30 липня 1889 року‚ 130 років тому‚ в селі Сохвино Хорольського повіту на Полтавщині‚ у батьків Якова Шульгина, відомого історика, що належав до київської інтеліґенції, і Любови, яка була народною вчителькою і походила з козацько-старшинського роду Устимовичів, спорідненого або посвояченого з відомими українськими родинами‚ народився Олександер Шульгин, у майбутті перший Міністер закордонних справ УНР, фундатор української дипломатичної служби, вчений-історик, громадський діяч, який закладав перші підвалини української державности та все своє життя працював задля незалежности України.
Дитинство і юність О. Шульгина проминули у Сохвиному‚ Єлисаветграді (тепер Кропивницький) і Києві. Навчався в Першій київській гімназії, де став не тільки першим учнем, а й поводирем товаришів і пропаґував у зросійщеному середовищі українську ідею. У 1906 році у поданих до дирекції резолюціях домагався „введення спеціяльного предмета навчання – мови тієї країни, в якій ми народилися і живемо“. Це був перший виступ О. Шульгина в обороні української справи. 1915 року О. Шульгин закінчив навчання на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, де став заступником голови і душею Київського земляцтва та ініціював створення Союзу українських земляцтв усієї Росії. Після Лютневої революції його обрали головою української делеґації до Ради солдатських і робочих депутатів для відстоювання українських інтересів. Вже там О. Шульгин поставив питання про автономію України.
23 березня 1917 року О. Шульгин повернувся до України‚ 25 березня став членом Центральної Ради, на переговорах з Тимчасовим урядом рішуче заявив: якщо федерація не відбудеться і Україні не дадуть автономії, то українці все одно боротимуться за незалежність.
Через два тижні після створення українського уряду О. Шульгина було призначено Генеральним секретарем міжнаціональних справ, а 22 січня 1918 року він став першим Міністром закордонних справ‚ був членом делеґації для остаточного визнання Уряду України, вів перемовини про встановлення зв’язків з іншими країнами, в результаті чого Франція, Великобританія і Румунія визнали незалежність України і призначили до Києва своїх послів, а з головою Чехословацької Національної Ради Томашем Масариком було підписано угоду про формування військових загонів з чеських полонених.
30 січня 1917 року О. Шульгин подався у відставку через незгоду з редакцією угоди, підписаної делеґацією УНР у Бресті. У час гетьманства він був одним з п’ятьох членів Міністерства закордонних справ, а в липні його призначили Послом в Болгарію, де він клопотався визволенням з полону 15 тис. українських військовополонених, а також продовжив культурну діяльність.
Від 1919 року почався найдовший, і можна сказати, найвидатніший період життя і діяльности О. Шульгина. Він брав участь у Мирній паризькій конференції, де намагався здобути визнання УНР від держав Антанти і підписати перемир’я у польсько-українському конфлікті. Навесні 1920 року він востаннє побував на своїй батьківщині. Почалися життя і політична, дипломатична, громадська, наукова діяльність О. Шульгина за межами України та його участь в Уряді УНР в екзилі. Було утворено Надзвичайну дипломатичну місію в Парижі з О. Шульгиним на чолі. Їй випало якнайдовше бути осередком українського представництва.
1926 року створили Державний Центр УНР і його голова Симон Петлюра призначив О. Шульгина Міністром закордонних справ. Вбивство С. Петлюри згуртувало українську політичну еміґрацію. О. Шульгин виступив на процесі вбивці одним із свідків і того ж року написав для французів працю „Україна і червоний жах. Погроми в Україні“, в якій висвітлив ролю С. Петлюри у боротьбі з погромами в Україні, проаналізував події в Україні у 1917-1919 років, а також причини погромів. Лише в 2001 році ця важлива праця нарешті була видана в Україні у перекладі українською мовою двоюрідних племінниць О. Шульгина Олени Леонтович і Марії Мулової-Войтовецької.
О. Шульгин у передвоєнні роки був секретарем Академічного комітету в Празі, головою Комітету Дружби Кавказу, Туркестану і України, редактором журналу „La revue de Prométhée“, присвяченого національним проблемам европейського Сходу, а також політично-економічним питанням, пов’язаним з СРСР, головою Головної Української Еміґраційної Ради, постійним делеґатом Міжнародної Унії для Ліґи Націй, а у 1933-1938-их роках – постійним головою цієї Унії. На форумах, засіданнях, з’їздах Унії О. Шульгин виступав на захист прав українців у Галичині, у справах Голодомору в Україні, більшовицького терору в Українській РСР, примусової праці там же, а також робив кроки проти допущення до Унії представників СРСР та провів низку резолюцій Унії проти Москви.
1929 року О. Шульгин створив Головну Українську Еміґраційну Раду, яка опікувалась біженцями і розповсюдженням інформації по Европі, був постійним її головою.
1939 року Уряд УНР надав йому надзвичайні повноваження для дій в Англії і Франції. А коли більшість членів Уряду опинилась в країнах, захоплених нацистами, він виконував обов’язки Міністра закордонних справ і голови Уряду УНР. Під час окупації Франції О. Шульгин та його син Ростислав були заарештовані, і від 29 вересня 1940 року по 10 квітня 1941 року їх тримали у в’язниці „Санте“.
1946 року О. Шульгина вже вчетверте запросили на пост Міністра закордонних справ‚ але невдовзі він подався у відставку і відійшов від активної політичної діяльности. В післявоєнні роки став ініціятором і постійним головою Українського Академічного Товариства в Парижі, фундатором та віце-президентом Міжнародної Вільної Академії, щиро й дієво опікувався українським студентством та багато зробив для допомоги українським еміґрантам, здобувши офіційне визнання французьким урядом української національности, що мало надзвичайно важливе значення.
До 1927 року він був у Празі професором Українського Вільного Університету, у створенні якого взяв активну участь, та Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Драгоманова. Були десятки наукових праць, збірники статей, які супроводжувались цінними документами. Великі монографії О. Шульгина були присвячені Франції. Перу О. Шульгина належать „Спогади“, що увійшли у виданий НТШ 1969 року „Збірник на пошану Олександра Шульгина“.
20 листопада 1959 року Наукове Товариство ім. Шевченка й Українське Академічне Товариство організували відзначення 70-ліття О. Шульгина. Усі бажали йому здоров’я й успіхів та невмолима хвороба 4 березня 1960 року перервала його життя.
О. Шульгин був видатним учасником державного відродження України і українським політиком та єдиним українцем, що осягнув у 1930-ті роки міжнародні фундації. Його заслуги в царині української дипломатії надзвичайно великі. Він завжди вірив у майбутню незалежність батьківщини і не сумнівався, що настане час, „коли ми, – сказав він на ювілейних зборах 1959 року в Ню-Йорку, – святкуватимемо свої національні свята не на чужині, а на славному київському майдані“.