Працівник редакції „Свободи“ Ігор Пилипчук на вітрильнику „Еней“ завершив подорож довкола Землі, яка тривала майже три роки. Він подолав Атлантичний (тричі), Тихий та Індійський океани. Нижче вміщено його дорожні нотатки.
15 січня 2022
Все ще в дорозі з Кейптавну до Валвісбей, Намібія. З вітром мені не пощастило. Хоча особливих сподівань і не було, бо відомо, що вздовж берега Намібії він, звичайно, нестабільний.
Мої сподівання на нічні бризи не виправдалися. Видимість біля берега погана – холодна течія з півдня і теплий вітер з пустелі утворюють туман. Навіть не туман, а швидше високу вологість повітря, через яку видно менше, ніж на кілометр. Час від часу вітер її розганяє, і тоді видимість краща, якщо, звичайно, нема піщаної бурі в пустелі на березі.
Ще треба пройти близько 150 миль. Останніх кілька днів вночі з’являється слабенький вітерець – 5-6 вузлів, але з півночі. А мені саме в ту сторону. Один раз на день вітер підсилюється ненадовго і поступово повертає в той чи інший бік. За півтора дні пройшов 50 миль, і ті галсами. Хоча саме тепер вітер підсилився і повернув так, що йду на північ з швидкістю п’ять вузлів і практично без хвиль. Сприймаю це як нагороду за терпіння.
Дуже багато тюленів. Деколи цілі стада. Біля сотні тварин в кожному. Коли вони бачать човен, то пробують наздогнати. Очевидно їм цікаво, що це за звір такий. Якщо моя швидкість невисока, то наздоганяють і збираються довкола великими групами. Схоже на поведінку дельфінів. Три дні тому, коли ще був вітер, кілька годин йшов у супроводі великої групи дуже крупних дельфінів. Деякі біля п’яти метрів довжиною.
Сьогодні штиль подарував ще одне дивовижне явище – захід сонця, відмінний від всіх інших: щось пов’язане з пустелею. Поки що не можу сформулювати. Можливо кількість вологи в повітрі зробило його неповторним. Можливо після відвідин пустелі стане ясніше.
Teпер вітер майже стих. Але розчарування останніх днів через відсутність вітру, яке продовжило перехід до Валвісбей на кілька днів, перетворилося на відчуття піднесення від п’ятигодинного попутного вітру, дивного заходу сонця по правому борту човна і повним Місяцем по лівому, і залишків тикіли з двома окрайцями хліба, що не запліснявив, південноафриканським маслом з травами, лимоном і в’яленою ваху – єдиною спійманою рибою в цьому переході. Не знаю, що з перерахованого вплинуло найсильніше на піднесення настрою.
17 січня
Підхожу до Валвісбей. Залишилося сім миль. Іду під мотором, інакше доберуся тільки під вечір – вітер слабенький. Хотілося б сьогодні почати процес оформлення входу в країну, який тут займає два-три дні.
Почала ловитися риба.
Неочікувано зранку почала ловитися риба на обидва кальмарчики. Зловив п’ять, дві зірвалися. Одну вкрав тюлень. Коли я почав підтягувати рибу до човна, щоб витягнути з води, помітив темну тінь у воді, що швидко пропливла біля риби. Риба зникла, а за кілька метрів з’явилася з води голова тюленя з нею в зубах. Він подивився на мене, підкинув рибу в повітря, спритно зловив її зубами і зник у воді. Напевно, подякував.
Зайшов у затоку – на диво там дув добрий вітер. Розкрутив ґеную і пройшов ще з сім миль до яхт-клубу під мотором і одним вітрилом з гарною швидкістю шість і пів вузла. По дорозі розминувся з вітрильником, який видався знайомим. Викликав його по радіо – і справді, це Дан і Марлін з Пенсильванії. Я їх зустрів перший раз на Реюніоні, посеред Індійського океану. Тепер, після двох з половиною тижнів у Намібії, вони вирушили до острова Св. Єлени, моєї наступної зупинки.
Підійшов до яхт-клубу і прив’язав-ся до одного з вільних буїв. Добра практика – перевірити стан ланцюга або канату, яким він прикріплений до дна. Але сильного вітру не було, і я вирішив відкласти це на завтра.
18 січня
Перше, що треба зробити – це здати тест на вірус. Зранку не вдалося, тільки в 11:30. Робила лікарка з Білорусі Наталя. Потім – в лабораторію і назад до яхт-клубу на авті секретаря яхт-клубу Данел.
Десь біля другої години по обіді на тендері друзів попливли до їхньої яхти пообідати, а потім додому, на „Еней“, який стояв на сусідньому буї.
Кілька годин тому вітер почав посилюватися до 30 вузлів. Великих хвиль не було, бо в гавані їм нема де розігнатися. Все виглядало в межах норми. Я зайшов всередину яхти, коли почув стривожені крики на палубі. Вискочив назовні і бачу, що „Еней“ відпливає в сторону відкритого океану, повільно рухаючись на відстані 10 метрів паралельно кам’янистого берега. Така самостійність „Енея“ мене здивувала, але думати було ніколи. Скочив у тендер, завів двигун і пострибав по невисоких, але крутих хвилях наздоганяти свій човен.
Все закінчилося добре. Двигун завівся відразу, я відійшов від берега і кинув один з двох якорів на дно. Але він не зачепився, і вітер здував „Енея“ назад, до кам’янистого берега. Витягнув якір, відійшов далі від берега і знов опустив його на дно. І він знов не зачепився. Витягнув його назад. (Пізніше виявилося, що дно було не піщаним, як можна було б сподіватися в пустелі, а з м’якого намулу. Мій основний якір – типу CQR. Він вважається добрим, але, як показав цей досвід, не завжди – на м’якому дні не тримає).
В цей час під’їхав товариш-яхтсмен на допомогу. Він став за штурвал, а я дістав запасний якір, іншої форми, знов відійшов від берега і опустив його на дно. Цим разом спрацювало. Для спокою кинув і другий якір. Якщо вітер буде закручувати, доведеться розплутувати якірні ланцюги.
Пощастило, що це сталося, коли я був неподалік, і що „Еней“ оминув інші човни, коли його зносило вітром. Виявилося, що обірвався буй, до якого я прив’язав човен вчора. Власне, як завжди, вина моя – не перевірив стан того буя. Обрив буїв не трапляється досить часто. Проте я чув багато подібних історій.
4 лютого
Пустеля Наміб.
Провів в Намібії трохи більше двох тижнів. Країна сподобалася. Там проживає біля півтора мільйона людей, а площа – як дві Німеччини, але в основному пустелі – Наміб і Калахарі. Відносно недавно країна відокремилася від Південної Африки. Все це створює відповідну атмосферу: спокійно, повільно, цивілізовані місця організовані на кшалт німецько-південноафриканських, якісна їжа і дешеве вино. В країні діє південноафриканський ранд на рівні з намібійським доларом.
Мені сказали, що в Намібії заборонено вживати хімікати в сільському господарстві. Я очікував побачити в супермаркетах органічні продукти, але виявилося, що більшість продуктів з Південної Африки.
З бушменом в пустелі Калахарі.
Бушменів бачив в Калахарі. На жаль, не в дикій пустелі, а на одному з курортів. Там живе родина бушменів, і є перекладач з їхньої цокаючої мови, наполовину бушмен, який показує і розповідає туристам про це плем’я.
В кількох місцях зустрічав представників племені хінду. Вони відомі тим, що не миють ніколи тіло, а мажуться розчином глини з тваринним жиром. Судячи з зовнішнього вигляду, це працює. Жінки хінду ходять з відкритими грудьми.
Я відвідав обидві пустелі, але основний час провів на півдні в найстаршій на Землі пустелі – Наміб: дюни з червоного піску, мертва долина в Сосусвлеї і т.п. У цю пору року там бувають дощі, і тоді дороги в деяких місцях розмивають річки. Треба чекати кілька днів, поки спаде вода, щоб проїхати.
Уздовж майже всіх доріг в пустелі з обох боків – огорожа з металевої сітки або дротів – величезна територія пустелі – приватна власність.
Через Намібію проходить тропік Козерога.
На півночі країни також є багато цікавого. Наприклад, місця, де збираються десятки тисяч звірів на водопої, водоспад Вікторія та інші, але туди треба їхати у відповідний сезон.
Вчора розплутав свої якірні ланцюги, підняв якорі з дна, кинув останній погляд на зграї рожевих фламінґо і пеліканів, яких повно в бухті Валвісбей, і вирушив до острова Св. Єлени. До нього, залежно від вітру, приблизно 10 днів ходу.
8 лютого
П’ятий день у морі. Пройшов приблизно половину шляху, тобто біля 600 миль.
Такого спокійного переходу не пригадую. Найближче, з чим можна порівняти, це перехід від Південної Америки до Полінезії, і період в Кораловому морі, що біля Австралії.
Коли відійшов від берега Намібії на 150 миль, зникли тюлені, дельфіни і птахи, натомість з’явилися літаючі риби. Вітер стабілізувався і дме 8-12 вузлів з півдня, або південного сходу, що дає можливість рухатися зі швидкістю 3-5 вузлів. Хвилі – маленькі і практично не турбують.
Вночі – зоряне небо, сузір’я Південного хреста. Ніяких кораблів не видно. Сплю повноцінно кожну ніч. Спокій назовні і всередині. Три дні тому зловив гарну махі-махі, але не зміг витягнути на палубу. Вона боролася за життя до останнього, як кажуть, подиху, і таки вирвалася на волю. Вчора зловив ще одну махі, але маленьку, сантиметрів 20-25. Відпустив.
Приготував ґоренґ на обід – щось подібне до плову. Сів назовні, поїв, попив. Взяв добавки, бо вийшло смачно. Сиджу, дивлюся на горизонт за кормою (більше нема на що дивитися).
Глянув на компас, і не повірив очам – замість курсу 330 градусів він показує 60. Глянув на сонце – воно на місці, прямо по курсу. Автопілот? Ні, він також в порядку. Нарешті збагнув – ложка! Я залишив тарілку з металевою ложкою на розкладному столику біля компаса! А металеві ложки, виделки, ножі я тримаю на магнітній стрічці в камбузі – дуже зручно. Виявляється ложка намагнітилася і своїм магнітним полем змінила орієнтацію компаса. Забрав ложку – все стало на місце.
15 лютого
Позавчора пересік Ґрінвічський меридіян. Тепер я в західній частині земної кулі, і мої координати довготи мають приставку W – west. Давно я тут не був.
Останні п’ять днів були серйозним психологічним випробовуванням – вітер стих до трьох-чотирьох вузлів, і, не зважаючи на всі прогнози, нізащо не хотів збільшуватися.
Як звичайно в таких випадках, коли недостатньо вітру, щоб тримати вітрила надутими і давати поступ, човен розгойдувався, а вітрила безбожно клапали і терлися до стоячого такелажу.
Швидкості півтора-два вузли (пів вузла за рахунок течії) недостатньо, навіть щоб зловити рибу. Для цього треба чотири-п’ять вузлів. У чистій океанській воді видно як риба підпливає до приманки, але має час роздивитися, встигає збагнути, що вона не справжня, іґнорує пластикових кальмарчиків і відходить в бік.
Сьогодні за мною кілька годин ішов великий марлін – біля чотирьох метрів завдовжки разом з носом. На кальмарчиків не звертав жодної уваги. Добре, інакше я би їх втратив. Для такої великої риби – це ніщо.
Досвід показав, що найкраще риба ловиться на воблера – пластикову приманку у вигляді невеликої риби. Вона так сконструйована, що коли тягнути її за човном на швидкості чотири-шість вузлів, то ця приманка опускається на глибину до двох метрів, тремтить і блищить, імітуючи рухи риби. Також розмальована у рибні кольори і має тривимірні пластикові очі. Дуже апетитно. Один недолік – вона не дешева в порівнянні з пластиковими кальмарчиками.
Останнього свого воблера я втратив на минулому переході.
Нарешті вночі з’явився пристойний попутний вітер, і швидкість зросла до комфортних п’яти-шести вузлів. На жаль, вдень він стихне, щоб вночі знов підсилитися. Це вже краще, ніж було, але все ж ще один день страждань нам не минути – розгодування і биття новими вітрилами об такелаж – „Енеєві“, а дивитися і слухати все це – мені. Для таких випадків винайдені спеціяльні вітрила для попутних вітрів – спінакер і його варіянти. У мене спрощений варіянт оснащення. Прийшов час оцінити його недоліки.
До острова Св. Єлени залишилося 120 миль. Вчора написав електронного листа до управителя гавані – вони просять повідомити за день-два до приходу. Відразу отримав позитивну відповідь.
Там є два варіянти – стати на якір, або на муринґ, тобто буй. Стоянка на якорі – безкоштовна, але глибина досить велика для малих човнів – понад 20 метрів. Були випадки, коли якір погано тримав, і вітрильники зносило. Буї – жовтий для човнів 20 тонн і червоний для 30 тонн. „Еней“ важить 9.5 тонни, тобто жовтий буй підходить. Буї платні, але, сподіваюся, надійніші.
Сьогодні вівторок. Важливо бути там в четвер, бо тільки в цей день, раз на тиждень, можна здати необхідний тест на ковід. Схоже, що встигаю.
Останній захід сонця у цьому переході. В Південній Атлантиці вони надзвичайно мальовничі. Якби я не засвідчив це особисто, а побачив на фото – подумав би, що воно підправлене у фотошопі.
Насправді, небо після заходу неймовірно насичене кольорами від густого червоного – до темно синього з усіма можливими варіяціями між ними.
6 березня
„Еней“ підходить до острова Св. Єлени.
Острів Св. Єлени виглядає неприступним з моря: високі круті скелі, відсутність рослинности і будівель. Фортифікаційні укріплення і жерла гармат різних історичних періодів додають до цього враження.
Присутність людей видно тільки, коли заходиш у гавань Джеймставну, що розміщений у вузькій долині.
4,500 жителів острова Св. Єлени називають себе „святими“. Етнічна суміш усіх можливих рас і кольорів віддзеркалює історію заселення острова. Чисто білих менше 10 відс. і значна частина з них – тимчасові працівники з Англії.
Джеймставн – найбільше поселення на острові Св. Олени.
Острів знаходиться посеред океану, тому протягом кількох століть його відвідували в основному торгові кораблі на шляху від Европи або Бразилії до Південної Африки. Кілька років тому побудували летовище, але в часи ковіду воно приймає один літак на два тижні з Південної Африки або Англії. Тому яхтсмени – основні відвідувачі, і нас місцеві добре приймають.
Острів був відкритий у 1502 році. Найвища точка – 823 метри над морем. Дороги дуже вузькі і круті, але якщо піднятися наверх, то там, всередині, острів неймовірно відрізняється від зовнішнього вигляду: буйна тропічна рослинність, багато вологи. Росте все круглий рік.
Незважаючи на це, сільське господарство не розвинуте. Мені виглядає, що місцеві не зацікавлені в ньому і вибрали покладатися на продукти, що доставляються з Південної Африки кораблем двічі на місяць. Можливо тому, що більшість населення – це нащадки рабів-втікачів з Африки і зберегли відповідний менталітет, можливо через те, що 64 відс. з них пенсійного віку.
Природня неприступність острова була добре використана англійцями. Всі ключові місця укріплені фортецями. Старі гармати, що стріляли ядрами, можна бачити повсюди.
Довгий час острів використовувався як в’язниця. Найвідоміший в’язень – Наполеон Бонапарт. Він прожив тут біля шести років в містечку Лонґвуд, помер і був похований недалеко в гарній долині. Залишилася могила, але останки французи перевезли до Парижу і помістили в Домі інвалідів, який колись побудував Наполеон для своїх вояків. Дім, де він жив, відбудований. Але, крім кам’яних сходів, нічого ориґінального не залишилося. Тепер там музей.
Порожня могила Наполеона.
З інтернетом складно – можна купити на півгодини, годину, або дві, але дорого, повільний і з обмеженнями доступу. Через це я мав складнощі з оновленням веб-сайтів „Свободи“ і „Thе Ukrainian Weekly“, коли почалася війна в Україні.
На острові на той час було три з половиною українця: місцева жінка, яку мені так і не вдалося зустріти. Про неї розказав парох Дейвід з місцевої католицької церкви, де я з подивом знайшов великий український прапор на стіні – знак підтримки України. Ірина з катамарану, що стоїть на буї недалеко від „Енея“ – друга українка на острові. Ірина та її син Андрій – з Черкас. Разом з чоловіком Гарольдом з Німеччини вони вже другий рік на острові в очікуванні покращення ситуації з ковідом. Дуже приязні люди і багато розповіли про місцеві звичаї. Третім був я.
300-літня жителька острова Св. Олени і будинок губернатора на задньому пляні.
І ще Бен Браун, молодий адвокат з Англії. Його мати – українка, він був в Україні кілька разів, любить Київ і навіть має татуювання українського прапора. На острові є невеликий яхт-клуб, де двічі на тиждень збираються яхтсмени, охочі випити і розказати байки про свої пригоди. Він там волонтерить барменом.
Коли почав шукати можливість зробити свою роботу, зайшов до бюра двох місцевих газет, радіостанції і друкарні. Скрізь радо допомагали. Один з власників друкарні – Крістіян – допоміг найбільше. Виявилося, що невістка і дружина його брата – українки (живуть в Англії).
Бюро однієї з газет знаходиться в будинку на території невеликого парку недалеко берега. Я там зробив частину роботи. А на другий день помітив пам’ятний напис, що в цьому будинку прочитав лекцію Джошуa Слокам, коли зупинявся на острові під час своєї кругосвітньої подорожі.
Офіційно ковіду на острові нема. Тут не носять захисних масок. Але мають строгі правила карантину для прибуваючих. Я мав нагоду в цьому пересвідчитися на власному досвіді, коли вирушив назустріч Янові (француз, що подорожує довкола світу на чотириметровому вітрильнику). Він підходив до острова, коли я підплив до нього на надувній дошці і торкнувся одним пальцем його човна, щоб відштовхнутися подалі. Через півгодини з’явився начальник порту Давид і сказав, що троє місцевих, незалежно один від одного, зателефонували до нього і повідомили, що я порушив правила карантину.
Мене арештували на човні на добу. Давид пішов у поліцію і зумів полагодити ситуацію. Я отримав дозвіл виходити на берег, але з тих пір місцеве радіо тричі на день передавало коротку інструкцію поводження для новоприбулих яхтсменів.
7 березня
Третій день, як я залишив острів Св. Єлени. Вітер – попутний, 15-18 вузлів, швидкість „Енея“ – п’ять-шість вузлів. Як звичайно, на такому курсі човен розгойдує.
Раз на кілька хвилин хвилі нахиляють „Енея“ сильніше, ніж звичайно. Він швидко випрямляється, а вітрила не встигають наповнилися вітром і ляпають, створюючи різкий удар, який передається на щоглу і весь такелаж. Сьогодні вночі від цього пірвався один з дротів правої відтяжки щогли. Один з тих, що я вже міняв три рази. Втрата одного дроту – це не критично.
А вчора вночі обірвалася відтяжка гіка, коли зламалося металеве вушко товщиною один сантиметр. З тієї ж причини. Це також не критично, але посилиться навантаження на інші частини такелажу. Не дуже приємні несподіванки на початку 4,000-мильного переходу.
11 березня
Тиждень в морі. Вітер дме стабільно з південного сходу, 10-15 вузлів. Таке спокійне життя буде ще тиждень. Потім, біля берега Бразилії, почнеться рух вантажних кораблів і шквали біля екватора. Побачив двох маленьких крабиків у каюті. Такого раніше не було. Не знаю, що в них на думці, тому довелося позбутися. Риба не ловиться.
13 березня
Південний Атлантичний океан. Курс – 300. До бразильського архіпелагу Фернандо де Норонха – 700 миль. Сьогодні зранку вийшов назовні і вперше побачив знайомі шквальні хмари сигароподібної форми. Низькі і темні, з товстими колонами дощу під ними, нахиленими в напрямку вітру. Вперше за довгий час короткий дощ помив палубу.
Тепер почнеться робота з вітрилами – брати рифи перед сильними шквалами. Хоча я впевнений, що нові вітрила можуть витримати сильний натиск вітру, але краще не ризикувати надмірно.
Риба далі не ловиться, хоча і є довкола. Позавчора риба перекусила сталевий трос з кальмарчиком. Вудилище навіть не встигло зігнутися. А вчора якийсь морський монстр зламав мій найбільший і найсильніший гачок. А потім, на моїх очах, велика риба кинулася на приманку, зачепилася, вудилище зігнулося надзвичайно, риба пішла вдолину і через кілька секунд звільнилася. Витягнув кальмарчика – новенький потрійний гачок розігнутий.
19 березня
Між Бразилією і архіпелагом де Фернандо де Норонха. Курс – 283.
Судячи з швидкости руху, яка трохи вища, ніж нормально при такому вітрі, „Еней“ увійшов в Ґуанський потік. Цей потік іде вздовж берегів Бразилії на північний захід зі швидкістю півтора вузли.
Два з половиною роки тому я проходив це місце в напрямку з півночі на південь. Вночі перетнув цю умовну лінію, таким чином замкнувши кругосвітнє коло.
21 березня
Йду вздовж північного берега Бразилії на відстані біля 50 миль. Перетинаю західну частину зони конверґенції повітряних течій, що розділяє Атлантику на північну і південну біля екватора. Вона найвужча тут, біля Бразилії. Має форму трикутника, що розширюється на схід. Біля берегів Африки може бути шириною кількасот миль. Кількасот миль безвітря, постійних шквалів і дощів. Мав такий досвід два з половиною роки тому.
До екватора – ще 500 миль. За ним почнеться зона пасатів з досить сильним вітром з північного сходу.
На відміну від вчорашньої, сьогодні ніч минула спокійно. Слабенький попутний вітер (5-7 вузлів), течія, відсутність великих хвиль і шквалів. Дякуючи течії, швидкість – 5-6 вузлів.
Вчора вітру не було, і цілий день довкола то утворювалися, то зникали шквальні хмари. Одна, величезна, темна, низька, закривала пів горизонту. Вона не рухалася, збирала енерґію. Під вечір я стомився від хлопання вітрил і вирішив скинути їх на ніч. Як тільки скинув основне – налетів справжній шквал з-під тієї хмари. Я наполовину скрутив ґеную і пролетів зі швидкістю 7-8 вузлів кілька миль, поки вітер не вщух.
З’явився рух вантажних кораблів, ожило радіо португальською мовою. Один з вантажних кораблів, що наздоганяв мене, кілька разів робив радіовиклики португальською. Звичайно, всі вживають англійську. Назустріч йшов ще один вантажний корабель, і я подумав, що він викликає його. Але ніхто не відповідав. Я не зрозумів нічого з тих викликів, крім одного слова – велеро – вітрильник. Відповів англійською, він також. Але чомусь далі продовжував виклики португальською. Наздогнавши, вантажник обійшов мене справа. Думаю, що він таки мене викликав. Але чому португальською?
Кожен ранок починаю традиційною процедурою – закидаю вудочки. Риба далі не ловиться.
23 березня
Як і має бути в цій зоні – сьогодні пів дня йшов дощ.
Вітру нема, з північного заходу накочуються півтораметрові хвилі з періодом дві-три секунди, небо захмарене. Дві години йшов під мотором, щоб зарядити батареї.
Сильно розхитує. В цих краях проґноз погоди не діє зовсім.
Чекаю на вітер. До екватора – 235 миль. Потік несе мене в потрібному напрямку зі швидкістю півтори милі. О шостій вечора по Ґрінвічу слухаю ВВС. До ранку не можу заспокоїтися. І так кожен день з початку війни. Намагаюся збагнути і знайти причину такої аґресії. Приводи і причини знаходжу, а зрозуміти і пояснити не можу. А потім усвідомлюю, що пояснити це неможливо. Навіщо дощі в океані? Треба перечитати книгу Йова і Бхаватґіту.
Нарешті! Нарешті прийшов вітер. Перестали хлопали вітрила, зникли хмари і з’явилися зорі, по лівому борту на тлі нічного неба підсвічуються хмари над прибережними містечками Бразилії. Мирне муркотіння хвиль за бортом, фосфорні світлячки в них, кілька ковтків чінзано, що я купив на розпродажі на острові Св. Єлени – життя, засноване на протилежностях, повернулося радісною стороною (треба було взяти більше чінзано).
Чомусь пригадалася колись давно прочитана заключна фраза з роману Александра Дюма „Граф Монте-Крісто“, суть якої приблизно така: хто не знав справжнього нещастя, не може пізнати, що таке справжнє щастя.
25 березня
О 12 годині по Ґрінвічу перетнув екватор.
28 березня
Рухаюся швидко. Середня швидкість за добу – всім вузлів. Це коштує дискомфорту.
Цей перехід можна розділити на три частини: від Св. Єлени до Бразилії, зона конверґенції, зона північно-східних пасатів. Перша частина була спокійна. Друга тримала мене в напрузі через часті шквали. Третя частина переходу дуже аґресивна: сильний нахил, хвилі заливають палубу, і вода потрапляє всередину, човен періодично провалюється вниз з вершини хвилі з гучним ударом у дно. Вітер в основному 20 і більше вузлів. Коли стихає до 18 і нижче – можна жити. Якби я йшов за вітром, такого не було б. Але курс – 60 градусів до вітру. Звикаю. Нема ради.
29 березня
На ранок вітер трохи стих, і життя налагодилося. Солона вода не заливає палубу, і „Еней“ не падає з хвиль з ударом об воду, від чого всю ніч боліла голова. За добу пройшов 192 милі. Надзвичайна відстань для „Енея“.
Іду курсом прямо на Барбадос. Спробую там зупинитися на кілька днів. Можливо приймуть мене без повної вакцинації.
8 квітня
Барбадос прийняв без формальних ускладнень. Як звичайно: медична служба, митниця, іміґраційна служба. На запис про вакцинацію подивилися „одним оком“.
Проте складнощі виникли з портовою службою. У них є причали для великих кораблів і для малих. Чомусь мені вказали на причал для великих. На прохання змінити місце – відмовили. Пробуючи прив’язатися до причалу між двома величезними фендерами, я зламав пластикову платформу за кормою „Енея“. Нічого катастрофічного, але неприємно.
Острів, загалом, дружелюбний, але шумний і не розвинутий. Основний бізнес – туристи. Звідси: вілли на різні смаки вздовж побережжя, порт, обладнаний для великих пасажирських кораблів, магазини без податку на кожному кроці, безліч таксівок, прогулянкових катамаранів і т.п.
Стояв на якорі біля основного міста Бріджпорт, 100 метрів від пляжу в бухті Карлісле (Carlisle Bay). Ресторани вздовж берега, музика на вихідні до ранку.
У південному кінці пляжу є яхт-клуб. Там мені дали тимчасове членство на тиждень, і там я проводив більшість часу: ресторан, інтернет, душ, тенісні корти (не для мене). Що ще треба?
Народу там досить багато, і в основному білошкірі.
Коли я прийшов, там стояла тільки одна яхта. На другий день з’явилася ще одна, яскраво жовтого кольору. Одного разу біля причалу в місті чув, як двоє хлопців з того човна саме відходили від берега. Розмовляли російською. Але, як мені здається, судячи з акценту, – не росіяни.
На третій день прийшов ще один вітрильник – фіни. Я їх знаю зі Св. Єлени, де вони стояли на сусідньому буї.
Звичайно яхтсмени спілкуються один з одним, але тут чомусь ця традиція не дотримувалася.
Якір тримав добре на піску, хоча вітер дує постійно біля 20 вузлів. Хитає також майже постійно. Вода – чиста, видно якір на глибині 23 футів.
У перший вечір надув човника і спробував висадитися на пляж на веслах. Не просто, бо хвилі накочуються, хоча на перший погляд нічого загрожуючого. Проте опинився по пояс у воді. Дорога назад була більш драматичною. Двічі пробував відійти від берега на веслах, і двічі мене перевертало вверх дном. Таким чином втратив ще один телефон, який намок разом з наплечником. Третій за півроку.
Цього було досить, щоб я почав думати. Виштовхав човника поза межі прибою, і вже потім заліз до середини. На цей раз відійшов від берега вдало.
Сьогодні о четвертій пополудні, після візити до офіційних служб, з полегшенням підняв якір, поставив вітрила і вирушив до Пуерто Ріко.
11 квітня
Пів на четверту ранку з’явилися вогні острова Св. Люсія.
Через кілька годин, коли розвиднілося, побачив на горизонті чотири вітрильники.
Карибське море – рай для вітрильників. Острови недалеко один від одного, різні, цікаві, з багатьма місцями для якірних стоянок і розвинутою структурою для яхтинґу.
Пройшов між Св. Люсією і островом Мартінік. Весь цей час швидкість була 6.5-7 вузлів, і я вже почав приємно дивуватися з цього, бо плянував 4-5 днів на перехід, а тут виглядало всього на три, при тому, що проґноз погоди показував стабільний вітер.
Але швидко повернувся до реальности, коли зайшов за Мартінік і потрапив у вітрову тінь. Три-чотири години довелося теліпатися на хвилях майже без вітру. Потім прийшла сіро-біла хмара, з-під якої подуло. Життя налагодилося.
Проте ненадовго. Вночі вітер знов скис і трошки підсилився тільки біля дев’ятої ранку.
На відміну від Барбадосу, острови Мартінік і сусідня Домініка – гористі. Тому з підвітряного боку затіняють північно-східні пасати.
Домініка колись була англійською територією, тоді як Мартінік і Ґуаделупа, які розміщуються відповідно зліва і справа від Домініки, дивлячись на захід, – французькі території. На бортовому радіо періодично чути „Appletus, Appletus“.
21 квітня
Вчора залишив острів Кулебра, Пуерто Ріко. Пробув там тиждень. Як на мене – нічого цікавого.
Гавань – велика, якір тримав добре навіть при 25 вузлах вітру. Великих хвиль нема, але вітер дме постійно, бо вхід орієнтований на південний схід. Вітрильників багато. Частина заходить на день-два і йде далі, частина стоїть довго.
На острові активно діє злітна смуга для малих літаків. В основному прилітають туристи, хоча крім пляжів і місць для снорклінґу, інших масових розваг не видно.
На летовищі розміщуються іміґраційна і митна служби.
Кілька днів чекав, поки стихне вітер, щоб вийти з гавані. Навіть при зустрічному вітрі 18 вузлів, виповз звідти зі швидкістю два вузли.
Тепер рухаюся в сторону Багам. Ближче до Фльориди треба буде прийняти тактичне рішення – як і коли перейти до східного побережжя США. Треба уникнути північного вітру в сполученні з Ґольфстрімом.
Проґноз погоди покаже. Можливо, що треба буде перечекати кілька днів за одним з Багамських островів.
25 квітня
За сім днів від Пуерто Ріко до Багам пройшов біля 900 миль, дякуючи північно-східним пасатам.
З трьох варіянтів маршруту до східного побережжя США – південним шляхом між Кубою і Багамами, північним, тобто океаном, залишаючи острови Туркс і Кайкос по лівому борту, і через Бермуди, вибрав другий. В основному, щоб уникнути руху туристичних пароплавів і мати змогу відпочивати вночі. Бермудський варіянт відпав, бо вирішив зупинитися десь до мису Хатера і не йти в Ню-Джерзі.
Підійшовши до Багам, побачив, що проґноз погоди показує зону високого тиску, тобто штиль, північніше острова Великий Абако. Тому змінив маршрут і націлився на Вест Палм Біч, залишаючи Абако по правому борту, з метою підхопити Ґольфстрім біля берега Фльориди, до якого 175 миль.
Тоді, навіть якщо попаду в штиль на якийсь час, течія повинна дати мені „безкоштовні“ три вузли, які компенсують об’їзд.
Якщо пощастить, то пройду останні 500 миль без того, щоб боротися зі зустрічним північним вітром.
На православну Пасху мені дісталася махі – перша риба, яку вдалося витягнути з часу, коли я залишив Намібію.
27 квітня
Вчора витягнув другу махі. Вирішив: ще одну – і все! Досить до кінця подорожі.
Спіймав Ґольфстрім на відстані 20 миль від Вест Палм Біч. Хоч вітру дуже мало, рухаюся шість вузлів. У цьому місці течія додає три-чотири вузли.
Ця зона – між Фльоридою і Ґранд Багама – дуже активна. Круїзні пароплави, вантажні, рибальські катери і приватні яхти, вітрильники – всі види плаваючих засобів. Довкола видно одночасно п’ять-шість. Вночі не поспиш.
Сьогодні о четвертій ранку мене викликав вітрильник, що обходив „Енея“ з корми, і спитав чи все в порядку, бо на щоглі горів якірний вогонь. Така увага завжди приємна.
На радіо постійно берегова охорона. Десь недалеко впав літак.
Це також зона, де падають згори залишки ракетних носіїв від ракет, що запускають на мисі Канаверал. Якщо пощастить – побачу запуск.
28 квітня
Вчора майже весь день був штиль. Гарний, спокійний штиль, коли немає хвиль і не хитає. Власне заради цього я пройшов з підвітряного боку острова Ґранд Багама.
Крім того, течія Ґольфстріму несла мене зі швидкістю три-чотири вузли в потрібному напрямку, хоча відносно води я зовсім не рухався – теорія відносності в дії.
Вчора звечора приготував човен до очікуваного зранку вітру в 25 вузлів. Все перевірив, все закріпив. Але замість нього вночі прийшов шквал. Справжній, шалений, зі зливою. Я вже забув, що таке Північно-Атлантичний шквал. Блискало і гриміло довго.
Сімейна зустріч в Україні після подорожі – Іван, Ігор, Ярослав і Борис Пилипчуки.
Потім вітер з’явився з протилежного від того, що очікувалося, боку. Не міг утримувати човен на курсі, і не міг повернути, щоб лягти в дрейф. Півгодини боровся з вітром. Нарешті – в перервах між поривами – вдалося лягти в дрейф. Через годину все стихло. На перший погляд нічого не втратилося і не розбилося, крім кількох яєць, які вилетіли з холодильника разом з іншими продуктами (все перевірив, а забув зафіксувати двері холодильника) і новенького американського прапора, що я підняв вчора на щоглу. Причому він мав спеціяльні кріплення. Український прапор, який я також підняв і закріпив підручними дротами, залишився.
Після шквалу прийшов штиль. Очікуваний вітер запізнюється на кілька годин і схоже, що буде не такий сильний, як передбачалося. Ну що ж, так виглядає, що це був останній шквал у цій подорожі. Хоча, хто знає? Попереду ще майже 500 миль, а погода тут змінюється швидко.
Прийшов фронт, штовхаючи перед собою низьку темно синю хмару. Важко сказати, де кордон між нею і водою. Маю три години дощу, крутих хвиль і вітру 25 вузлів. Врешті, такі моменти для мене цікавіші, ніж піщані пляжі.
29 квітня
Врешті мав майже добу 25 вузлів зустрічного вітру і крутих хвиль. На палубі утворився шар солі від постійного оприскування хвилями.
Рухаюся вздовж побережжя Джорджії, 25 миль від берега.
Вночі вітер здув мене з Ґольфстіму на захід, і швидкість зменшилася. Сьогодні знов намацав течію. Її фарватер не фіксований, коливається. Приблизну траєкторію течії можна визначити за ізобарою глибини на карті, або попередньо, на інтернеті.
Є можливість, що замість трьох днів дійду до Північної Каролини за два.
З кожним днем руху на північ стає холодніше. На ніч треба одягатися і вкриватися. Після двох років, проведених в тропіках, це якось дивно. Відвик.
Тепер вітер – 15 вузлів, зустрічний, але хвилі невисокі, і плавання приємне. Вітер повільно відходить на схід, що зробить останні дні переходу ще приємнішими.
4 травня
Сьогодні два роки і дев’ять місяців від початку подорожі. Проте вона закінчилася три дні тому, першого травня, коли я зайшов у канали Північної Каролини.