козацтва Рево-люційного комітету поневолених народів, до речі, ось таким чином зверталася до нащадків славних запорожців, яких царська Росія переселила на Північний Кавказ: „Поки живе Сталін, поки панує більшовицький терор – нам не буде життя! Вільна Кубань разом з вільною Незалежною Україною буде тоді, коли зникне з лиця землі більшовицька гідра…Український народ зродив Українську Повстанчу Армію, яка почала боротьбу з гітлерівськими й сталінськими окупантами. Прилу-чай-теся до нашої Української Пов-станчої Армії! Творіть свої бойові козачі загони!.. Ми самі прорубаємо собі шлях до життя. Нам поможуть всі народи, що їх гноблять більшовицькі душогуби!“.
Бойовий чин УПА, якою захоплювався генерал де Голль – „Якби я мав таку армію, то жоден німецький солдат не ступив би на французьку землю“, – тривав ще і понад десять повоєнних років і увійде окремою золотою сторінкою в історію світового військового мистецтва.
Викристалізоване на основі козацької тактики й стратегії й відшліфоване в період національної революції українське військове мистецтво в роки Другої світової було затребуване і більшовицькими воєначальниками. Особливу ж увагу на використання бойового досвіду кубан-ського козацтва звертала Моск-ва, намагаючись перенести його в дії Червоної армії. Для цього українській творчій еліті, яка опинилася в евакуації в Уфі, доручили підготувати звернення до кубанців, аби нагадати їм про спільне коріння й спільну військову звитягу – це було вперше і востаннє після грудня 1932 року, коли в СРСР офіційно згадувалося, що кубанці – потомственні українці.
Треба додати, що в роки Другої світової українці також становили основу командного складу Червоної армії – Семен Тимошенко, Михайло Кир-понос, Андрій Єременко, Іван Чер-няховський, Родіон Малиновсь-кий командували фронтами, десятки бойових генералів відзначилися як командири сухопутних, повітряних і морських з’єднань. У повоєнний час два з них очолювали міністерство оборони СРСР – маршали Родіон Малиновський і Андрій Гречко.
І поступовий відтік наших земляків з командного складу збройних сил нинішньої Росії, як і втрата призивного континґенту з України після 1991 року зформував там так звану другу армію світу, яка вже була не тією. Без українців вона не може виконувати ті завдання, як це відбувалося протягом багатьох століть. Відтак вона втратила ознаки сучасної европейської армії. Цю місію взяла на себе українська, яка по-справж-ньому розпочала формуватися після російської аґресії в 2014 році.
Як і тисячі років тому, коли на наших чорноземах одвічні хлібороби змушені були зупиняти ту орду, яка котилася небаченими полчищами до „останнього моря“, йшла визволяти „русских“ чи слов’ян за Карпатами, або несла комунізм для всього світу, то тепер ми піднялися всі воєдино, аби стати на заваді здійснення імперських планів сучасної Росії, головний з яких – знищити цілком українство, про що відверто заявляється, й цим нечуваним і небаченим злочином застрашити всі континенти.
Сьогодні Европа, здається, зрозуміла, що українська армія воює не тільки за свою Батьківщину, але й за неї, як це відбувалося протягом багатьох тисячоліть. І тому коли на складах якоїсь з натовських армій в Европі вичерпуються запаси, то тамтешнім політикам має доходити найпростіша істина – це все пішло на оборону їхніх родин, територій, демократичних цінностей. Бо захищаючи свою землю західною зброєю, українська армія не допускає на Захід оту „другу в світі“, яка принесе туди жахіття Бучі, Ірпеня, Бородянки.
Тому Европейський союз, який ще не має уявлення, що то за армія має бути ним створена, повинен зрозуміти: Старий Світ вже має реальну свою армію, яка стоїть на захисті її інтересів, хоч багатьом політикам континенту й досі не бачиться можливості для України бути рівною серед них.
І що важливо: українське військо не треба окремо запрошувати сьогодні до захисту Европи, як це було в середньовіччя, – воно вже обороняє її! Захист Европи – це природна потреба й обов’язок українців, бо саме їх Всевишній розселив на цих благодатних землях. І вони сумлінно виконують цю повинність усю свою історію.
Проте, як відомо, коли народ не спроможний годувати свою армію, то буде годувати чужу. Про це, між іншим, добре знають не тільки українці та інші народи колишнього СРСР, а й східні німці, поляки, чехи, словаки, угорці, румуни, болгари… Тому европейські народи зараз перед остаточним вибором: або вони утримують і забезпечують найновішим озброєнням українську, як свою армію, або завтра годуватимуть „другу в світі“, наслідки дій якої вже побачив увесь світ.
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.