У 2019 році минуло 70 років, як Мукачівська греко-католицька єпархія, що була домінуючою на Закарпатті до Другої світової війни, „саморозпустилася“. У 1949 році офіційно перестала існувати конфесія, яка процвітала три століття і нараховувала в області до 400 громад зі священниками, храмами, монастирями, духовними навчальними та соціяльними закладами, великими земельними угіддями.
Як писали комуністичні ідеологи, „долю Церкви вирішили самі віруючі своїм масовим розривом з унією“ (Михайло Болдижар‚ „Безслав’я“, 1981).
Для зовнішнього світу було створено віртуальну картинку цілком в дусі нинішньої путінської Росії: мовляв‚ народ сам відмовився від „ворожої“ уніятської Церкви, „прислужниці Ватикану“, і з радістю перейшов під зверхність московського патріярха. Що це було не так, засвідчують численні очевидці та учасники тих подій. Зрештою, понад 120 репресованих греко-католицьких священників (понад третина з усієї кількости, в тому числі все керівництво єпархії) чудово свідчить саме про насильницький характер ліквідації Мукачівської єпархії.
Але останнім цвяхом у труну брехливого безбожного режиму став нещодавній вихід у світ книжки „Ліквідація УГКЦ на Закарпатті у документах комуністичних спецслужб 1944-1949“. 700-сторінковий фоліянт детально, буквально тиждень за тижнем описує, як радянська репресивна машина знищувала найбільшу конфесію Закарпаття (православних у краї було менше ніж 20 відс.).
Рішення ухвалювалися вищим керівництвом СРСР та УРСР. Керували ліквідацією Греко-Католицької Церкви вищі чини Міністерства державної безпеки, при якому функціонував спеціяльний відділ „О“, що займався релігійними конфесіями. Конкретні посади, імена, дати, вказівки, донесення, звіти з нутрищ самої спецслужби створюють маштабну картину попрання релігійних та людських прав.
Від самого початку Греко-Католицька Церква була визнана ворожою радянському режимові‚ і дискусія в органах точилася лише про час і методи її ліквідації. У 1946 році таким чином було „возз’єднано“ з московським православ’ям Греко-Католицьку Церкву в Галичині, при цьому всі єпископи були ув’язнені. А через три роки „саморозпустилася“ вже Мукачівська єпархія, яка юридично не належала до Української Греко-Католицької Церкви.
У вересні 1944 року, перед самим вступом Червоної армії на Закарпаття, очільником тутешніх греко-католиків Ватикан призначив 33-річного викладача Ужгородської духовної семінарії о. Теодора Ромжу, якого терміново висвятили в єпископи. (Перед тим кілька років в єпархії єпископа не було.) Вибір на Т. Ромжу випав не випадково, адже він не брав участи в політичних процесах, а тому не міг бути звинувачений у пособництві мадярському режимові, союзникові Гітлера. Окрім того, він навчався в Папському Колеґіюмі „Руссікум“, готувався стати місіонером в Росії, а тому добре орієнтувався в ситуації в СРСР.
Після звільнення Закарпаття від нацистів Мукачівська єпархія офіційно зайняла невтральну позицію до політичних процесів в області, мотивуючи свою поведінку тим, що церква в СРСР перебуває поза політикою. Однак‚ це не стало для неї індульґенцією, бо вже саме підпорядкування Римові переважної більшости закарпатських вірників створювало ідеологічні труднощі для комуністичної влади.
Єпископа та його оточення пробували схилити до львівського варіянту вирішення проблеми – „возз’єднання“. Однак‚ Т. Ромжа виявився твердим горішком, недарма готувався до місіонерства в безбожній тоталітарній державі. Він не піддався тискові. Восени 1947 року його вбили, спочатку зімітувавши автокатастрофу, а коли молодий єпископ вижив, йому ввели отруту кураре вже безпосередньо в лікарні.
Після вбивства Т. Ромжі каґебісти взялися за його наступників – колишнього ректора богословської семінарії, каноніка Олександра Хіру, якого Т. Ромжа таємно висвятив у єпископи як свого наступника, та Миколу Мурані, котрого в єпархії проголосили офіційним очільником – капітулярним вікарієм. (Вочевидь, аби відвернути уваги каральних органів від О. Хіри.)
Річні схиляння цих кліриків до співпраці з владою не принесли результату. 10 лютого 1949 року О. Хіру заарештували, а через кілька днів Миколу Мурані нічними розмовами-допитами довели до психічного зриву та спроби самогубства і видерли в нього підпис під зверненням про „саморозпуск“ Мукачівської єпархії, а самого невдовзі також заарештували.
Кожного священника єпархії окремо було піддано психологічній атаці. У панотців відібрали землю, викидали з парафіяльних будинків на вулицю їхні численні родини з малими дітьми. Не давали влаштуватися на жодну роботу ні їм, ні дружинам. У підсумку – понад 120 священників не витримали жорстокого тиску і погодилися перейти в московське православ’я. Ще кілька десятків взагалі зреклися духовного сану. А найбільш затятих та діяльних засуджено на 25 років концтаборів з конфіскацією майна, переважно за політичними статтями. Всім греко-католицьким громадам було відмовлено в офіційній реєстрації і на підставі цього їхні храми віддавали православним або зачиняли.
Як видно з матеріялів совєтської служби безпеки, вже восени 1949 року почалися підпільні богослужіння священників ліквідованої Мукачівської єпархії, що проводилися таємно по хатах і тривали протягом 40 років, доки у 1989 році влада СРСР офіційно не визнала греко-католиків.
Цікаво, що‚ згідно з донесенням московської аґентури „старі“ православні неприхильно ставилися до масового входження в їхні лави колишніх „уніятів“‚ і розкол між цими великими групами вірників і священників ще довго зберігався в Мукачівській православній єпархії.
Нинішня Мукачівська греко-католицька єпархія за 30 років вільного існування так і не досягнула довоєнного рівня за маштабами та впливовістю. Нині вона вдвічі поступається Московському Патріярхатові за кількістю храмів в області. Удар сталінського режиму виявився відчутним назавжди.
Ужгород