Д-р Роман Яремійчук
ЛЬВІВ. – Вже який рік на сході України точиться війна, яку розпочала Росія, захопивши Крим і почавши справжню воєнну і гібридну аґресію проти України. Мета Москви – повернути територію України до складу нової Російської імперії, або знесилити її різними методами – війною, енерґетикою, руйнуванням економіки, експлуатуючи різні проблеми, у тому числі й історичні та мовні.
Днями у мій комп’ютер прорвалася російська пропаґанда, де Україну називають зневажливо „Нэзалєжной“, де стверджують, що в Україні все погано, що нас чекає розвал на окремі частини, що без Росії Україна просто перестане існувати. Це і є мрією Росії. Бо там „глаголять“, що Україна є штучно створеною державою, що української мови, як такої, не існує, що наша мова створена поляками і австріяками, всіляко її паплюжать і насміхаються. Цей російський шовінізм ніколи не мав меж.
На сході України він досяг багато. Чому? Українських шкіл ще за царів не було, все державне спілкування здійснювалося російською мовою, майже вся наукова діяльність теж велася російською. Всіма можливими методами переселяли українців на території, де можна було роздавати безоплатно чужу „земельку“ працьовитим хліборобам (в Башкирії і Татарії, Зеленому Клину на Далекому сході, північному Кавказі) або знищували українську інтеліґенцію в тюрмах та на засланні або перекуповували українську шляхту посадами при „дворі“, перетворюючи її в посміховисько або в послушних виконавців „царської волі“.
Особливо інтенсивно і трагічно процес знищення всього українського відбувався після жовтневої революції в 1917 році. Будівництво потужних електростанцій, нових заводів і фабрик в Україні потребувало робочої сили і її знаходили, переселяючи сотні тисяч заробітчан з Росії та з інших республік Союзу. Ці заробітчани, змішавшись з місцевим населенням, ставали основою російськомовности.
Процес зросійщення сильно підсилився після Голодомору 1932-1933 років, коли страшною смертю загинули мільйони українців, а на їх землі переселилися переважно росіяни. Після закінчення Другої світової війни багато офіцерів, особливо з військ НКВД, оселилися на постійне проживання у Києві, в Криму та більшості обласних центрів України. Військові офіцери, відслуживши свою службу, теж дуже часто вибирали собі місце проживання в Україні, не бажаючи повертатися на свою батьківську „Пензенщину“.
Вживання російської мови стало обов’язковим під час навчання в ремісничих училищах, технікумах та вищих школах. Я у свої не повні 14 років у 1950 році став учнем Дрогобицького нафтового технікуму. В моїй групі всі учні були українцями, п’ять були за походженням з Полтавської, Хмельницької та Вінницької областей, решта з західних областей України. Але лише п’ять предметів за чотири роки навчання викладалися українською мовою (українська мова, історія СРСР, математика, фізика і геодезія), решта російською. І ніхто з викладачів не питав нас знаємо ми російську мову чи ні. Мусіли знати, бо нас чекали на роботі „необ’ятние пространства нашей Родіни“ і ми повинні були стати „совєцким народом“.
З 1954 по 1959 роки я навчався на гірничо-промисловому (пізніше нафтопромисловому) факультеті Львівського політехнічного інституту. З 25 студентів в групі двоє були білорусами і один росіянин з Кубані. Всі 50 дисциплін, окрім історії КПРС, марксистсько-ленінської філософії та геодезії викладалися російською мовою. Знову була та ж мотивація. Наступав період розподілу на роботу – велику частину наших випускників спрямовували на роботу за межами України, а з Росії направляли на роботу таких же спеціялістів до Львова чи інших міст західної України. Тепер нащадки цих росіян, їхні діти і внуки є жителями України.
У 1970-их роках, наприклад, у Івано-Франківську відкрили п’ять потужних заводів, на яких працювало по 8-10 тис. робітників. На цих заводах вироблялася переважно оборонна продукція і велика кількість робітників теж були спрямовані з російськомовних реґіонів. У мене зберігся телефонний довідник тих років і я не пошкодував свого часу, щоби перечитати його по прізвищах. Виявилося, що 70 відс. номерів телефонів були зареєстровані на людей з російськими прізвищами. А тоді домашні телефони могли мати люди з певним суспільним становищем.
У 1970-их роках після трагічної смерти ректора Івано-Франківського інституту нафти і газу Юрія Гагена на посаду ректора присилають аж з Кемерово (Росія) проф. Бориса Тарасова, який не мав ніякого стосунку до нафтової і газової промисловості. Через місяць після його призначення на Вченій раді він оголошує, що всі без винятку дисципліни повинні викладатися лише російською мовою. Частина викладачів, що не погодилася з цим, була звільнена з роботи.
Настала доба незалежности України, але ще довго панувала російська мова у вищій освіті. В часи СРСР в Україні навчалося багато студентів з африканських країн, з Китаю, В’єтнаму, країн Близького Сходу. Цих майбутніх абітурієнтів готували для навчання на підготовчих курсах російською мовою, бо вважалося, що навчання українською мовою буде менш якісним. У цей же час такі ж студенти навчалися у Болгарії, Угорщині, Польщі, Чехії та в державах мовами цих держав, а навчати їх в Україні українською мовою вважалося недоцільним, підкреслюючи другосортність нашої мови.
У радянські часи захист дипломних проєктів, кандидатських і докторських дисертацій проводився лише російською мовою. Але це продовжувалося і в часи незалежности України багато років. Перехід на вживання тут української мови гальмувався при уряді Миколи Азарова. В Кримському національному університеті (ректор Микола Багров) на факультеті української філології майже всі дисципліни викладалися російською мовою, а на юридичному факультеті навчання студентів здійснювалося за навчальними плянами і програмами Московського університету ім. Ломоносова. Хіба про це не знали в Києві?
Ще одним способом зросійщення нашого народу була і є преса – газети, журнали. Багато років підряд в газетних кіосках переважна кількість преси, особливо журналів була російською мовою. У 2012 році я жив і працював у Криму, там купити хоч якусь газету українською мовою було неможливо.
Чи про це не знали в Києві? А якщо знали, то чому не реаґували?
Приблизно в цей же час я у військовому шпиталі чув розмову, у якій один з хворих, очевидно, офіцер, голосно сказав: „Я ненавиджу чорних, жовтих і хохлів“. Хіба в уряді України не знали про тандем Російського інституту стратегічних досліджень, яким керував відставний генерал-лейтенант Леонід Решетніков, відвертий українофоб і „православний комуніст“, з керівником Центру стратегічних досліджень проблем країн ближнього зарубіжжя Тамарою Гузенковою. Вони просували тези „ніякої України немає, є лише Малоросія, а українська державність – це блеф“.
До руйнування нашої держави безпосередньо причетна Російська Православна Церква, вплив якої на велику частину громадян України залишається і досі великим.
Можна лише поспівчувати великій частині росіян, які справді вважають українців лише частиною „великого русского народа“. Ще більше дивують вчені-філологи, які не можуть не знати, що українська і російська мови є мовами різних народів. Для цього треба лише взяти будь-який російсько-український словник і зіставити слова, що починаються з будь-якої букви. Пісні, колядки, щедрівки, приказки є зовсім різними в українців і росіян. Навіть назви сіл в Україні дивують чужинців своїм розмаїттям у порівнянні з російськими Петровками, Степановками.
Ми, українці (і не лише українці), володіємо російською мовою, знаємо історію, мистецтво, поезію і прозу Росії, а росіяни, як правило, не володіють цим самим надбанням інших народів, навіть якщо вони народилися та живуть в середовищі цих народів. Так, за даними перепису в СРСР за 1981 рік 96 відс. узбеків заявили, що володіють російською мовою і лише 8 відс. росіян, що народилися в Узбекистані, сказали, що володіють узбецькою мовою. Дещо інше співвідношення в Україні, бо 100 відс. українців підтвердили знання російської і лише 30 відс. росіян заявили про знання української мови.
Нашій мові сотні і сотні років, про що свідчать хоча би кубанські народні пісні, а насправді це українські пісні, які збереглися в пам’яті нащадків запорожців, переселених 300 років тому царицею Катериною на Кубань.
Ці уривки зі сказаного ще раз свідчать, що Україні ще довго доведеться захищати свою землю від ненажерливого нащадка російських царів та Леніна-Сталіна-Президента Росії Володимира Путіна. В. Путін сьогодні нагадує озброєного хулігана, який впевнений, що за всі свої витівки йому нічого не буде. Але рано чи пізно час розплати таки настане. Вся його кліка розсиплеться, але до цього часу він може наробити такого лиха, що виправити його буде дуже важко.
Сьогодні Україні треба пережити цю напасть, згуртувавши свій народ і долучивши до нашого захисту світову спільноту.
Роман Яремійчук – доктор технічних наук, професор, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, Івано-Франківськ.