Голодомор залишається кривавою раною у свідомості українського народу. Але чомусь усталеною залишається думка, що українці помирали мовчки, покірно, без спротиву. Чи могла так себе вести вільнолюбна нація, за що її і вбивали?
У 20 тис. справ репресованих владою українців й зазначених у книзі „Реабілітовані історією. Кіровоградська область“ десь третина була покарана за спротив колективізації, непомірним хлібозаготівлям, наступаючому Голодоморові, який став вирішальним знаряддям більшовиків у боротьбі з українцями.
„Живими залишаться тільки ті, хто зуміє сховати хліб“, – пророкував односельцям Остап Загорулько з села Казимирівки (нині село Чистопілля)‚ колишній доброволець Петлюрівської армії. 11 березня 1933 року його арештували як куркуля, який виступав проти пляну хлібозаготівель й закопав близько 40 пудів збіжжя.
Розкуркулений у 1929 році Юхим Поправка влаштувався на станцію Долгінцево ремонтним робітником‚ але постійно бував у своєму рідному селі Когушівці. І не мовчав: „Майно в людей забирають, платежі накладають такі, що їх не в силах платить. Жити буде тоді добре, коли загине радянська влада. Колгоспи розбігаються, жити в колгоспах неможливо, їсти нічого. Держава у селян весь хліб забрала, самі сидять у Москві, білий хліб їдять. А селян розорили, примусили голодувать, селяни пухнуть від голоду, їдять дохлих коней“. У грудні 1932 року він згуртував навколо себе групу робітників, які вимагали, аби додали хліба, бо голодними, мовляв, працювати не будемо.
Іван Баранов із села Грузьке вважався бідняком‚ але, на думку влади, „потрапив під вплив куркульсько-попівського елемента, саботував політичні кампанії, виступав проти хлібозаготівель і колективізації, не вступав у колгосп, не виконував зобов’язань перед державою“. Його арештували у січні 1933 року на основі даних, що він закопав 12 пудів зерна‚ аби прогодувати свою родину – п’ятеро душ. 31 січня таку яму із житом у його дворі таки знайшли. Навіть під арештом він говорив: „Радянська влада робить це з тією метою, аби усі колгоспники померли з голоду. Краще б усі комуністи разом зі Сталіним повісились, тоді б нам краще жилось“.
Григорій та Михайло Безкоровайні жили у селі Любомирка. Арештовані у грудні 1933 року. Григорій працював трактористом‚ але був незадоволений колгоспним ладом та плянами хлібозаготівель‚ нібито навіть псував трактор, аби не виходити у поле. Михайло відповідав у колгоспі за коней. Він сказав: „Що ж робить в колгоспі, коли ми голодні, їсти не дають?“. Братів відправили у Північний край.
4 квітня 1933 року у колгоспі ім. Молотова, що у селі Аджамці, був зірваний вихід у поле першої бриґади. Винним у цьому визнали Павла Бойка. Він казав людям: „Ну що, як воно вам здається? Хто з вас пам’ятає панщину, то знає, що тоді хоч годували добре і жили вільно, а тепер у колгоспі гонять на роботу, а їсти не дають. Голодом нас морять, он люди мруть, як мухи, скоро усі вимруть і ніхто не звертає уваги!“ Ці слова підтримали його сестра Оксана Берестовенко та її подруга Євдокія Демешко: „Доки ж ми будемо робить голодні, хай нас нагодують, тоді ми працюватимемо!“. На колгоспних зборах П. Бойко відверто заявляв: „Скільки у колгоспі не роби, прийде осінь, хліб заберуть, так, як у прошлому році, і прийдеться голодувать. То треба запасатись харчами, бо прийде зима, то з голоду здохнем“.
Серед тих, хто намагався протистояти натискові радянської влади, було чимало віруючих. У селі Плоско-Забузькому здавна існувала євангельська громада. Андрій Дворський, уродженець села Дружелюбівки‚ об’єднав навколо себе віруючих і проповідував християнське вчення. Його підтримали селяни‚ які відмовлялись виконувати розпорядження влади: „Якщо Бог велів забрати, забирайте, а самі ми нічого не здамо“.
На початку квітня 1932 року уповноважена по посівній кампанії Чужинова та голова сільської ради Іваницький проводили збори. А. Дворський заявив, що не дозволить проводити зустріч, бо нічого говорити з антихристами, які в очі лестять, а насправді душать народ. Люди розійшлися. А. Дворський же сказав, що скоро влада антихриста буде знищена і тоді земля буде оброблятися. Через кілька днів, 2 травня, коли задощило і селяни не виходили у поле, група віруючих стала вимагати відчинити храм. Понад 100 селян попрямували до контор колгоспів ім. Блюхера та ім. Косіора з вимогою повернути їхнє майно. Олена Семенець закликала забирати майно силою, бо доведеться помирати з голоду. Кілька чоловік вивели своїх коней, інші пішли за ними і так розібрали 164 коней.
Священик Михайло Діяковський навесні 1933 року, коли голод уже став нестерпним, запропонував синові перепливти Дністер і перейти на румунський бік, сподіваючись знайти там порятунок. Вони вирушили у Тираспіль, де на березі Дністра кинулись у воду. Батько зміг подолати три чверті водного шляху, а потім знесилився. Син дістався до румунського берега‚ але його видали в СРСР‚ де відправили юнака у виправно-трудові табори.
П’ять десятин землі, двоє коней, корову та інвентар мала арештована у грудні 1932 року мешканка села Любомирки Ганна Бадрак. Вона систематично займалась аґітацією проти колективізації та інших заходів влади‚ підбурювала жінок не виходити на роботу: „У нас однаково хліб заберуть, а ми будемо їсти бур’яни, то хай він краще погниє на полі“.
Матвій Гнатков був родом з села Новиці біля Калуша. Інструктор районного комітету Комуністичної партії випробування Голодомором не витримав. У 1932 році замість того, аби жорстко вимагати здачі хліба, діяв, як оцінили його товариші по партії, на зрив заходів: підтримував настрої, що плян хлібоздачі нереальний і його неможливо виконати. Говорив: „Люди не дурні, вони голодні працювати не будуть. Вони бачать, що їх обманюють. Весь час обіцяли, що життя стане кращим, а тепер і їсти не дають“. Відмовлявся забирати хліб у людей.
Уродженець села Новогригорівки Костянтин Дорош у партію вступив уже у зрілому віці‚ ще й став головою партійного осередку. Та побув він у партії недовго. Звинуватили його у тому, що стримував виключення з колгоспу „Червоний незаможник“ куркулів Луку Іванцова та Григорія Омельянчука‚ сини яких служили у Червоній армії. Під час Голодомору особисто роздав колгоспникам 10-12 пудів зерна.
Так‚ не залишалocя укpаїнcьке cелo безмoвним пеpед лихом Гoлoдoмopу. Сотні архівних справ розповідають про тих, хто не мовчав, застерігав односельців про неминучий голод, пояснював, намагався перешкодити вбивчій для села хлібоздачі. Мусимо про це знати і пам’ятати.
Кропивницький