18 лютого року розпочалася Мюнхенська конференція з безпеки-2022. Ключовою темою для обговорення лідерів понад 30 країн світу стала безпекова ситуація навколо України.
Мюнхенська конференція вперше за два роки відбувалася офлайн-режимі. На зустріч прибули Канцлер Німеччини Олаф Шольц, Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ, голова Европейської комісії Урсула фон дер Ляєн, Прем’єр-міністер Великобританії Борис Джонсон, Президент Франції Еманюель Макрон, Віцепрезидент США Камала Гаріс, Державний секретар США Ентоні Блінкен та інші високопосадовці. Також участь у конференції взяли ще приблизно 35 глав держав та представників урядів. Вони обговорили основні проблемні питання, серед яких ключовим стала безпекова ситуація довкола України, ескалація ситуації і можливе нове вторгнення з боку Російської Федерації.
Президент України Володимир Зеленський 19 лютого виступив з промовою, повний текст якої вміщено нижче.
Президент України Володимир Зеленський виступає з промовою в Мюнхені. (Фото: Пресслужба Президента України)
Пані та панове! Два дні тому я був на Донбасі, на лінії розмежування. Юридично – між Україною і ТОТ. Фактично – розмежування між миром та війною. Де з одного боку дитячий садочок, а з іншого – снаряд, що влучає у нього. З одного боку школа, з іншого – снаряд, що прилітає на шкільний двір. А поруч – 30 дітей. Які йдуть, ні – не в НАТО, а на уроки. У когось – фізика. Знаючи її елементарні закони навіть діти розуміють наскільки безглуздо звучать заяви про те, що обстріли з боку України. У когось математика. Діти без калькулятора можуть порахувати різницю: між кількістю обстрілів у ці три дні і згадками про Україну у цьогорічному Munich Security Report. А у когось – історія. І коли на шкільному подвір’ї з’являється воронка, у дітей з’являється питання: невже світ забув свої помилки ХХ століття?
До чого призводять спроби умиротворення? Як питання „Навіщо вмирати за Данциґ?“ обернулося необхідністю вмирати за Дюнкерк і за десятки інших міст Европи і світу. Ціною у десятки мільйонів життів.
Це страшні уроки історії. Я лише хочу переконатись, що ми читали з вами одні і ті ж самі книги. А отже однаково розуміємо відповідь на головне питання: Як так сталось, що у 21 столітті в Европі знову йде війна і гинуть люди? Чому вона триває довше, ніж Друга світова? Як ми дійшли до найбільшої безпекової кризи з часів „холодної війни“?
Для мене, Президента країни, що втратила частину території, тисячі людей і біля кордонів якої зараз стоїть 150 тисяч російських військових, техніка і важке озброєння, так от, для мене – відповідь очевидна.
Архітектура світової безпеки – крихка. Потребує оновлення. Правила, які світ погодив десятки років тому – більше не працюють. Не встигають за новими загрозами. Не дієві для їх подолання. Це сироп від кашлю, коли потрібна вакцина від коронавірусу. Система безпеки – повільна. Вкотре дає збій. Через егоїзм, самовпевненість, безвідповідальність держав на ґльобальному рівні. Як наслідок, злочини одних і байдужість інших. Байдужість, яка робить співучасником. Символічно, що я кажу про це саме тут. 15 років тому саме тут РФ заявила про намір кинути виклик ґльобальній безпеці. Чим відповів світ? Умиротворенням. Результат? Щонайменше – анексія Криму і аґресія проти моєї держави.
ООН, яка має захищати мир і світову безпеку, – не може захистити себе. Коли порушується її Статут. Коли один із членів РадБезу ООН анексує територію однієї із засновниць ООН. А Кримську платформу – формат, мета якого – деокупація Криму мирним шляхом і захист прав кримчан, сама ООН іґнорує.
Три роки тому саме тут Анґела Меркель сказала: „Хто підбере уламки світового порядку? Тільки всі ми разом!“. Авдиторія аплодувала стоячи. Але, на жаль, колективні овації не переросли у колективні дії. І зараз, коли світ говорить про загрозу великої війни, постає питання: а чи лишилося, що підбирати? Архітектура безпеки в Европі та світі майже зруйнована. Пізно думати про ремонт – час будувати нову систему. Людство робило це двічі, сплативши надто високу ціну, – дві світові війни. У нас є шанс зламати цю тенденцію, поки вона не стала закономірністю. І почати побудову нової системи до мільйонів жертв. Маючи давні уроки першої і другої світової війни, а не власний досвід можливої третьої.
Я казав про це тут. І на трибуні ООН. Що у 21-му столітті більше немає чужої війни. Що анексія Криму і війна на Донбасі – це удар по світу.
І це – не війна в Україні, а війна в Европі. Казав на самітах і форумах. У 2019-му. У 2020-му. У 2021-му. Невже світ нарешті почув у 2022-му?
Це вже не гіпотеза, але ще не аксіома. Чому? Потрібні докази. Вагоміші ніж слова у твітері чи заяви у ЗМІ. Потрібні дії. Саме світу, а не нам.
Ми будемо захищати свою землю. Маючи підтримку партнерів чи не маючи. Надають нам сотні одиниць сучасної зброї чи п’ять тисяч шоломів. Ми цінуємо будь-яку допомогу, але всі мають розуміти: це не благодійні внески, про які Україна має просити чи нагадувати. Не благородні жести, за які Україна має низько вклонятись. Це ваш внесок у безпеку Европи та світу. Де Україна вісім років є щитом. І вісім років стримує одну з найбільших армій світу. Яка стоїть вздовж наших кордонів, а не кордону ЕС. І ґради летіли у Маріюполь, а не в европейські міста. І після боїв у майже півроку зруйновано аеропорт у Донецьку, а не у Франкфурті. І гаряче завжди на Авдіївській промці, а не на Монмартрі. І жодна країна Европи не знає що таке військові поховання щодня в усіх реґіонах. А жоден европейський лідер – що таке реґулярні зустрічі з родинами загиблих.
Хай там як, ми будемо захищати свою землю – стоїть у нас на кордоні 50 тисяч, 150 чи 1 млн солдатів будь-якої армії. Щоб дійсно допомогти Україні не потрібно казати скільки їх. Потрібно сказати скільки нас.
Щоб дійсно допомогти Україні не треба постійно говорити про дати імовірного вторгнення. Ми будемо захищати свою землю і 16 лютого, і 1 березня, і 31 грудня. Нам на багато більше потрібні інші дати.
І всі чудово розуміють, які. Завтра в Україні – День героїв Небесної сотні. Вісім років тому українці зробили свій вибір, багато хто віддав за нього життя. Невже через вісім років після цього Україна має постійно закликати до визнання европейської перспективи? З 2014 року РФ переконує, що ми обрали помилковий шлях, що у Европі нас ніхто не чекає. Хіба не Европа має постійно говорити і доводити діями, що це неправда. Хіба не ЕС має сьогодні сказати: наші громадяни позитивно ставляться до вступу України в Союз? Чому ми уникаємо цього питання? Хіба Україна не заслуговує на прямі чесні відповіді?
Це ж стосується і НАТО. Нам кажуть – двері відкриті. Але поки що: стороннім вхід заборонено. Якщо не всі члени Альянсу хочуть нас бачити або всі члени Альянсу не хочуть нас бачити – скажіть чесно. Відкриті двері це добре, але нам потрібні відкриті відповіді, а не роками не закриті питання. Хіба право на правду не входить до наших розширених можливостей? Найкращий час для неї – найближчий саміт у Мадриді.
РФ заявляє, що Україна прагне вступу до Альянсу, аби повернути Крим силовим шляхом. Тішить, що слова „повернути Крим“ з’являються у їхній риториці. Але вони неуважно читали статтю 5 статуту НАТО: колективні дії передбачені для захисту, а не нападу. Крим і окуповані райони Донбасу неодмінно повернуться до України, але тільки мирним шляхом.
Ми послідовно виконуємо Мінські і Нормандські домовленості. Їх основа – беззаперечне визнання територіяльної цілісности і незалежности України. Ми прагнемо дипломатичного врегулювання російсько-українського збройного конфлікту. Зауважу: виключно на основі міжнародного права. Я ніколи не буду навіть думати про силовий спосіб повернення ТОТ. Що реально відбувається у мирному процесі? Два роки тому з президентами Франції, РФ і канцлером Німеччини ми домовилися про повномаштабне припинення вогню. Україна дотримується його попри постійні провокації з іншого боку. Ми постійно вносимо нові пропозиції в рамках Н-4 і ТКГ. Що ми бачимо на зустріч? Снаряди і кулі. Наші бійці та мирні громадяни гинуть і зазнають поранень, руйнується цивільна інфраструктура.
Особливо показові останні два дні. Масовані обстріли із зброї, забороненої Мінськими угодами. Допуск ОБСЕ на ТОТ України досі обмежено. Їм погрожують. Їх залякують. Забльоковані всі гуманітарні питання.
Ще два роки тому я підписав закон про безумовний допуск представників гуманітарних організацій до утримуваних осіб. Але на ТОТ їх не пускають. Після двох обмінів полоненими РФ забльокувала процес, хоча Україна передавала погоджені списки. Катування і тортури у сумнозвісній тюрмі „Ізоляція“ в Донецьку стали символом порушення прав людини.
Відкриті нами у листопаді 2020 року два нові КПВВ у Луганській області так і не запрацювали – і тут бачимо відверту обструкцію під надуманими приводами. Україна робить все можливе аби зрушити обговорення і політичних питань. Півтора роки у ТКГ лежать наші драфти законів про особливості місцевого самоврядування і недопущення переслідування осіб у зв’язку з подіями в ОРДЛО. Та і тут ми бачимо відверте небажання з російського боку вести діялог. Вчора і сьогодні Україна наполягає на засіданні ТКГ. Вчора і сьогодні Росія відмовляється від його проведення. Ми вимагаємо негайно розбльокувати переговорний процес. Зокрема і в рамках Нормандського формату.
Разом з тим, це не означає що пошуки миру обмежені виключно ними. Ми готові шукати ключ до закінчення війни в усіх можливих форматах і майданчиках. Париж, Берлін, Мінськ. Стамбул, Женева, Брюссель, Ню-Йорк чи Пекін – мені не важливо, в якій точці світу домовлятись про мир в Україні. Неважливо, за участи чотирьох країн, семи чи ста, головне, щоб серед них були Україна і Росія. Що дійсно важливо – це розуміння, що мир потрібен не лише нам, мир в Україні потрібен світу. Мир і відновлення цілісности у міжнародно визнаних кордонах.
І тільки так. І сподіваюсь ніхто не думає про Україну як зручний і вічний буфер між Заходом і РФ, про новий Мюнхен 2.0. Цього не буде, цього ніхто не допустить. Інакше – хто наступний? Держави НАТО змушені будуть захищати одна одну? Хочеться вірити, що Північноатлантичний договір і ст. 5, будуть дієвішими, ніж Будапештський меморандум.
За відмову від третього у світі ядерного потенціялу, Україна отримала ґарантії безпеки. Тієї зброї у нас немає. Як і безпеки. Немає і частини території, що за площею більша ніж Швайцарія, Нідерлянди чи Бельгія.
А головне – немає мільйонів наших громадян. Усього цього немає. Отже дещо є. Це право. Право вимагати перейти від політики умиротворення до забезпечення ґарантій безпеки і миру.
З 2014 року Україна тричі намагалась скликати консультації держав-ґарантів Будапештського меморандуму. Тричі безуспішно. Сьогодні Україна зробить це вчетверте. Я, як Президент, – вперше. Але і Україна, і я – робимо це востаннє. Я ініціюю проведення консультацій у рамках Будапештського меморандуму. Скликати їх доручено міністрові закордонних справ. Якщо вони знову не відбудуться або за їхніми результатами не буде конкретних рішень щодо ґарантування безпеки нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює, і всі пакетні рішення 1994 року були поставлені під сумнів.
Також я пропоную у найближчі тижні скликати саміт держав-постійних членів Ради Безпеки ООН, за участи України, Німеччини та Туреччини. З метою розв’язання безпекових викликів у Европі. І напрацювання нових, дієвих безпекових ґарантій для України. Ґарантій сьогодні, поки ми не є членом оборонного альянсу. І, фактично, знаходимося у сірій зоні – у безпековому вакуумі.
Що ще ми можемо зробити зараз? Продовжити дієво підтримувати Україну та її обороноздатність. Надання чіткої европейської перспективи, наявних для країн-кандидатів інструментів підтримки, чітких і осяжних часових рамок вступу в Альянс. Підтримати трансформації в нашій країні. Створити для України Фонд стійкости і відновлення. І програму ленд лізу постачання новітніх озброєнь, техніки і обладнання для нашої армії.
Виробити ефективний пакет превентивних санкцій для стримування РФ. Ґарантувати енерґетичну безпеку України, забезпечити її інтеґрацію у енеретичґний ринок ЕС, коли „Норд стрім-2“ використовується як зброя.
Всі ці питання потребують відповідей. І поки замість них буде тиша – тиші не буде на фронті. На сході України. Тобто – в Европі. Тобто – у цілому світі. Сподіваюсь це нарешті розуміє і Европа, і цілий світ.
Пані та панове! Я дякую всім державам, які сьогодні підтримали Україну. І словом, і деклараціями, і конкретною допомогою. Тим, хто сьогодні на нашій стороні. На стороні правди і міжнародного права. Я не називаю вас поіменно – не хочу аби деяким іншим країнам було соромно. Але – це їхня справа. Їхня карма. І це на їхній совісті. Щоправда, не знаю як вони зможуть пояснити свої дії двом вбитим і трьом пораненим сьогодні в Україні солдатам. А головне – трьом дівчаткам з Києва. Одній – 10 років, другій – 6, третій – всього рік. Сьогодні вони лишилися без батька. О 6-й годині ранку за Центральноевропейським часом.
Коли український розвідник, капітан Антон Сидоров, загинув внаслідок обстрілу з артилерійської зброї, що заборонена Мінськими угодами. Я не знаю, про що саме він подумав у останню мить свого життя. Він точно не розумів, яка адженда потрібна комусь для зустрічі, щоб закінчити війну. Але він точно знає відповідь на питання, яке я озвучив на початку. Він точно знає – хто з нас бреше? Вічна пам’ять йому. Вічна пам’ять усім загиблим сьогодні і за роки війни.
Вічне пекло всім, хто не хоче її припинити.
Вічна слава усім, хто бореться і продовжує боротись за мир! І свободу.
Слава Україні!