Перший з них звернувся до давніх контактів польських і українських літераторів, назвав ряд польських авторів, твори яких були відомі й читані над Дніпром. З іншого боку Тарас Шевченко надіслав Адамові Міцкевичеві до Парижу ориґінал своєї поеми „Кавказ“, а Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров черпали надхнення з доробку А. Міцкевича.
С. Пастушевський пояснив, чому вирішено назвати збірку „Вишиванка“: „Оскільки збірка має бути поширена на Черкащині, ми хочемо зберегти традицію молодих українських поетів, для яких вишиванка служить символом народних традицій, тому на сторінках розміщено заставки у вигляді польських і українських візерунків“. Польські малювала Йоанна Стшелецька, українські – Юхим Попадюк.
Це був 1977 рік, коли в Україні діяла жорстка цензура і поетичні спроби молоді були можливі лише після схвалення партійними ідеологами. Була заборона на видання творів Василя Симоненка, який за життя належав до числа партійних пропаґандистів, а що вже говорити про підростаючу молодь.
Перед появою збірки ми провели певне випробування: вірші польської молоді надрукували в газетах „Черкаська правда“ і „Молодь Черкащини“. Звісно, вірші не були модерним аванґардом, але усе ж і не грішили соціялістичним реалізмом. Вірші черкаської молоді теж з’явилися у польській пресі. Ні, не в газетах майже комуністичної Польської об’єднаної робітничої партії, а в демократичній газеті „Ілюстрований кур’єр польський“ (головний редактор Вітольд Ляссота народився в Черкасах), кількох інших, куди мали доступ наші молоді приятелі.
Вступна стаття П. Линовицького була витримана в дусі обов’язкових на той час канонів – було у ній про конкурс „Сонячні кларнети“, організований обласним комітетом Комсомолу. Було про те, що традиції Т. Шевченка успадкували сучасні робітники, селяни, вчителі, студенти і учні, а Наталія Віргуш, Василь Марсюк і П. Линовицький навіть прийняті до Спілки письменників України.
І саме поезії трьох визнаних владою літераторів у збірці мали зазначити її „благонадійність“. Три поезії Н. Віргуш переклав польською мовою Кшиштоф Солінський, чотири твори П. Линовицького переклав Зіґфрид Шукай. Василя Марсюка в книжці не було, зате вмістили свої поезії Ляля Рубан, Тетяна Литвин, Григорій Білоус, Наталя Панченко, Віктор Пономаренко, Валерій Шпак. І треба сказати, що ці поезії не мали присмаку комсомольської ідеології, були ліричними, сповненими любови і жаги життя.
З Польщі подали свої твори С. Пастушевський, Войцех Банах, Максиміліян Козловський-Барт, Адам Левандовський, Антоні Пахота, К. Солінський, З. Шукай, Ян Вах, Мечислав Войтасик. Мені випало готували підрядкові тексти віршів з обох країн. Отже, поети переклали один одного.
Книжку надрукували у бидґощській друкарні „Преса-книжка-рух“. Була проблема з шрифтом – тоді ми ще не знали комп’ютера. Але польська молодь у радянській військовій частині роздобула російський шрифт, а українську літеру Ї робили вручну, розпилюючи літеру Т.
Коли наклад надійшов до Черкас, ми чекали на реаґування влади. Але партійні ідеологи побурчали, що без дозволу обійшлося, проте репресій не вчиняли, бо міг бути про них міжнародний розголос. Це заохотило нас до продовження справи.
Вирішили видати збірку лише черкаських поетів і малюнків молодих художників Черкащини. С. Пастушевський підтримав ідею й узявся до вступної статті „На початку дороги“. Цього разу він написав також про переслідування української мови і літератури в царській Росії. Редаґував збірку М. Войтасик. Перекладали знову С. Пастушевський, М. Войтасик, З. Шукай і А. Левандовський. Видавцем зголосилася студентська рада Бидґощської технічно-рільничої академії. Наклад 500 примірників. Це був 1978 рік. До збірки увійшли поезії Миколи Озірського, П. Линовицького, Н. Віргуш (поема „Зустріч“ про Гойю), Л. Рубан, Г. Білоуса. Графіку подали Микола Саєнко, Світлана і Валентин Почепцови, Іван Лавріненко, Володимир Пономаренко.
Коли у Польщі почався рух „Солідарности“ польські поети стали його активом. С. Пастушевський у 1981 році побував за ґратами. Він тоді писав не поезію, а численні новелі про революційні події. Я мав усі й вирішив перекласти їх як посібник для наших майбутніх протестів. Мене підтримав письменник Сергій Левченко і книжка „Простори часу“ вийшла 1993 року в черкаському видавництві „Сіяч“. Обкладинку намалював В. Почепцов. До збірки увійшли поезії і цикл новель „Щоб Польща була Польщею“. Але досвід боротьби не знадобився, бо СРСР зник з мапи світу і ми жили надіями на те, що й Україна буде Україною. Це була перша книжка С. Пастушевського українською мовою, а загалом його твори перекладені також болгарською, німецькою, чеською мовами.