15 січня 1945 року сотня УПА бійців на чолі з командиром Мирославом Симчичем провела бій під Космачем – „бандерівською столицею“ і перемогла значну силу ворога – знищила каральний загін НКВД.
Взимку 1945 року більшовики тричі пробували напасти на Космач, щоб зруйнувати військову базу УПА, зрештою захопили повстанську столицю Космач і були там повстанцями оточені.
У цих боях, за даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД, брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші радянські формування.
На один з прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в селі Шепіт, натрапила Березівська сотня, в якій М.Симчич на той час командував 3-ою чотою. Разом з сотнею Ґонти ця сотня оточила і за одну добу розгромила батальйон. У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме М.Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога і довів бій до переможного кінця.
Щоб не зруйнувати житло селян і зберегти своїх бійців, сили УПА вийшли з Космача та дали можливість частинам НКВД увійти до села. Згодом партизани оточили Космач.
Бій тривав три доби без перерви. Основні сили окупантів зазнали поразки і попросили підмоги.
Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії НКВД. Новий сотенний Юрко, кого командування УПА призначило замість Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому М.Симчичу.
15 січня 1945 року повстанці Березівської сотні в присілку Рушір влаштували засідку біля зруйнованого моста за шість кілометрів від Космача через річку Лючу.
М. Симчич у повісті-літописі Михайла Андрусяка „Брати грому“ так згадує про це: „Засідку влаштували за три-чотири кілометри за Рушором в напрямку Космача. 215 стрільців треба було замаскувати так, щоб ворог не виявив жодного й навіть не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори там брали дорогу в підкову“. Повстанці розташувались на схилах над дорогою, замаскувались у метрових кучугурах снігу.
Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, „бронебійку“, понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта – карабіни (кріси) й гранати.
Зранку на підступах до села з’явилася колона НКВД з 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними – понад 15), тісно набитих солдатами, і одна легкова автомашина з командиром конвойного полку № 256 військ НКВД – Героєм Радянського Союзу генерал-майором Дергачовим, зупинилися на самому краєчку провалля перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на виду.
Близько 11-ої год. по команді М.Симчича розпочався нерівний бій, між Березівською повстанською сотнею та в декілька разів чисельнішими московськими окупаційними військами, які перед тим займалися примусовою депортацією кримських татар, чеченців, інгушів. Бій закінчився повним розгромом ворога.
Всього за матеріялами справи, яку вели проти сотенного Симчича, було встановлено, що в тому бою загинуло 386 енкаведистів, а ще 50 померло від важких ран у шпиталях Коломиї та Івано-Франківська.
Хвилин за 40 після початку бою розривна куля влучила М. Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. М.Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап’ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крови. Повстанці ж у бою втратили трьох бійців.
Узимку 1946 року аж до весни М.Симчич хворів на тиф. У цей час загинув сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнала втрат і розсіялася. Але здаватися з повинною ніхто не пішов. М.Симчич офіційно був призначений командиром Березівської сотні, зібрав її і відновив боєздатність. Сотенний пережив безліч облав та бойових сутичок.
Свій останній бій М.Симчич із „Чернецем“ (Петром Томичем) провели 4 грудня 1948 року, перевіряючи зимові криївки. Друзі вели бій від 1-ої год. дня до 10-ої год. вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. „Чернець“ був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Вояки знепритомніли від диму та були захоплені окупантами.
Про те, що саме М. Симчич із позивним „Кривоніс“ командував у 1945 році операцією під Космачем, радянська влада не знала. Навіть тоді, коли ув’язнила його. Інакше, припускає колишній боєць, його б одразу розстріляли.
Його засуджено 1949 року Івано-Франківським військовим трибуналом за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Брав активну участь у повстаннях. Згодом повторно дістав ще 25 років за „участь у націоналістичному угрупованні“. У 1963 році М.Симчича звільнили.
Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими „нововиявленими обставинами“ – бій під Космачем.
М. Симчич каже, що відстоювати незалежність України мріяв із дитинства. Коли сформувалася УПА, йому було 20. У ній він проявив себе як талановитий командир.
1982 року М. Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений „за наклепи на радянський державний і суспільний лад“.
Звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні.
Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежности України міліція Запоріжжя „за звичкою“ приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця.
У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам’ятник. 11 травня 2013 року М. Симчич став Почесним громадянином Львова.
15 листопада 2017 року за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд повністю реабілітував М. Симчича.
Останні роки свого життя М. Симчич жив у Коломиї.
14 жовтня 2022 року М. Симчич отримав заслужене звання Герой України з врученням ордена „Золота Зірка“ за героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України, визначні особисті заслуги у становленні Української державності, багаторічну плідну громадську діяльність; а 5 січня 2023 року патріотична громадськість України вшанували Героя з його 100-річчям.
18 січня 2023 року в Коломиї М. Симчич відійшов у вічність.