Навіть на тлі всієї історії людства‚ на тлі її найтемніших сторінок‚ на тлі різних неронів‚ калігул‚ сталіних і гітлерів‚ Путін – особливий злочинець. Можна сказати – геній злочинства. 22 роки поспіль успішно розхитує фундаментальні основи цивілізації‚ розкладає західну демократію з її ж допомогою‚ а світ зачаровано заглядає йому в рот‚ безпорадно розводить руками і терпить далі. Ліберальні автори‚ що европейські‚ що американські‚ що наші‚ ні до чого глибшого неспроможні додуматися‚ як тільки до висновку‚ що нісенітниці з уст Путіна не варті уваги‚ бо він – дурень‚ але саме тому‚ мовляв‚ і слід вести з ним переговори‚ аби не скоїв чогось гіршого і найгіршого.
Ні‚ диявол не буває дурнем. І серед його слуг нема дурних. Ніколи не говорять вони того‚ в чому не було б якоїсь частки правди. Відтак навіть найбільшу брехню повертають до людей тією привабливою часткою правди – і люди вірять‚ що й усе інше – правда.
Щоб не дати себе нескінченній московській омані‚ треба знати її початки‚ знати генезу. З останніх подій неабияк спонукає до пильного вдивляння в історію виступ Путіна в політичному клюбі „Валдай“ 27 жовтня. Напередодні його пресовий секретар Дмитро Пєсков запевнив‚ що це буде виступ „епохальний“ і що думки Путіна довго цитуватимуть у всьому світі.
Насправді вся сила і весь вплив висловленого Путіном полягає в тому‚ що це не його особисті думки: вони зформовані мислячими силами Росії ще на початку ХІХ сторіччя – досить знакового в інтелектуально-духовному розумінні. То було сторіччя‚ принаймні від 1820-их років‚ славнозвісного і сумнозвісного слов’янофільства. Звідси Путін запозичив свою головну тезу: Росія і Европа – різні і рівноцінні цивілізаційні моделі‚ вони нібито ніколи не перетиналися і ніколи не перетнуться. Як раніше‚ так і сьогодні Росії нема діла до того‚ що вибирає Европа‚ і так само Европі не має права втручатися в імперський історичний вибір Росії.
Розвінчуючи цю путінську неправду‚ можна писати грубі томи – про те‚ як Кремль підкуповує західних політиків і журналістів‚ як наводнює Европу шпигунами і диверсантами‚ як намагається зробити її енерґетично залежною. За цим стоїть не принцип рівноправности і паритету‚ а давня поганська ненависть до того‚ хто досягнув вищого рівня суспільного розвитку.
В пізнього слов’янофіла і путінського кумира Миколи Данилевського ця ненависть вже не приховувался: „Европа істотно нам ворожа; лише тоді‚ коли вона ворогує сама з собою‚ може бути для нас безпечною… Рівновага політичних сил Европи шкідлива і навіть смертельна для Росії‚ а порушення цієї рівноваги для нас вигідне і благе… Нам слід зректися думки про будь-яку солідарність з европейськими інтересами“‚ – писав цей учитель Путіна у праці „Росія та Европа“‚ котру Володимир Соловйов‚ „біла ворона“ в російській культурі (син українки‚ по материнській лінії – правнук Григорія Сковороди), називав „проповіддю обману і насильства“.
Путін на „Валдаї“ каже‚ що оскільки росіяни й українці – один народ‚ тому Захід не повинен втручатися в „теперішній внутрішній конфлікт“. І це також має прямі аналогії в історії.
Вернімося подумки в 1830-1831 роки‚ роки польського повстання проти російсько-імперського деспотизму. Европа‚ зокрема й особливо Франція‚ голосно обурилася з жорстокости‚ з якою російське військо відновило у Варшаві „порядок“. У Парижі з рук в руки ходила антимосковська карикатура‚ що так і назвалася – „Порядок панує у Варшаві“. Група депутатів французького парляменту закликала до активного втручання в події на боці польських повстанців. Та цього не сталося‚ Варшава впала.
У відповідь на ту карикатуру і на нищівну критику на адресу російського варварства О. Пушкін написав вірші „Наклепникам Росії“ і „Бородінська річниця“‚ явно нагадуючи французам про їхню поразку 1812 року. Обидва ті повною мірою коньюнктурні твори‚ разом з віршем Василя Жуковського „Стара пісня на новий лад“‚ були негайно видані окремою брошурою „На здобуття Варшави“.
Дослідники‚ зокрема польські‚ цілком певні‚ що О. Пушкін‚ яко придворний поет‚ ревно виконав замовлення Миколи І. Перед надрукуванням брошури цар особисто переглянув її зміст і‚ певна річ‚ схвалив його.
Пушкін з імперською зверхністю відповідає французам‚ що вони не здатні збагнути причину російсько-польського непорозуміння‚ бо воно є „сперечанням слов’ян між собою“‚ й тому Европа не повинна втручатися‚ це не її діло. Тут же поет каже‚ що справа – за тим‚ чи „зіллються слов’янські ріки в російському морі“. Мовляв‚ жити самостійно вони не достойні.
І знов таки – на вірш Пушкіна і на його непоетичну мотивацію не міг згодом не відгукнутися Вол. Соловйов: „…Якщо збудження національного почуття супроводжується безмежною зарозумілістю і самовдоволенням‚ тупою зневагою і сліпою ворожнечою до чужого; якщо історична інакшість ставиться як ідеал і фактичні поділи зводяться до принципу; якщо кожен народ дивиться на інших або як на вічних ворогів і суперників‚ або як на потічки‚ котрі мусять зіллятися в його морі‚ – якщо‚ одним словом‚ національне почуття приходить тільки у вигляді національного егоїзму‚ – то‚ поза усіма сумнівами‚ воно є відмовою від вселенського християнства і поверненням до язичницького і старозавітного партикуляризму. І якщо такому національному егоїзмові судилося запанувати в людстві‚ – тоді всесвітня історія не має сенсу, і християнство надаремно приходило на землю…“.
Цією „валдайською“ промовою Путін мимоволі визнав нездатність Росії змінитися і піти в ногу з усім людством. Це – онтологічна нездатність. Саме вона двісті років тому спонукала слов’янофілів знайти „свій шлях“. Усвідомлюючи або скоріше передчуваючи‚ що Росії ніколи не наздогнати Европу‚ вони створили міт‚ що Росія вже й так досконала‚ що вона є носієм особливої‚ неперевершеної духовности‚ і вона от-от засяє над усім світом. Ця гарна казка невдовзі стала офіційною ідеологією російського трону. Слов’янофільство з його первісним ідеалізмом переросло у „москвофільство“: слов’янські потічки зобов’язані були злитися в російському морі!
„…Російські панславісти вірять‚ що ми та ілярійці хочемо‚ щоб вони панували над нами. Вони твердо переконані‚ що від якогось дня контролюватимуть усі слов’янські землі. Сьогодні вони з нетерпінням і радістю чекають на свої майбутні виноградники в Далмації. Ці панове почали скрізь говорити і писати „слов’янин“ замість „росіянин“‚ щоб невдовзі можна було написати „росіянин“ замість „слов’янин“. Я можу засвідчити‚ що росіяни думають про інших слов’ян не по-братськи‚ а непорядно й егоїстично…“.‚ – писав‚ відвідавши у 1846 році Московію‚ чеський письменник Карел Гавлічек.
Вол. Соловйов: „…Панівний тон усіх слов’янофільських поглядів полягав у безумовному протистоянні російського неросійському, свого – чужому. „Московські пророки“ ніколи не відступали від цієї першої брехні, котра в найкращих з них була лише прикрита, але не подолана засвоєними зовнішньо нахилами до загальнолюдської істини і справедливости…
…Гріх слов’янофільства – не в тому, що воно приписало Росії вище покликання, а в тому, що воно не досить наполягало на моральних вимогах такого покликання. Нехай би ці патріоти ще більше звеличували свою народність, аби тільки не забували, що велич зобов’язує; нехай би ще рішучіше проголошували російський народ збірним Месією, аби лише пам’ятали, що Месія й діяти повинен як Месія, а не як Варавва. Проте саме на ділі виявилось, що глибинною основою слов’янофільства була не християнська ідея, а тільки зоологічний патріотизм, котрий звільняє націю від служіння вищому ідеалові і робить з самої нації предмет ідолослужіння“.
Диявольськи маніпулюючи історичними реаліями‚ Путін сьогодні зображає справу так‚ нібито Европа морально занепадає‚ тим часом Росія залишається вірною національним традиціям‚ зокрема традиції сильної держави‚ яку нездатна підточити ліберальна демократія. І тут є частка гіркої правди: Европа зіслизає з колишніх духовних висот‚ а все ж ще не впала зовсім‚ бо висоти були захмарні.
Росія не падає – нема звідки. За царів‚ за генсеків‚ за президентів – лежить на дні брехні‚ самодурства‚ насильства і безпробудного рабства.
Світ мириться з цим‚ бо такий світ. Не дивно‚ що на „Валдаї“ жоден з журналістів чи політичних оглядачів не зупинив Путіна на цих очевидних суперечностях: якщо „один народ“‚ то чому українські міста лежать в руїнах? Якщо це „спеціяльна операція“‚ то нащо Москва здійснила загальну мобілізацію? Якщо українців як нації нема‚ то яка потреба в „денацифікації“ їх? Якщо це „внутрішній конфлікт“‚ то чому Росія залучає до війни проти України білорусів‚ кадирівців‚ сирійців‚ іранців‚ північних корейців?
І якщо Росія – рівноправна і рівноцінна цивілізація‚ то чому українці готові вмерти на полі бою‚ аби тільки уникнути нещастя жити в ній?
Закінчимо ще однією думкою Вол. Соловйова‚ котра від кінця ХІХ сторіччя не втрачає своєї актуальности: „Російський народ перебуває в украй сумному стані: він хворий, розорений, деморалізований. Й ось ми дізнаємося, що він в особі значної частини своєї інтеліґенції, хоча і не може вважатися формально божевільним, проте одержимий хибними ідеями, що межують з манією величі і манією ворожнечі до нього всіх і кожного. Байдужий до своєї справжньої користи і до справжньої шкоди, він уявляє неіснуючі небезпеки і засновує на них найбезглуздіші припущення. Йому здається, що всі сусіди його ображають, не досить схиляються перед його величчю і всіляко проти нього чинять лихо“.
Годі чекати‚ що Московія зміниться. Щось цілком навпаки: чим безнадійніша над нею сіра мряка економічної стаґнації‚ непроникної ізольованости від решти світу і стрімкого наближення цього неспасенного суспільства до остаточної прірви‚ тим з більшою ароґантністю Путін видає темряву за світло.