Недавно помер мій сусід в „Українському селі“ Валентин Баклан. Колись він був моряком на радянському комерційному кораблі, але під час перебування судна біля берегів США стрибнув у море і залишився в Америці до кінця свого життя. Вочевидь, перед зарахуванням до команди він пройшов усі перевірки, але не знаю, чи мав право покидати судно. Коли б мав, то не стрибав би…
Вчений-океанолог Станіслав Курилов стрибнув за борт з пасажирського пароплава в Тихому океані 13 грудня 1974 року. Він був невиїзним. Пароплав „Радянський Союз“ (колишній „Адольф Гітлер“) здійснював круїз по Тихому океану з Владивостока до екватора і назад. У зв’язку з тим, що пароплав не заходив в чужоземні порти, віз від мандрівників не вимагалося. Для С. Курилова участь в цьому круїзі була єдиним способом вирватися за межі СРСР. Він проплив понад 100 кілометрів до Філіппін. Без води і їжі він провів в океані три ночі і два дні.
Cеред відомих втікачів була дочка Сталіна Світлана Алілуєва, особистий секретар Сталіна Борис Бажанов родом з Могилева-Подільського, олімпійські чемпіони Людмила Білоусова і Олег Протопопов, ряд інших.
Якось моя дружина йшла по Бродвею в Ню-Йорку, і побачила у кав’ярні світової слави балерину Маю Плісецьку та її чоловіка Родіона Щедрина. У розмові балерина натякнула, що часи змінилися й вона подорожує світом, а раніше була невиїзною з СРСР, бо походила зі сім’ї репресованих батьків. Її батька заарештували 1 травня 1938 року і розстріляли. Маму вислали у табір в Казахстані як дружину „ворога народу“.
Заборону на виїзд за кордон в СРСР накладали органи КҐБ, але на місцях цю функцію передали також виїзним комісіям, що діяли при обласних комітетах Комуністичної партії. Стати „невиїзним“ було досить просто, тому що в комісії сиділи люди недалекі, заочно навчені у Вищій партійній школі, неприхильно наставлені до освіченої молоді.
Виїзна комісія не дозволяла на закордонні подорожі подружжям, бо вони могли удвох втекти з СРСР, а один мав залишатися закладником. У нашому науково-дослідному інституті працювала Надія К., яка була туристкою в Парижі і на кілька хвилин випала з поля зору таємного інформатора від КҐБ. Марно вона пояснювала, що задивилася на вітрину і відразу ж наздогнала групу. Не повірили.
„Енциклопедія сучасної України“ пише: „Право на вільний виїзд з України та в’їзд в Україну громадяни України здобули лише після проголошення незалежности, оскільки за часів СРСР вони могли вільно виїжджати лише в інші республіки СРСР. Тільки обмежене коло осіб, після складних і тривалих перевірок на політичну льояльність, могло виїхати за кордон, причому право виїзду у капіталістичні країни надавалось у виняткових випадках, якими не вважались навіть смерть чи тяжка хвороба близького родича. Втеча за кордон у СРСР розглядалась як злочин і тривалий час каралася смертною карою“.
Треба уточнити, що в „інших республіках“ теж існували міста чи зони, на відвідання яких треба було мати дозвіл-перепустку. Я мав такий дозвіл на відвідання міста Кронштадт, виданий Управлінням міліції в Черкаській області 1960 року на один місяць.
Я теж мав честь бути невиїзним і це завдало прикрощів усьому Міністерству хемічної промисловости СРСР‚ де я працював. Країна готувалася відзначити 30-річчя Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і керівники міністерства вирішили створити великий документальний фільм про співпрацю країн-членів РЕВ. Мені доручили писати сценарій. Були численні зустрічі у Москві в міністерстві і у висотній будівлі РЕВ, що нагадувала розкриту книгу. Досконало навчений фахівцями, я написав сценарій, за яким дві знімальні групи мали фільмувати у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Німецькій Демократичній Республіці та, зрозуміло, в СРСР. До виїзду залишалися лічені дні, коли стало відомо, що обласна виїзна комісія заборонила мені залишати країну. Для фільму це була перешкода, бо я був найкраще обізнаний у справі. Але проти „керівної і спрямовуючої сили“ не підеш. Замість мене поїхала секретар партійної організації інституту, яка на хемічній індустрії взагалі не зналася. Опісля разом з кінооператорами ми „зліпили“ фільм і його показали у різних закордонних установах. Звісно, про рівень висвітлення теми не йшлося.