У Національному культурно-історичному заповіднику „Биківнянські могили“ випало мені познайомитися з мешканцем Борисполя Олександром Котком. Він приїхав вшанувати свого батька Сергія Котка, вбитого на 40-му році життя комуністичними катами в листопаді 1937 року. Після розстрілу в тюремному підвалі його тіло було перевезене в сосновий ліс неподалік села Биківня й закопане в одній з багатьох траншей.
Хто ж такий був С. Котко, за які провини було йому винесено смертний вирок? Мені вдалося ознайомитися з документами, що проливають світло на долю цієї людини. До дня арешту С. Котко працював бухгальтером у бориспільському банку. Ось витяг із протоколу засідання „трійки“ при Київському обласному управлінні НКВД Української РСР („трійка“ – позасудовий репресивний орган, існування якого не було передбачене чинною Конституцією): „Проводив контрреволюційну роботу проти існуючого ладу, вихваляв петлюрівський лад, заявляв, що готовий зі зброєю в руках боротися за Самостійну Україну“.
Звинувальний вирок містить показання свідків, які підтверджують факти „контрреволюційної“ діяльности С. Котка. Зокрема, якийсь К. Ситник свідчив, що С. Котко сказав: „Помилку ми зробили 1919 року, що не виступили одностайно на заклик Петлюри. А зараз знищити більшовицьку владу і вирвати Україну з московського ярма набагато важче. Хоча це станеться неминуче!“.
Хіба не заслуговує схвалення непереборний оптимізм С. Котка?! Адже в чорні часи жорстокої диктатури московських окупантів він беззастережно вірив у державну волю і щасливу долю нашої улюбленої вітчизни. Й не боявся говорити про це землякам. Але серед них знайшовся зрадник, який написав на патріота донос до НКВД і цим погубив безвинну людину.
Витяг з акту розстрілу С. Котка: „Постанову трійки виконано 13 листопада 1937 року о 23-ій годині“. 1962 року, в часи „хрущовської відлиги“‚ Київська обласна прокуратура у відповідь на запит О. Котка про батькову долю надала довідку про те, що буцімто С. Котко був засуджений на 10 років „без права листування“. А причиною його смерти, що нібито настала 28 листопада 1942 року, була хвороба серця. Щоб приховати від народу страхітливі маштаби комуністичного терору 1937-1938 років, тодішня влада свідомо вводила в оману членів родин репресованих, вказуючи в документах вигадані дати смерти від різних хвороб.
Згодом комуністи вчинили ще одну наругу над пам’яттю знищених ними людей. Коли громадськість стала відкрито говорити про масові поховання жертв репресій у Биківнянському лісі, влада встановила там пам’ятний знак з написом-посвятою „Жертвам німецьких фашистів“. Лише наприкінці 1980-их років фальшивий напис на камені було стерто, натомість викарбовано правдивий.
В один день з С. Котком у Лук’янівській тюрмі було розстріляно ще 47 осіб. Серед них – двоє його земляків. Це мешканці Бориспільського району Феодосій Гапон (село Рогозів) та Іван Тур (село Іванків). Масовий терор мав на меті на багато років насадити у СРСР атмосферу всеосяжного страху, підозр, невпевнености і пристосуванства, примусити десятки мільйонів людей боятися самостійно думати й аналізувати‚ щодня переймається тільки однією думкою: як вижити.
1937 року на найвищих урядовому й компартійному рівнях було ухвалено низку таємних постанов, відповідно до яких винищенню шляхом негайного розстрілу і запроторення до концтаборів підлягали мільйони людей. Для виконання кремлівських злочинів в Україну на посаду керівника НКВД був присланий відомий садист Ізраїль Леплевський‚ один із найлютіших представників енкаведистської зграї псів сталінщини. Про його заслуги в боротьбі проти „ворогів народу“ свідчили нагороди: два ордени Червоного прапора та один Червоної зірки.
Успішно виконавши за короткий термін сталінський плян з людиновбивства (за три місяці 8‚000 українців було розстріляно, а 20‚800 запроторено до винищувальних таборів, звідки майже ніхто не повернувся) І. Леплевський вирішив, що цього замало. Тому аж чотири рази просив московське керівництво збільшити плян репресованих. Жертвами сталінщини стали найпорядніші, найосвіченіші, найпатріотичніші наші земляки. Знищувалися люди найпродуктивнішого віку, переважно чоловіки. В Україні практично не залишилося родини, якої б велике горе не торкнулося своїм чорним крилом.
1938 року після погрому України І. Леплевського перевели до Москви. Через деякий час заарештували і вкинули до катівні. Заступником генерального прокурора на той час був його старший брат Гершко Леплевський. У липні 1938 року „заслуженого чекіста“‚ який виконав свою чорну справу‚ розстріляли. Старший Леплевський ненадовго пережив свого молодшого брата.
Святий обов’язок нинішнього і майбутніх поколінь українців – знати правдиву історію свого народу, якою б трагічною вона не була. Щороку разом в Національному культурно-історичному заповіднику „Биківнянські могили“ закатованих комуністами українців вшановують посли США і Канади, чільні представники посольств Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Угорщини. Але жодного разу ніхто не бачив у Биківнянському лісі дипломатичних чи будь-яких інших представників Росії. Чи можна собі уявити, щоб щорічні масові жалобні заходи, що відбуваються десь у Московії з участю керівників їхньої держави і дипломатів багатьох країн, завжди іґнорували офіційні представники України?
Бориспіль‚ Київська область
Анатолій Ковальчук, голова Київського обласного об’єднання товариства „Просвіта“ ім. Тараса Шевченка, онук репресованих дідів Павла Ковальчука і Лавріна Зоренка.