Моя радість від того, що зможу більше догодити нашим читачам, коли приїду в Україну і коментуватиму українські події зблизька, з безпосередніх вражень, була, на жаль, передчасною. Застав тут гнітючу атмосферу невизначености, розгублености, невпевнености в завтрашньому дні. Якось так враз нависли на Україною дуже тривожні питальні знаки – і це ж, як не дивно, після тріюмфальної перемоги Володимира Зеленського: за шостого Президента України віддали свої голоси 73 відс. виборців. Хіба така масова, незнана за всі незалежні роки підтримка не повинна означати, що українське суспільство нерешті визріло до глибоких якісних змін і вже бачить перед собою можливість ступити на вищу сходинку у саморозвиткові?
А відчуття таке – і про це говорять всі національно свідомі люди, – що українська держава хитається на невидимому вістрі й кожної хвилини може впасти й відкотитися назад, де її чекають ще тяжчі, ніж сьогоднішні, випробування. Дуже ймовірно, що так і станеться, і не лише тому, що ніяка електоральна більшість, а тим паче українська, не є запорукою безпомильного вибору, а тому, що у випадку останньої президентської кампанії ця більшість дозволила зманіпулювати собою і втратила здоровий глузд, здатність відрізнити реальність від майстерно подаваних віртуальних картинок.
Країною захитало відразу після інавґурації. Вже наступного дня новообраний президент видав указ про розпуск Верховної Ради, грубо порушивши Конституцію України. Активна частина суспільства побачила в цьому недобрий знак: так звана „політична доцільність“, з якої починає свою діяльність В. Зеленський, підважує правові основи, на яких тримається демократія. З цим не можна бавитися – навіть за найкращих намірів. Тим часом далекосяжні наміри президента залишаються незрозумілими – окрім того, що очевидно є його особистим інтересом: у негайних позачергових парляментських виборах президентська партія „Слуга народу“ розраховує здобути переважну більшість депутатських мандатів і зформувати однопартійну більшість. Мовляв, це дасть можливість швидше ухвалювати закони, потрібні для ефективнішого розвитку країни.
Колись, за влади Віктора Януковича, Україна вже чула подібні арґументи, а однопартійна „реґіональна“ більшість „ефективно“ вела українську незалежну державу до загибелі.
11 червня Конституційний суд, за позовом кількох десятків народних депутатів, почав розглядати указ В. Зеленського про розпуск Верховної Ради на предмет законности. Того ж дня президент виступив у цьому суді, захищаючи своє рішення. В експертних середовищах цей крок сприйнявся як форма тиску на суддів. На остаточне рішення вони мають, в законому порядку, місяць часу, термін спливає 29 червня. Яким воно буде, ніхто не знає. Швидше за все – на користь В. Зеленського, адже більшість суддів призначені ще В. Януковичем. А поки рішення не буде, Центральна виборча комісія не отримає від уряду 2 млрд. грн. на організування призначених на 21 липня парляментських виборів. Тобто кінці з кінцями не сходятся.
Проте, не лише питання позачергових виборів змушує українців пильніше придивлятися до В. Зеленського і його оточення. Є набагато серйозніші речі. Як от призначення на відповідальні пости. Хіба може не занепокоїти, що головою Служби зовнішньої розвідки України В. Зеленський призначив Владислава Бухарєва, якого російська Федеральна служба безпеки нещодано нагородила медалею за „успішну співпрацю“?
Відомо також, що представник Державного департаменту США в Україні Курт Волкер порадив В. Зеленському не брати на посаду керівника Президентської адміністрації Андрія Богдана, який доти працював адвокатом олігарха Ігоря Коломойського і підпадав під післямайданну люстрацію, але уникнув її. Президент не дослухався доброї поради. Значить, йому потрібен саме А. Богдан. Й от суспільство чує від цього „адвоката диявола“ заяву про доцільність загальноукраїнського референдуму з приводу замирення на Донбасі. Громадянське суспільство вирує обуренням, розуміючи, що тут ідеться про велике лукавство – знов таки голосом зманіпульованої більшости привести Україну до миру на умовах Москви. Тим більше, що ухвалений за президентства В. Януковича закон про референдум надає всі можливості для заплянованого організаторами результату.
Наступна підстава для розчарування – несподіване повернення Леоніда Кучми на Мінські мирні переговори, де він озвучив – напевно ж погоджену з президентом – абсурдну ідею: українські військові не повинні відповідати на вогонь зі сторони проросійських бойовиків на Донбасі. Того ж дня, як він це ляпнув, бандити застосували заборонену Мінськом зброю, й і нестріляння у відповідь обернулося десятьма жертвами з української сторони.
А далі ще дивніше: прес-секретар В. Зеленського Юлія Мендель звинуватила українських військових, нібито вони стріляють по житлових будинках, школах і дитячих садках. Цей грубий, непростимий наклеп відразу підхопила путінська пропаґанда: бачте, вони самі визнають, що вбивають мирних мешканців.
Подив і спротив у свідомої частини суспільства викликала й заява Руслана Стефанчука, представника президента у Верховній Раді, про намір внести поправки в тяжко вистражданий українцями і недавно ухвалений і закон про українську мову. На думку В. Зеленського, цей закон розділяє українське суспільство. А на нашу думку – найменші поступки російській мові повернуть їй панівне становище і відкриють двері до поновного зросійщення України.
Ще одна сенсація від Р. Стефанчука: він запевняє, що Конституцію буде змінено. Скільки ж можна знущатися над Основним законом України?
Такі хитання і помилки наводять на думку, що у випадку заволодіння більшістю у Верховній Ради непрофесійна, недосвідчена і не повною мірою національно свідома команда В. Зеленського може наламати дров у маштабах всієї країни. Тому для нього самого врешті-решт кориснішою була б сильна депутатська коаліція з проукраїнських партій, здатна зберегти проевропейський курс розвитку і не ризикувати долею державної незалежности.
Поки Конституційний суд розглядає позов про незаконність розпуску Верховної Ради, політичні партії проводять свої з’їзди й оголошують перші десятки виборчих списків. Симпатичних людей бачимо у списку партії Петра Поршенка „Европейська солідарнсть“: Андрія Парубія, Ірину Геращенко, командира уславленої в боях 95-ої десантної бриґади генерал-лейтенанта Михайла Заброцького, львівську співачу Софію Федину, Мустафу Джемілєва, командира медичного батальйону „Госпітальєри“ Яну Зінькевич, кримськотатарського активіста Ахтема Чийгза, віце-прем’єра з европейської інтеґрації Іванну Климпуш-Цинадзе.
Веде до вибору свою партію „Українська стратегія“ і прем’єр Володимир Гройсман. В його списку на першому місці – теперішні міністри.
У першій десятці партії Ігоря Смешка „Сила і честь“ – голова Кримськотатарського Меджлісу Рефат Чубаров, депутатка Олена Сотник, аґрарій Іван Мірошниченко, банківський експерт Андрій Гайдуцький, колишній начальник Генерального штабу Збройних сил України Володимир Замана, якого Генеральна прокуратура звинувачує у державній зраді.
Нікого зі старих політків не взяв у свій партійний список голова партії „Голос“ Святослав Вакарчук. Найвідомішими є журналіст Сергій Рахманін, виконавчий директор „Transparency International Ukraine“ Ярослав Юрчишин і активна антикорупціонерка Олександра Устинова.
Список „Слуги народу“ очолює Дмитро Разумков, що колись належав до молодіжного крила Партії Реґіонів, далі – всі нові обличчя. Виступаючи на з’їзді цієї його партії, Президент В. Зеленський повторив гасло передвиборної кампанії: „Слуга народу“ – це те, що допоможе Україні встановити іншу систему, не перезавантажити стару, а встановити іншу. Ми почали це робити 21 квітня. Але це тільки перший крок. Система покищо в нокдавні, ми пропонуємо нокавт. Ми зробимо це разом“. І знову ніхто не почув, в чому ж полягатиме та „іншість“.
В український парлямент має намір завести свій „Рух нових сил“ Михайло Саакашвілі, якому Президент В. Зеленський повернув відібране П. Порошенком українське громадянство. При цьому темпераментний грузин не збирається вступати в коаліцію ні з якою іншою партією. Можливо, безкомпромісність цього діяча й виявиться одним з засобів втримання української політики в рівновазі і вберігатиме її від наступання на „януковичівські граблі“.
З „Самопомочі“ голови Львова Андрія Садового відійшла низка активних депутатів, зате у її передвборному спику з’явлися дуже відома свою принциповістю антикотупціонерка Олександра Дрік, харківська волонтерка Тетяна Бідняк і екологічна активістка з Одеси Ольга Квасницька. До першої п’ятіри увійшла непохитна українка, віце-речник Верховної Ради Оксана Сироїд.
Як виглядає, цього разу „Опозиційний бльок“ займатиме відверто промосковську позицію. Очевидно, що задля її узгодження головні провідники кремлівського курсу в Україні Юрій Бойко з Віктором Медведчуком цими днями їздили до Володимира Путіна.
Коментуючи ці з’їзди, проукраїнський політолог Михайло Басараб пише: „Передчуття гірші, аніж у 2012 році. Тоді ворог був очевидним і зрозумілим — Партія Реґіонів. Все ділилося на біле і чорне. Виразна загроза — це завжди точка опори для тебе. Ти бачиш зло і знаєш, куди цілити. Тепер нас чекає складніша ситуація. Окрім явних зрадників, будемо мати справу з неявним ворогом, замаскованим і водянистим, але від того не менш небезпечним. Формально це будуть ніби правильні хлопці й дівчата, але з „ватою“ або „кашею“ в голові. Й усього цього „добра“ у дев’ятому скликанні разом буде десь до двох третин. Непрості роки чекають нас“.
Причина все та ж: українське суспільство у своїй більшості – політично незріле. А така зрілість неможлива за умов безперервної економічної стагнації, за умов тяжкого виживання. Збіднілих людей дуже легко ошукати гарними і нездійсненними обіцянками. Таким чином популісти дістають владу над людьми. Відповідальні політики-державники мали б кричати про це на всіх перехрестях, достукуючись до людського розуму.
„Я сумніваюся, що мій голос якось вплине на ситуацію, – пише про цю проблему письменниця Наталія Дзюбенко, дружина покійного і незабутнього Джеймса Мейса, – і в українському соціюмі раптом спалахне дискусія навколо цих фундаментальних питань, які надовго визначатимуть наше майбутнє. Нещодавні президентські вибори — тривожний симптом стрімкого вгрузання в популізм значних електоральних мас, об’єднаних не чіткою градацію цінностей, а колективним несвідомим, сукупністю вроджених реакцій на подразники, як от прагненням до задоволення та уникнення болю, а не розумовою діяльністю. Психологи констатують, що лише 10 відс. людей мають навики осмисленого вибору і осмисленої діяльности, що відкриває великий простір для маніпуляцій свідомістю. У нас же ситуація ще загрозливіша, адже цілі покоління виростали під жорстким тиском комуністичної пропаґанди, яка стирала, спотворювала вікові народні цінності. Відбувалася неухильна криміналізація свідомости, розмивання морально-етичних засад“.
Саме критеріями відродження культурних, моральних, духовних цінностей українського народу повинна керуватися нова влада в Україні, намірюючись змінити стару систему. Інакше країну чекатиме перефарбування фасади, а не глибинне відродження.