Присягаючи на вірність православному цареві в Переяславі в січні 1654 року, Богдан Хмельницький зі старшиною сподівалися, що нарешті отримають вкрай бажану збройну допомогу від Москви, аби утвердити українську державність, як і обіцяв раніше цар Олексій Михайлович. Тож відсилаючи через місяць до „білокам’-яної“ 23 статті свого проєкту договору, український гетьман пропонував, щоб на кордонах від поляків царські власті розмістили для безпеки 3,000 вояків, а як „воля царского величества буде, хотя и больши“.
На це прохання з Москви відповіли, що будуть „свято“ оберігати Україну. Але той московський відділ, який, за задумом козацької старшини, мав розміститися на лінії розмежування з Річчю Посполитою, зайшов до Києва й оточив Святу Софію, розмістившись на монастирських городах. Він і не збирався йти на захід, оскільки для Москви важливо було за його допомогою блокувати для застрашення митрополита київського Сильвестра Косова, котрий відмовився присягати православному цареві.
Це протверезило козацьку старшину, особливо ж вплинув на неї текст „Березневих статей“ московського царя, де останній віроломно порушив усе обіцяне в Переяславі, зокрема фактично заборонив міжнародні стосунки України з сусідами. Богдан Хмельницький та його соратники були шоковані: на переговорах у Переяславі московський посол Бутурлін ґарантував, що цар збереже за Військом Запорозьким усі права й звичаї та ще й додасть нові привілеї, а в „Березневих статях“, зокрема щодо можливости приймати чужих послів і посилати до сусідів своїх, з’явився несподіваний запис‚ який означав заборону дипломатичних взаємин. І коли в травні 1654 року українські дипломати поїхали через Московщину до Швеції, то в Москві їх завернули назад.
Тож коли Богданові Хмельниць-кому стало відомо, що козацьких послів не допустили восени 1656 року на переговори у Вільно, де вирішувалося питання про розмежування з поляками, то гетьман заявив тоді ж на Чигиринській раді: „Діти, ви тим не журіться, я знаю, що треба зробити, – треба відступити від православного царя…“.
Подібно вели себе на переговорах представники царя і в майбутньому. Скажімо, гетьмана Івана Виговського вперто називали писарем, хоч він мав повторний вотум довір’я від козацтва. А недосвідченого Юрія Хмельницького заманили в Пере-яслав, де, оточивши своїми ратниками, витягнули з нього необхідні їм статі в новому договорі, що було для козацької старшини чимось „небувалим“. І все це проявлялося задовго до того, як Бісмарк сказав свою знамениту фразу про те, що будь-який договір з Росією не вартує паперу, на якому він підписаний.
Проте і в ХХ ст. в Росії нічого не змінилося: наприклад, коли більшовицький лідер Ленін був примушений Центральними державами до переговорів з Українською Народною Республікою, то він інструктував свого представника на них Раков-ського, аби той сприймав їх як щось переходове і проминаюче. Тому й не дивно, що російська делеґація всіляко затягувала переговори – аж поки не закінчилася Перша світова війна й Центральні держави її програли. А тоді червона Росія заявила про вихід з переговорів й розпочала другу російсько-українську війну нібито руками місцевих більшовиків, а також латишів, китайців…
Вражало те, що українські соціялісти на чолі з головою Директорії УНР Володимиром Винниченком вступають у нові зносини з московськими „братами по класу“, наївно сподіваючись, що ті справді хочуть миру. Так, Москва хотіла миру, але на своїх умовах. Найперша – „леґалізувати в Україні партію комуністів і ради, після чого російський уряд погодиться виступати посередником між воюючими в Україні сторонами й впливати на течію, котра бореться з Дирек-торією“.
Тобто, головне – посадити противника за стіл переговорів, аби затягнути час. Цю тактику з боку росіян, до речі, відчули на собі і турки, які нині хочуть підштовхнути нас на перемовини з росіянами. Зокрема, йдеться про події 1711 року, коли самовпевнений московський цар Петро І зайшов зі своїм військом дуже далеко вглиб турецьких володінь, понадіявшись, очевидно, на відомості молдавського господаря, що „турки і татари у великому страхові“ перед ним.
Але турецька армія, всупереч московським прогнозам, виявилася підготовленою до бойових дій та оточила російську на Пруті. Петрові І довелося вибирати між полоном і підписанням ганебного для нього миру. Тому він запросив переговори, аби спробувати врятуватися будь-якою ціною: своєму посланникові П. Шафірову він надав повноваження йти на всілякі поступки, приймаючи всі вимоги турків, крім рабства.
На прохання гетьмана Пилипа Орлика турки внесли до договору й пункт, яким передбачалося, що Москва зовсім відмовлялась від України і зобов’язувалась надалі не втручатись в її справи. Це означало, що Україна ставала вільною, ні від кого не залежною державою. Зокрема, документом чітко вказувалося не тільки „відняти руку від козаків і запорожців“, але й не мати свого посольства в Стамбулі, обміняти полонених тощо.
Однак‚ старанням П. Шафірова з мовчазної згоди великого візира 12 липня 1711 року в уже узгодженому договорі з’явився запис, який не давав остаточної ясности і міг трактуватися по-своєму царськими дипломатами. Негайно затвердивши ці зміни, вранці 12 липня 1711 року Петро І вийшов „з свого табору з усіма знаками пошани, забезпечений своїми новими друзями всім, чого йому не вистачало для прохарчування розладнаної армії“.
Усе вирішили гроші й коштовності, котрими підкупили великого візира. Щоправда, в радянській історіографії це подавалося інакше: „Однак‚ хоробрі російські війська зуміли вибратися з загрозливого оточення“.
Дізнавшись про остаточний текст Прутського договору, до великого візира негайно примчав з Бендер шведський король Карл ХІІ і просив того, щоб дав йому „двадцять чи тридцять тисяч своїх найкращих військ, з якими він був би в силах привести царя назад полоняником, аби заключити з ним більш вигідний договір для Порти і для нас, і затримати його аж до виконання умов“. Але візир „протиставив цій пропозиції такі убогі міркування, що його величність з незадоволенням покинув його, щоб повернутися в Бендери…“.
Суперечки, які виникли між Москвою й Високою Портою щодо тлумачення окремих статей договору, пише Борис Крупницький, перешкодили його ратифікації обома сторонами. Петро І, зокрема, не поспішав руйнувати Таґанрозьку фортецю й повертати туркам Азова, вимагаючи, щоб ті спочатку вислали з Бендер шведського короля.
За цих умов уже ніякі зусилля гетьмана Орлика не дали результату. Хіба відрадою для українців було те, що після проведеного слідства покарали великого візира. Але ж Москва не відмовилася від своїх претензій до України, і Туреччина вже не змогла зарадити цьому.
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.