КРОПИВНИЦЬКИЙ. – Українську кавалерійську школу в Кропивницькоу, тодішньому Зінов’євську, влада ліквідувала навесні 1933 року. 1920 року вона була організована на базі Єлисаветградського кавалерійського училища. Історик, автор ґрунтовного дослідження про цей навчальний заклад „Вершники на Інгулі“ Сергій Шевченко вважає, що ліквідація школи була викликана побоюванням влади, що озброєні курсанти можуть повернути зброю проти неї.
У квітні 1933 року арештували випускників школи 1931 року, направлених у 14-ий Кавалерійський полк до Бердичева, де вони посіли посади командирів та заступників командирів підрозділів. Вони часто зустрічалися і, звісно, не могли не звертати уваги на той жах, який творився на селі.
Більшість з них була вихідцями з сіл: Василь Молчанов – з села Михайло-Жукове, Григорій Косяков – з Соколівки, Прокіп Молчанов – з Суботців, Лаврін Підвальний – з села Рівного, Костянтин Невдаха – з Херсонщини, Андрій Назаренко – з села П’ятихатки Криворізької округи. Молоді військовики говорили про злидні на селі, загальний занепад, відсутність хліба, падіж коней. Листи від рідних не приносили заспокоєння: сестра П. Молчанова писала про напівголодне існування її сім’ї, це при тому, що її чоловік був колишнім червоним партизаном. Що вже говорити про розкуркулених та звичайних селян.
К. Невдаха на одному з політичних занять, де йшлося про те, що колективізація ліквідувала бідність на селі, висловив сумнів, адже люди мерли з голоду. Але чіткої відповіді не отримав.
20-річні командири вважали порятунком знищення колгоспів і роздачу землі селянам у індивідуальне користування. Г. Косяков запитував К. Невдаху: „А ти пішов би бити цих сталіних?“ І додавав: „Немає направляючої сили, яка б підхопила незадоволення мас і рушила їх проти влади“.
У гуртуванні молодих командирів провідником був Г. Косяков. Він мав підготувати листівки, у яких мали закликати командирів і червоноармійців до збройного повстання проти влади. Але жодної листівки не знайдено. Він вигадав цифровий код для передання інформації: у копіях листів, справді є ряд незрозумілих цифр. Зі своїми, досить критичними поглядами на тодішнє життя, військовики не крились, відверто писали у листах.
Г. Косяков писав В. Молчанову у Харків, де той з жовтня 1932 року навчався у школі пілотів, про новий призов червоноармійців: „Боєць не має духу, не має підйому, зацікавлености, ініціятиви, ентузіязму, які є у арміях демократичних країн, де солдати знають, що вони й справді захищають свою батьківщину, землю, рідний дім. Наш червоноармієць, бачачи, що влада розорила його господарство, зробила злиднями і прохачами дітей, примусила голодувати мільйони людей, чинить грабунок і створила безправність, на які нікому пожалітися, насильно загнала в колгоспи, він перестає вірити в Радвладу, йому набридло брехливе патякання“.
Г. Косяков також розповідав у листах, наскільки голодним приходить у армію нове поповнення: „Люди зовсім обезсиліли від трирічного недоїдання і надмірної рабської праці на верхівку. Відкрито проти Радвлади народ піти не може, бо не організований і не має керівної сили“.
Влада вирахувала це незадоволення і небезпеку для себе. Була проведена широкомаштабна операція „Весна“ під час якої репресували багатьох командирів та червоноармійців. Дев’ятеро випускників Зінов’євської української кавалерійської школи отримали від трьох до 10 років виправних таборів. Дехто з них помер на каторзі, кілька потрапили на фронти Другої світової війни і наклали головами там, лише А. Назаренко вижив й у 1978 році добився своєї офіційної реабілітації.