КИЇВ. – На 1 вересня припала 105-та річниця від дня народження Ігоря Качуровського (1918-2013), високоталановитого поета – послідовника київських неокласиків, прозаїка, перекладача, літературознавця-універсала, професора Українського вільного університету (Мюнхен), журналіста Радіо „Свобода“.
З цієї нагоди в Київському літературно-меморіяльному музеї Максима Рильського відбувся літературний захід „Дійсність – ліри чистий тон“ (цитата з сонета „Поет“, що увійшов до другої збірки віршів Качуровського „В далекій гавані“, Буенос-Айрес, 1956). Саме завдяки М. Рильському він став українським поетом і продовжив стильову лінію київських неоклясиків. Мова про доленосну зустріч з „Орлеанською дівою“ Вольтера в блискучому перекладі Рильського – ця книга відкрила молодому Качуровському „клясичну досконалість вірша“, коли потрапила йому до рук восени 1942 року.
Учасники зустрічі мали нагоду почути, як читає свої вірші сам Качуровський у записі Світлани Короненко, зробленому 2008 року для Радіо „Культура“. Також поезія молодшого неоклясика звучала у виконанні заслуженого артиста України Бориса Лободи та Олени О’Лір, провідної наукової співробітниці музею.
Про різні грані творчої особистости І. Качуровського говорили літературознавець і журналіст Сергій Козак, журналіст і перекладач Тарас Марусик, письменник, перекладач, публіцист, дипломат Сергій Борщевський, поетка, перекладачка, художниця Валентина Давиденко, перекладачка Ольга Здір, поети Вікторія Климентовська і Анатолій Шкуліпа, підприємець і меценат, друг і виконавець останньої волі поета – бути похованим у рідних Крутах – Микола Шкурко.
І. Качуровський ще на самому початку своєї дороги в літературі обрав собі за взірець переконаних опозиціонерів – київських неоклясиків, які, на противагу співцям „комуни“ та деструкторам-аванґардистам усіх мастей, сповідували культ краси, плекали клясичні европейські поетичні форми.
І. Качуровський наприкінці Другої світової війни разом з батьками дістався через Словаччину до Австрії. У Зальцбурзі він зустрічався з Юрієм Кленом, розпочав довгий листовний діалог з Михайлом Орестом (Зеровим), шостим неоклясиком, який також вирвався у вільний світ і якого Качуровський називав своїм літературним учителем.
На еміґрації послідовник неоклясиків Качуровський опинився в опозиції до повоєнної української діяспорної літератури, що її формував критик Юрій Шерех-Шевельов, непримиренний супротивник як неоклясиків, так і їхніх послідовників.
І. Качуровський згодом опинився в опозиції й до постмодерністів з „ню-йоркської групи“, – пригадаймо, що писали про нього представники цієї групи Бойчук і Рубчак, у передмові до антології „Координати“: „Його рядки часто захлинаються в якомусь закостенілому формалізмі, основаному на техніці з підручників поетики“.
А Качуровський тим часом якраз і взявся видавати підручники з поетики – і рівних їм досі немає в українському літературознавстві: „Строфіка“, „Фоніка“, „Метрика“, а далі видав і двотомові „Основи аналізи мовних форм“ („Стилістика“) і двокнижжя „Ґенерика і архітектоніка“. Праці, основний патос яких полягає в демонстрації невичерпного потенціялу традиційних форм світової поезії. І, звичайно, автор сам був блискучим майстром цих форм, зокрема писав і перекладав прекрасні сонети. І нехай постмодерністи вважали його невиправним консерватором, що переспівує готові зразки, реліктом віджилої епохи, Качуровський анітрохи й не прагну іти „в ногу з часом“ і залюбки цитував Артура Шопенгавера: „Що менше поетична творчість пов’язана зі своїм часом і середовищем, то більше вона належить вічності“.
Учасники заходу „Дійсність – ліри чистий тон“.
Залишався поет в опозиції й тоді, коли мода на постмодернізм допленталася вже й до України.
Отже, щойно вирушивши в літературне плавання і аж до останнього свого причалу І. Качуровський змушений був веслувати проти течії, – і це часом породжувало в нього песимістичні настрої, відчуття невідворотного „присмерку культури“:
Це не день умирає на овиді,
Бо не стало б і тисячі днів
Для такої кривавої поводі,
Для таких пурпурових вогнів.
Хто ж побореться з ніччю хмурою?
І пощо вже якась боротьба? –
З гуманізмом, проґресом, культурою
Догорає стара доба.
Але жила в ньому й надія на світанок, на воскресіння традиції та істинних цінностей, – хіба ж побудуєш без надії міст через безодню неминучости? У своїй „Автобіографії творчій“ (1994) він писав: „…погляди мої незмінні. Проте змінилося співвідношення сил: місця для носіїв добра і краси зостається дедалі менше. Нині поетів можна порівняти з тими птахами, на чиїх угіддях побудовано аеропорт біля Мюнхену.
Проте і в наші дні постають такі твори – обмежуся одним і до того ж незнаним читачеві прикладом – як “Човен без рибалки” Алехандра Касони, де стверджується перемога в душі людини добра над світовим злом.
І саме це добро осяває нас красою первозданною й вічною“.