За пару останніх місяців світ довкола України змінився‚ і причин тривожитися за її долю стало більше. В чому річ? Зовнішні зміни зумовлені внутрішніми? Бо ж за президентства Петра Порошенка Европа у принципових питаннях Криму і Донбасу нібито вела себе‚ як то кажуть‚ притомно і навіть застосувала економічні санкції проти Росії‚ грубого порушника міжнародного права і територіяльної цілісности України.
Чи‚ може‚ то тільки здавалося? Адже ж який шалений тиск з боку Берліну і Парижу витримував тоді Київ‚ щоб не опинитися в пастці „мінських домовленостей“ і не створити небезпечного прецеденту з „особливим статусом“ для окупованих Росією районів Донбасу‚ з амнестією для бандитів‚ з їхнім подальшим „законним“ входженням з політичний організм суверенної української держави.
А тепер ось новому президентові волі не вистачає‚ й Европа вже й не ховається зі своїми ідеями „Великого Відродження“‚ і не рахується з тим‚ що з українського погляду воно спримається не інакше‚ як велике виродження.
20 серпня цього року Президент Франції Емануель Макрон приймав у форті Бреґансон‚ своїй літній резиденції‚ Президента Росії Володимира Путіна. Вислідом бесіди‚ що тривала понад три години‚ стало це більш ніж дивне „відкриття“ Е. Макрона: „Росія – глибоко европейська держава. Ми віримо в Европу від Лісбона до Владивостоку“.
Кремлівська пропаґандистська машина негайно побачила в цій заяві близьку реальність геополітичної осі „Париж – Москва – Берлін“. Академік Александер Дуґін‚ головний ідеолог московського евразійства‚ певний‚ що на цей раз ідеться вже „…не про гасла‚ а про зформування чіткої геополітичної континентальної філософії‚ що має багатовікову історію. Найкращі уми Росії і континентальної Европи завжди намагалися знайти форму збалянсованих і гармонійних взаємин‚ що багатократно збільшило б потенціял обох складників цієї конструкції – як европейського‚ так і російського. Коли Франція або‚ пізніше‚ Німеччина займали континентальні позиції‚ вони неминуче шукали зближення з Росією…“. Мовляв‚ це єдиний спосіб „відродити політичну потужність Старого Світу‚ повернути йому незалежність“‚ „…відкинувши американський лібералізм й англо-саксонський індивідуалізм“.
Обґрунтовуючи „об’єктивність“ цього явища‚ А. Дуґін посилається на думку американського консервативного аналітика Джона Галсмена: „Росія має проблеми з економікою‚ Німеччина – зі збройними силами‚ Франція – з природними ресурсами. Зібрана в цілість комбінація з Франції‚ Німечини і Росії дістає всі атрибути великої сили‚ здатної врівноважити США на ґльобальному рівні. Франція в такому випадку забезпечує політичне та ідеологічне провідництво‚ Німеччина – економічну могутність‚ Росія – воєнне прикриття“.
Дж. Галсман‚ підкреслючи важливість спільних інтерсів Америки та Европи‚ радить Державному департаментові США розвивати стратегічний діялог з кожною з европейських країн. В дуґінській інтерпретації вісь Париж – Москва – Берлін не залишає місця для інших країн‚ а вже для України‚ то абсолютно ніякого‚ і означає новий поділ Европи‚ лише набагато тонший і філософічніший‚ ніж за Сталіна і Гітлера.
Е. Макрон – не піонер у проросійстві. „Французькі політики от уже 200 років палко люблять російських імператорів – це не просто політкуревство‚ а частина французької культури“‚ – коментує плазування Е. Макрона перед В. Путіном українська письменниця і культуролог Оксана Забужко.
Традицію французького політичного антиамериканізму і москвофільства започаткував ще генерал Шарль Де Ґоль‚ після нього – Франсуа Мітеран‚ Жак Шірак‚ Ніколя Саркозі. Цей останній безсоромно став на сторону Москви в її аґресії проти Грузії 2008 року – у той час‚ як Польща і прибалтійські республіки закликали Европейський Союз розірвати дипломатичні стосунки з Росією.
Не відставали в потаканні В. Путінові німці‚ зокрема й особливо – Канцлер Ґергард Шродер. Саме його зусиллями до „Великої сімки“ додалася Росія і в 2006 році вже головувала в цьому клюбі.
Та усіх европейських друзів В. Путіна переплюнув Е. Макрон: втрачаючи підтримку у своїй країні‚ гарячково шукає спасенної ідеї. Вона має вивищити його як провідника нового „Европейського Відродження“ – і знаходить її у російських слов’янофлів першої половини ХІХ ст.‚ котрі „загниванню капіталістичного Заходу“ протиставляли месіянську російську духовність. Наївному чи‚ може‚ й зовсім дурному Е. Макронові сьогодні ввижається можливою ця абсурдна віра – що Росія‚ ніколи не спромагаючись на елементарний порядок у власному домі‚ гинучи в пиятиці‚ фізичному і моральному бруді‚ може бути духовним прикладом для усього світу.
В такому ось схибленому товаристві перебуває нині незалежна українська держава‚ намагаючись зберегти себе в колі вільних народів. Це все тяжче дається. Після загарбання Росією Криму і військового вторгення на український схід европейці‚ аби зберегти цивілізоване обличчя‚ змушені були‚ проти власного бажання‚ зареаґувати санкціями на неприпустиму в очах демократичного світу російську аґресію. Але не перестали тяжіти до В. Путіна – даються взнаки меркантильні інтереси‚ мізки задурманює запах російського газу.
Президентові П. Порошенкові‚ сильному в дипломатії‚ ще вдавалося твердо стояти на правилі „Нічого про Україну без України“. І хоч Париж з Берліном затягнув його у приготоване В. Путіном болото „Мінських домовленостей“‚ все ж тоді Україна уникнула смертельної пастки.
Тепер – якісно інша ситуація. Відчувши слабку політичну волю Президента В. Зеленського – а про його ніяку національну самосвідмість вже й не кажемо – вчорашні европейські партнери повертаються до так званої „формули Штайнмаєра“‚ маючи „мироносний“ намір затягнути В. Зеленського у „мінську“ трясовину вже не однією ногою‚ як колись П. Порошенка‚ а обидвома‚ щоб він вже назвжди застряг там. Вони гадають‚ що тоді відразу почнеться для них мир і спокій‚ і Европа від Лісбону до Владивостоку. Ці пропутінські корисні ідіоти не здатні подумати‚ що для свободолюбної України це означатиме новий національно-визвольний вибух і‚ дуже ймовірно‚ велику війну‚ котра не зможе не зачепити всю Европу‚ нагадавши їй‚ вже вкотре в історії‚ що то таке – справжня духовність.
Багато чого з’ясується на новій зустрічі „нормандської“ четвірки – очільників Франції‚ Німеччини‚ України і Росії. Чи вистачить В. Зеленському волі і розуму‚ аби переконати упереджених німців і французів‚ що В. Путін насправді – не посередник в питаннях Донбасу і Криму‚ а загарбник і міжнародний бандит?
Але що буде‚ коли має рацію О. Забужко – що „…Зеленський в Україні – на ґастролях. Він не знає України і не відчуває її…“?