Бій за Донецьке летовище з проросійськими найманцями-вбивцями не вщухав уже 242-ий, як потім виявилося, останній день. Зруйновано старий термінал, остаточно впала диспетчерська вежа, яку до кінця утримували українські бійці. У новому терміналі бої точилися за різні його поверхи: українські захисники утримували перший поверх, а підвал і верхні поверхи вже контролювали вороги.
Летовище трималося на сміливості та мужності 20 „кіборгів”, як називали українських захисників летовища вороги. Обличчя були чорні як у шахтарів, камуфляжі розшматовані, у багатьох перебинтовані руки, ноги, ребра, груди, голови.
Командування прийняв останній у групі офіцер-десантник, старший лейтенант Іванко Зорянич (позивний „Краб“). Маленький на зріст, худенький.
Хтось передав йому шолом. Він узяв, подивився, покрутив і накинув на голову. „Завелика“, – сказав. Зняв й передав шолом Тарасові Кобзарюкові – побратимові великого росту. Той відразу одягнув. І раптом … дзень! Ворожа куля зрикошетила від його шолома прямо у висок командирові. А услід пролунав вибух – бойовики підірвали нові поверхи. Стеля у секціях обвалилися, але І. Зорянич цього вже не чув і не бачив.
А Т. Кобзарюк вижив, його контуженого захопили бойовики. Повернувся з полону, організував із добровільцями-десантниками спецоперацію, відкопав у бетонних руїнах шолом і вручив рідній сестрі Героя України І. Зорянича – Ірині.
Валентин Бугрим‚
Київ