Рішення про бльокування „Вконтакте“, „Однокласcники“ та інших російських ресурсів на території України – один з небагатьох прикладів проведення необхідної хірургії замість терапевтичної балаканини. Хіба не про необхідність „жорстких і принципових рішень“ в інформаційній сфері говорили політики, експерти та небайдужі громадяни? Так чому така загострена реакція на державницьку позицію? Якщо міркувати не в категоріях „сьогодні на завтра“, то ми маємо вагоме стратегічне рішення з довготривалими наслідками.
По-перше. Добре, що з’явилась можливість провести випробовування всієї системи національної безпеки, її інтернет-частини у відносно спокійний період. Думаю, що в процесі здійснення на нас чекає багато несподіванок і одкровень – проблема єдиних точок входу, російської прописки великих інтернет-провайдерів, відсутність альтернативних програм і систем, юридичних колізій та інше.
Сам по собі рівень виникаючих складнощів вимагає мобілізації та пошуку нових рішень. А там, де стоять виклики, можна очікувати проґресу. Легко уявити, якщо б ці самі проблеми потрібно було вирішувати в період чергового путінського „руссковєсєннєго“ загострення. Ґарантовано: піднялась би неабияка хвиля звинувачень зворотного характеру – чому влада „втратила безцінний час“, чому „не діє“, „чому нічого не зроблено“?
Якось швидко забуваються всякі „оплотовскіє“, „ополченскіє“, „республіканскіє“ та інші антиукраїнські сепаратистські групи на цих таких, як виявилося, несподівано улюблених „Вконтакте“ і „Одноклассниках“. А мільйони постів про „кривавий Майдан“, „хунту“, „бандерівців“, „київських фашистів“, „убитих ветеранів“ і „розп’ятих хлопчиків“ – про цю щохвилинну отруту пропаґанди якось забули?
І все це нікуди не зникло. Воно посилилось, набралось досвіду, реформувалось і готове далі рвати й кусати. Ситуація нагадує пораненого, з тіла якого намагаються вийняти отруєне вістря, а спостерігачі говорять, що це йому зашкодить і порушить його права.
Захищаючи „Вконтакте“ і „Одноклассники“, ми це робимо так, ніби мова йде про цивілізовані кампанії з високими етичними стандартами і жорсткими правилами, що не допускають державного втручання у їхню діяльність, а не про інструменти прямої аґресії.
Чи ми виграли у „ольгинських тролів“ і „сурківських ботоферм“ поле битви соціяльних мереж? Чи ми потенційно збираємося перемогти кампанії, в яких практично не прикрито акціонером є Федеральна служба безпеки Росії?
По-друге. Важко придумати більш потужне і таке, що дає результати в найближчій, а не віддаленій перспективі, рішення, ніж ця спроба „ривка“ з російськомовного культурного, псевдокультурного і зовсім безкультурного поля.
Ніхто не казав, що власна ідентичність, европейське повернення буде безболісним. Зараз навіть важко уявити, яка кількість культурних форматів, контекстів, сенсів може бути перервана і переформатована. Чим далі в спробах віддалитися від „русского міра“ ми опинимось, тим надійнішим і благополучнішим виявиться наше власне майбутнє. Нічого, крім великодержавности, яка постійно оновлюється, від Росії очікувати не варто, як і будь-яких позитивних змін.
Виникає логічне запитання – навіщо нам перебувати в отруйній інформаційній зоні?
По-третє. Міркування про те, що влада бльокуванням російських соціяльних мереж пригнічує протестний рух в самій Україні, цікаві в пляні гнучкості уяви і слабкої інформованости. Олексієві Навальному, щоб струснути Росію від Москви до Владивостока, вистачило „Ютубу“, „арабській весні“ – „Твіттера“, а всі основні протестні групи українського Майдану перебували у „Фейсбуці“. Був би протест, а як його організувати – сучасні технології дають безмежну кількість можливостей.
Андрій Демартино – начальник Управління зв’язків із громадскістю та засобами масової інформації Генеральної прокуратури україни, Київ.