З наближенням виборів Президент Петро Порошенко намагається активніше представляти себе як політика з сильною рукою, щоб заручитися підтримкою патріотично налаштованих українців. А таких абсолютна більшість. Вже триває передвиборча кампанія: П. Порошенко має намір йти на другу каденцію. Чуємо у його заявах доволі багато популізму і запізнілих рішень.
Наприклад, розрив з Співдружністю незалежних держав. Для багатьох учасників ХІ Київського безпекового форуму стало прикрою несподіванкою, що Україна досі має стосунки з цією організацією, яку контролює Росія.
Те саме стосується Великого договору з Російською Федерацією. Чому президент говорить про це аж на п’ятий рік війни? Більше того, чому говорить не про відмову від угоди загалом, а лише окремих її положень?
За словами президента, тільки вона ґарантує територіяльну цілісність і визнання Росією наших кордонів. Такий арґумент звучить дуже смішно. Росія вже роками нехтує територіальною цілісністю України і зневажає непорушність наших кордонів, чим фактично не визнає їх. Чим зарадить Великий договір, який на папері щось ґарантує?
П. Порошенко не хоче йти на адекватні кроки у протидії російській аґресії. Зате шукає можливості для піару. Але по-суті майже нічого не міняє у взаєминах з аґресором.
Президент похвалився законом про тимчасово окупований Донбас. Мовляв, це була його ініціятива. Але не згадав, що документ ухвалили тільки у січні 2018 року, через майже чотири роки після вторгнення російського війська на Донбас.
П. Порошенко заявив, що раніше багато західніх союзників уникали визначення „збройна аґресія Росії проти України“. Проблема ж, насправді, не в тому, що на Заході уникали. Таких формулювань оминав сам П. Порошенко. Він і далі визнає безальтернативними Мінські домовленості, які не стосуються війни Росії проти України, а вреґульовують „громадянський конфлікт“ в Україні. Тому на форумі президент виявив суперечність своїх позицій. Каже‚ що „Мінськ“ треба виконувати, але водночас акцентує — нарешті визнали збройну аґресію Росія на Донбасі. „Мінськ“ суперечить законові, яким хвалиться президент. Це очевидне роздвоєння позиції.
На мій особистий подив, виступ Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана на безпековому форумі був чіткішим і конкретнішим за президентський. Було більше експресії, харизми. Це дивно, адже глава уряду зазвичай уникає комунікацій на тему війни, протидії Росії. Більше займається господаркою. На форумі ми побачили В. Гройсмана з іншого боку. Нинішній його виступ — це явний успіх.
А от Міністер внутрішніх справ Туреччини Сулейман Сойлу дав добру науку для наших політиків. До речі, він був спецпредставником президента і прем’єра Туреччини. С. Сойлу детально, з повторами найважливіших акцентів, розтлумачував, що Захід має підтримати Туреччину не тому, що це „відданість европейським цінностям“ або через те, що Туреччину „треба пожаліти чи допомогти їй, бо так буде справедливо“. За словами С. Сойлу, союзницькі стосунки з Анкарою для Заходу – просто життєва необхідність. В іншому випадку, проблеми матиме не Туреччина, а західні держави.
А наші, говорячи про „Північний потік-2“, далі зосереджували головну увагу на збитках і загрозах для України. Товчуть воду в ступі про „цінності і справедливість“. Ех… Не ті нині вже часи. Давно не ті. Почалася епоха „2014+“. Це абсолютно нова реальність. Існує з десяток залізних арґументів про загрози „Північного потоку-2“ для Европейського Союзу і НАТО. Вони повинні бути ключовими з вуст наших політиків і посадовців.
Про Росію С. Сойлу не згадав жодного разу. Щодо України сказав хіба, що Туреччина підтримує територіяльну цілісність. Це був добрий приклад прагматичного реалізму.
Михайло Басараб – політолог‚ Київ.