Протистояння між Польщею та Україною триває. Польський парлямент проголосував, а Президент країни Анджей Дуда підписав зміни до закону про Інститут національної пам’яті. Цей документ в Україні спрощено називають „антибандерівським законом“. Про те, що ці зміни означають для України, розповіла 21 лютого телеканалові „Громадське“ професор Варшавського університету та Києво-Могилянської академії Ольга Гнатюк.
Професор Ольга Гнатюк. (Фото: Вікторія Хорошун)
Ідеться передусім не про закон, а про поправки до закону про Інститут національної пам’яті в Польщі. У поправки внесли кілька пунктів. Саме вони викликали обурення у всьому світі. Насамперед в Ізраїлі. Відгукнулися також і Сполучені Штати, Франція, високопосадовці в Німеччині. Звісно, що було реаґування з боку України.
Українці з’являються там винятково в одному контексті, коли йдеться про прикметник „український націоналіст“, „український націоналізм“, „українські націоналісти“. Мене особисто найбільше обурює в цих поправках, що злочини проти цивільного населення з боку українських формацій стоять в одній площині зі злочинами комунізму й нацизму. Водночас у правках написано не Східня Галичина, а Малопольща Східня – це адміністративний термін, що вживався у Другій Речі Посполитій, але, звісно, не може використовуватися сьогодні, адже це викликає обурення з українського боку.
Друге – це часові рамки 1925-1950 років. Отже, про яку „Східню Малопольщу“ може йтися? Як можна казати про злочини українських націоналістів, якщо йдеться про польських громадян? У дискусіях, які велися на той час у парляменті, фактично ці злочини представляли, як найгірші, набагато гірші від нацистських чи комуністичних. Це не може не викликати обурення. Це не відповідає історичній правді. І вже за те, що я так публічно кажу, мене можуть притягнути до відповідальности.
Інститут національної пам’яті існує вже майже 20 років. І від самого початку він спричиняв гострі дискусії і палкі суперечки. Інститут побудований таким чином, що має кілька окремих напрямків діяльности: відділ, який займається люстрацією – це прокурорський відділ. Там працюють прокурори, які займаються перевіркою, чи кандидат на високу посаду в публічній сфері не був секретним співробітником комуністичних спецслужб. Є також напрям пошуку злочинців, що скоїли злочин проти людяности під час Другої світової війни, чи тих, хто скоїли злочини за часів комунізму.
Якщо йдеться про люстраційні процеси, їх було досить багато. Зокрема й процес проти Лєха Валенси – символу нашого спротиву, символу нашої перемоги. Уявіть, що починається процес проти якогось символу Майдану і звинувачують ту чи іншу особу, ніби вона насправді таємно співпрацювала з режимом Віктора Януковича.
Інститут неодноразово ставав політичним інструментом, попри те, що задум був хороший. На жаль, політики використовують у своїх цілях усі потрібні важелі. Інститут мав бути досить незалежним, але де-факто він незалежним ніколи не став.
В інституті є дослідницький, освітній і архівний напрямки. Величезна і фундаментальна різниця між українським Інститутом національної пам’яті і польським Інститутом саме в цьому – у розпорядженні польського Інституту опинилися величезні засоби, величезні архіви спецслужб. Вони, на жаль, не у відкритому доступі, і саме це дає можливість для певних маніпуляцій.
На мою думку, ці правки є прямою реакцією на пакет декомунізаційних законів в Україні, який поляки сприйняли винятково як уславлення, як похвалу українського націоналізму. Марно пояснювати, що наміри були зовсім іншими. Поза тим, пакет законів 2015 року ухвалили у Верховній Раді буквально через дві години після того, як тодішній Президент Польщі Броніслав Коморовський мав там промову. Польська сторона сприйняла це як ляпас.
Люди, близькі до президента Б. Коморовського, дотепер уважають, що саме ухвалення цього пакету законів стало таким цвяхом у труну, останньою краплею, яка зумовила поразку Б. Коморовського на виборах у травні 2015 року. Отже, українці теж зробили певний внесок у те, що, так би мовити, демократична громадянська плятформа перестала бути при владі в Польщі.
Найбільше уваги привернув аспект, що стосується польсько-єврейських відносин. Водночас катастрофа у польсько-українських відносинах цікавить набагато менше. Окрім одного публічного листа і одного мого тексту на цю тему, більше я нічого не чула. Може, ще один текст на порталі „Культура ліберальна“. Тому можу сказати, що громадська думка в Польщі, на відміну від України, оминула це увагою.
Після цієї „бурі у склянці води“, яка перетворилася на світову бурю, відбувається чергове зміцнення правлячої партії, про це свідчать опитування громадської думки. Я переконана, що люди, які мислять критично і голосували за партію „Право і Справедливість“, не підтримають її на наступних виборах. Але мою думку розцінюють як вкрай оптимістичну.