Минулого тижня Україна і світове українство відзначили п’ятиріччя від початку Революції Гідности. Незабутнім подіям‚ котрі вразили весь людський світ‚ викликавши загальне захоплення волелюбністю українців і мирним характером їхнього справедливого протесту проти антиукраїнської й антинародної влади‚ відкрило ворота рішення уряду Прем’єр-міністра Миколи Азарова припинити процес наближення до Угоди про асоціяцію з Европейський Союзом. Увечорі 21 листопада 2013 року на центральній площі української столиці зібралася невелика група громадськи активних киян і заманіфестувала рішучу незгоду з цим назадницьким кроком влади.
Відтак з кожним новим днем межі протесту розросталися‚ й 24 листопада на Майдан Незалежности вийшло вже щонайменше 150 тис. осіб‚ з вимогами резиґнації антиевропейського уряду. Водночас подібні масові віча відбувалися у Харкові‚ Львові‚ Луганську‚ Донецьку‚ Кривому Розі‚ Сумах та Чернівцях.
28-29 листопада про відмову від курсу до европейської інтеґрації заявив у Вільнюсі Президент України Віктор Янукович. У відповідь київський революційний Евромайдан став вимагати його відходу від державного керма. Влада‚ бувши ще певною‚ що протестний рух можна придушити силою‚ в ніч з 29 на 30 листопада вислала проти мирного люду каральний підрозділ „Беркут“. Проллялася перша кров‚ найбільше постраждала студентська молодь. Відеоджерела зберігають свідчення‚ як „беркутівці“ нещадно б’ють навіть тих‚ хто вже лежить на землі.
Осліпла на власному беззаконні й безкарності‚ влада „реґіоналів“ прорахувалася – побачила в народі не страх‚ а незламну волю до нового життя. 1 грудня півмільйонна революційна колона рушила з Михайлівської площі до Майдану Незалежности‚ міліція змушена була відступитися з дороги. Ала на самому Майдані почалися ще жорстокіші сутички‚ в хід пішла бруківка‚ запалали автові шини. І все ж миролюбність залилася головним принципом революції – це постійно підкреслювали зі сцени Майдану священики різних християнських конфесій і різних релігій, а також промовці з багатьох европейських країн.
День 8 грудня увійшов в історію Революції Гідности‚ як „Марш мільйона“‚ насправді людей було ще більше‚ бо ними були заповнені усі вулиці Києва. 11 грудня вдарили на сполох дзвони Михайлівського Золотоверхого собору: внутрішні війська і „Беркут“ пішли на мирних протестантів грубою силою. На вулиці Інститутській постали барикади‚ відтак місцем протистояння стала Европейська площа. Тут‚ над „наметами української соборности“‚ спливала тужна мелодія „Пливе кача по Тисині“‚ коли крізь людьке море несли перші труни з героями „Небесної сотні“ – вірменином Сергієм Нігояном і білорусом Михайлом Жизневським.
У димах і вогнях‚ під пострілами снайперів стояли українці на барикадах до кінця лютого 2014 року‚ коли‚ нарешті‚ не стало в Києві ганебного президента.
28 лютого наша Свобода“ писала: „Народ наш рідний‚ великий і прекрасний тим‚ що крізь страшні віки проніс цю вічну мудрість – що Бог не в силі‚ а в правді‚ близький до перемоги над злом… І так хочеться знайти для наших читачів слова нової радости‚ нової надії‚ нової віри у воскресіння України‚ так хочеться бути певним‚ що на українську землю‚ рясно политу людською кров’ю‚ ніколи більше не повернеться ненаситне україножертство і що наша нація нарешті остаточно встане з колін і весь світ переконається в красі і шляхетності її соборної душі‚ в гідності і глибокій людяності всіх її бажань і мрій“.
Можна сьогодні сперечатися‚ чи стала пореволюційна Україна набагато успішнішою‚ніж була‚ але нема найменшого сумніву‚ що вона стала іншою.