Московщині завжди бракувало власних талантів. Не змогла вирішити цю проблему для неї і влада Золотої Орди. Бо коли, скажімо, постало питання про інтронізацію першого московського митрополита, то не знайшлося відповідної кандидатури на цю посаду серед нащадків угро-фінів. Тому й змушені були висвячувати на Алексія І чернігівця з походження Єлевферія Баконта.
А хто реально очолював збройну силу на Куликовому полі в битві проти татар – не український хіба князь Дмитро Боброк-Волинський?
Тож цілком можливо, що в Москві розуміли неминучість інтелектуального впливу українства, особливо після того, як представники української духовности почали розвивати Московщину з середини ХVІ ст. Однак для будівництва Третього Риму були потрібні не патріоти-українці, а домішка української крови, яка в угро-фінському середовищі витворювала б постаті на кшталт Андрія Боголюбського, що в ім’я утвердження Москви 1169 року пішов навіть на знищення отчого Києва.
Ось чому, починаючи з другої половини ХVІ ст., Москва залучає до освоєння Дикого поля українців таким чином, аби вони поступово змосковлювалися: аґітуючи переходити на службу цареві, їх обставляють такими рамками поведінки, в яких вони, а вже стовідсотково народжені там їхні діти, стають ревними москвинами.
А багато донців – учорашніх запорожців – закликалися на службу і до Москви, де їх записували до стрілецьких ратей. Там же вони й одружувалися на місцевих жінках і поступово розчинялися у так званому в майбутньому великоросійському середовищі, назавжди втрачаючись для рідного українства. Подібне сталося і з тими козаками Петра Сагайдачного, котрих після відходу з Москви восени 1618 року вже під Калугою догнали представники царя й завербували на службу в різні міста цієї держави. Там вони також допомагали зростанню населення, вимушено влаштовуючи свою долю з місцевими жінками.
Після поразки козацько-селянських повстань 1620-их – 1630-их років в межах Дикого поля опинився великий масив українського населення, яке Москва вміло колонізовувала його ж руками, театрально подаючи допомогу на влаштування як акт прийняття в підданство. А необхідних для її існування майстровитих людей з числа українського населення постійно витягувала з наших порубіжних міст.
Однак ті українські селітерники, котрі, відпрацювавши на варницях умовлений термін, хотіли повернутися до рідних домівок, уже не могли цього зробити.
Коли ж москвини як окупанти з’явилися на нашій землі після Переяславської ради 1654 року, то за свою службу взялися викрадати все, що могли дотягнути в Залісся.
Оскільки тоді винаходів людської цивілізації, на кшталт пральних машин чи холодильників, ще не існувало, то важливим „трофеєм“ для московських зайд були українські діти.
Незважаючи на постійні звернення до царя про повернення їх на Батьківщину, нічого не допомагало.
З ліквідацією унії царська Росія вдалася ще до одного методу „перевиховання“ українських дітей. 1831 року, коли в уніятів було відібрано Почаївський монастир, там розмістили осередок Волинського православного архієпастирства. Тоді ж, згідно зі спеціяльним розпорядженням влади, дітей Волині, Поділля, Холмщини й Берестейщини можна було на прохання і забезпечення батьків відсилати на відпочинок до Росії. Зголошених переодягали у військовий одяг і відвозили до спеціяльних таборів. П’ять таких транспортів було вислано до Києва. Крім того, вийшов царський указ про те, що діти змішаних подруж мали виховуватися тільки в православ’ї.
Захопивши владу, російські більшовики придумали новий спосіб перевтілення українських дітей в „істинно русскіх“ через так звані макаренківські колонії. Особливого цинізму нові способи фактичного викрадення юних душ запроваджувалися під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років, коли українські жінки вимушено залишали своїх немовлят під дитячими будинками, де їм давали російські прізвища, або ж, спеціяльно для насмішки, – Бернард Шоу, Андрі Барбюс, Ромен Ролан…
З відновленням Української держави, коли припинився організований відбір талановитих українських дітей для розвитку російської науки, техніки й культури, Москва намагалася й далі витягувати їх з рідної землі через різні проєкти так званого „Россотруднічества“. Яких тільки університетів і філій російських вищих навчальних закладів не було відкрито в Україні – з пільгами для випускників наших шкіл. Ще привабливішими вони були для тих українців, котрі зголошувалися вступати в університети на території Росії.
А нині, коли російська солдатня знову топче нашу землю, Москва взялася викрадати дошкільнят і школярів. З початку повномаштабного вторгнення понад дві тисячі українських дітей, позбавлених батьківського піклування, вже незаконно вивезли до Російської Федерації.
А всього там примусово опинилося щонайменше 234 тисячі українських дітей. Багато з них, яких окупанти обіцяли довірливим батькам оздоровити й повернути, й досі не можуть дістатися рідної домівки.
За даними Мінреінтеґрації України, нашим дітям у Росії оформляють російське громадянство, є випадки незаконного усиновлення їх громадянами Росії. Часто братів і сестер розділяють, щоб вони не могли спілкуватися між собою, і відвозять до різних реґіонів країни.
Тож протягом століть Росія викрадає українських дітей з метою знищення нашої нації. А це – геноцид, за який необхідно відповідати.
Володимир Сергійчук – завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету імені тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.