Пасажирський потяг прибуває з Перемишля до Львова за менше як дві години часу, що включає пашпортну і митну контролі. Поїзд – переповнений. Оскільки довкола чую розмови українською мовою, то підозріваю, що це – українці, а не поляки, які просто розмовляють українською. Тобто виглядає, що життя унормовується. Слід запримітити на Перемишельському вокзалі присутність Консульства України з опікою та перекладачем. Тут є окрема заля для матерів з дітьми.
Перейти український кордон потягом надзвичайно легко. У мій вагон увійшло аж троє осіб. З особливою чемністю вони перевірили пашпорти і багаж, навіть багаж особи, яка була у іншому вагоні. Дві жінки були типовими львів’янками – чемні, як на мій досвід. Одначе, на вокзалі було складніше. Вільних таксівок не було, тільки замовлені. Я зупинився при кіоску, і одна львів’янка, яка перше повчила мене, як треба готуватися до приїзду, замовила мені таксі. Водій називався Андрій. Я не казав, що мені набридли ті Андрії у Львові, коли немає жодного Аскольда.
Прибув до помешкання зовсім мокрим. Казали мені, що я привіз довгоочікуваний дощ.
Вийшов на Пекарську для зустрічі з колеґою. Напроти йде монахиня, але вдягнена інакше, ніж у Нюарку. Римо-католицького чину Серця Ісуса, але українка. Питаю, чим вона займається у час війни. Відповідає, що переважно опікується дітьми біженців. Питаю провокативно, як вона ставиться до сьогоднішнього Папи. Вона відповідає, що ніяк, бо не її місце його судити. Його судитиме Вищий Суддя. Відчутна гіркота в її відповіді. Питаю, що вона плянує після війни. Відповідає, що бажає залишитися і працювати у Львові, бо це її місто.
Черговий раз намагаюсь відкрити валютний рахунок в Україні. От, наприклад, приїхав Андрій з України до Ню-Йорку. За якийсь час виробляє собі картку і число соціяльного забезпечення, та зелену картку постійного проживання. Приходить він до нашої кредитової кооперативи і просить відкрити ощадний рахунок. За 10 хвилин дівчата у „Само-помочі“ дають йому жовту книжечку, де вписані його 500 доларів.
Коли Аскольд приїздить в Україну вже більше як сотий раз, має ідентифікаційний код і посвідчення про постійне проживання, він має 2,000 доларів і бажає відкрити валютний рахунок, то йому кажуть дівчата з Ощадбанку чи з Приватбанку, що потрібно довідку про сплачення податку у США – згідно з договором між Україною та США про таке. Тільки США не виконує це зі свого боку, а Україну поставила на службу Внутрішньої служби приходів. І Україна виконує цю ролю.
То українські банки більше дотримуються міжнародних домовлень, ніж американські. Аскольд, знаючи більше – бо він юрист, – сам видруковує форму W9, сам виповнює та сам підписує. І всі задоволені. Відкрито рахунок і ніхто від цього не став розумнішим і ніхто не постраждав. Тобто, Україна сумлінно виконує свої добровільно прийняті зобов’язання від США.
На звуки тривоги за час мого перебування ніхто не реаґував, у Львові не відчувається стану війни, натомість пересічні львів’яни є оптимістично наставлені до її закінчення нашою перемогою. Мабуть, це і можна було сподіватися.
Після Польщі відчутна більша ввічливість у службових справах. Це, мабуть, тому, що у Львові я розмовляв виключно українською мовою – як і у Польщі. Там мене інколи не розуміли і просили розмовляти англійську, але я відмовляв, вказуючи, що я хотів вивчити польську мову, а не англійську. У Львові ніхто англійською до мене не заговорив. Це наука не тільки для моїх дітей, але і їхніх українських ровесників, а то і старших, які в США воліють розмовляти ламаною англійською замість українською.
Журналісти розпитують, як закінчиться війна і як американці дивляться на Україну. Я відповідаю, що пересічні американці дивляться на українців з подивом, що Україна завоювала весь світ. Розмову перервала повітряна тривога…