Лечу рейсом „Льот“. Вже на летовищі в Нюарку зустрічаю польку – монахиню чину Непорочного Зачаття, яка оповідає мені про свою працю на захист та опіку дітей України в Одесі, про своїх подруг, які працювали у Маріюполі, але були змушені тікати. Прихильно ставиться до населення України і навіть з подивом. Казали її подруги, що не розуміють як християни можуть поводитися як москалі у Маріюполі щодо дітей і взагалі мирного населення. Вона закінчує нашу розмову словами: “Бог добрий. Україна переможе“.
У Варшаві пересідаю з літака на автобус, який довозить мене до терміналу. Велика образа заскочила мене: молодий чоловік пропонує мені своє місце на автобусі, немов я старий. З чемним, але все ж таки з обуренням, я відмовляю у його пропозиції. Таке ніколи не стається зі мною у США.
Врешті перетнув митницю, прибігаю з запізненням на літак до Жешува. Маю нагоду сидіти з українцем Сергієм з Києва, який працює на Евроінтеґрацію. На жаль, подорож коротка, а у нас дуже багато спільних зацікавлень.
Прилітаю до Жешува і міркую як дістатися до Перемишля. При інформаційному бюрі сидять дві дівчини, які розмовляють українською. Кажуть, що до вокзалу треба брати таксі, а це трохи далеко, і потім чекати на потяг. Радять мені, як американцеві, взяти таксівку. Коштуватиме може 100 доларів, треба торгуватися. Я вийшов надвір і відразу оформив домовлення за 100 дол. Зрештою час також коштує, а тут ще буде нагода порозмовляти з водієм таксівки. Я об’їхав увесь світ і знаю одне: душа країни і населення лежить у водія таксі.
Їхали ми годину. Не було хвилини мовчання. Він говорив польською, а я українською. Він приятель України та українців, а також демократії. Не любить „Партії порядку і справедливості“. Вважає, що найкращий Президент Польщі був Александер Кваснєвський. Я при нагоді оповідаю про мою понад годинну розмову з Кваснєвським – так само як з ним. Кваснєвський говорив польською мовою, я українською. Прибуваю до готелю „Академія“ у Перемишлі.
На розі вулиці Пілсудського і мосту, що перетинає Сян, знаходиться Український народний дім, осідок відділу Об’єднання українців Польщі та від березня – консульства України, але не генерального. Консульство дає поради, а не розпоряджається візами чи паспортами. Будинок напів відремонтований. Зустрічає мене і пропонує вареники голова відділу ОУП Ігор Горків. Запрошує на театральну виставу київського гурту та місцевої театральної групи на вечір. Показує приміщення, де працює школа, відбуваються забави для дітей. Є навіть поляки, які ходять навчатися української мови. Буди-нок, до речі, поки що відремонтований частково на 75 відс. за кошти Польщі, 20 відс. – Світового конґресу українців та 5 відс. – України. Стверджує, що часи переселення вже закінчились (за 5 місяців тут знайшло прихисток 5 тисяч біженців). У домі вже не живуть міґранти, багато поселено у Пере-мишлі, а інші поїхали далі або повернулися в Україну. Вдоволений він як ніколи українсько-польською співпрацею.
Об’єднання українців у Польщі відремонтувало приміщення у колишній греко-католицькій семінарії, і там знаходиться гостел для людей, які втікають від війни. Кожної доби там ночує близько 50 осіб. А в Народному домі повертаються до традиційної діяльности, ведуть мовні курси і інтеґраційні заняття.
Я дуже прискіпливий до гріхів католицьких кармелітів і тому кожного разу у Перемишлі відвідую “їхню” церкву, щоб перевірити, що наварили християнські фарисеї. На задній стіні три плакати з такими написами:
“До пам’яті геєни поляків зі східних окраїн у 55-ті роковини вбивства поляків на Волині націоналістам з ОУН-УПА”, “Michal Ignacy of Siecin HR Krasicki у Львові, віроломно вбитий 15.03.1943 націоналістами ОУН-УПА”, “Невинному польському населенню, жорстоко вбито бандами УПА на посхідних окраїнах Республіки Польща в 1942-1948 роках”.
Здається, католицькі речники християнської любови найпізніше приступлять до християнської дії зближення між двома народами. Казала мені мати, що такої ненависті і жорстокості не знала як від польських ксьондзів.
Поляки і українці мають довгу історію. Вона сувора. Москва сьогодні зближує ці два народи. Я відчув цю гостинність від пересічних поляків. Тільки бракує хіба цього від Польської католицької церкви, але є винятки. От я ще раз згадую польську монахиню чи монахинь Непо-рочного Зачаття Діви Марії, які працюють з українськими дітьми, переважно з сиротами на півдні України, де сьогодні найбільш небезпечно. Спільне лихо чи небезпека – це нагоди зблизитися, взаємно прощати і просити прощення та діяти по християнському.