Виповнилося 28 років від проведення Всеукраїнського ланцюга єднання 22 січня 1990 року, присвяченого Актові Злуки ЗУНР та УНР. В Україні тепер договорились до того, що Комуністична партія в СРСР ледь не сприяла проведенню всіх заходів, організованих Народним Рухом України (НРУ) та Українською Гельсінкською Спілкою (УГС).
Потрібно нагадувати хронологію подій та персональний склад учасників пікетувань, походів, авторів та розповсюджувачів газет, листівок. Інакше за кілька років вже будуть розповідати, що за незалежність України боролися комуністи. Інші трохи допомагали чи заважали. Я не перебільшую. Позаяк нині в Миколаївській області з’являються рухівці, які, за їхніми словами, ще 30 років тому вступили до НРУ „підпільно“‚тому не завжди реальні засновники місцевих організацій, котрі ще живі, можуть згадати підпільників. А керівництво области в 2005 році до Дня Незалежности України нагородило грамотою другого секретаря місцевої організації Компартії України М. Дзарданова (вже помер від цирозу печінки)‚ який сприйняв це як жарт.
Я мушу згадати всіх учасників Миколаївської делеґації, котрі брали участь у Ланцюгу єднання. До Києва вирушили члени УГС Олександер Малицький, Валентина Кучеренко, Раїса Шпак, Тамара та Володимир Кіпери разом з донькою Настею, Володимир Кацан з сином Міхалом, Анатолій Могилевич з сином Василем, Володимир Стринадо, Петро Саранчук, Ярослав Сиволапенко, Михайло Воробець, Володимир Крупка, Анатолій Тертичний, Сергій Вдовиця, Олекса Мот та я.
Тоді ніхто нам не платив. Ані за прапор, ані за участь у „політичних масовках“, як нині. Усе робилось на власний ризик. А. Могилевича, П. Саранчука‚ В. Стринадо, С. Вдовиці вже немає з нами. Наймолодшими учасниками з Миколаєва були Н. Кіпер та М. Кацан, який воював під Донецьким летовищем, був контужений.
Зранку 22 січня 1990 року ми сфотографувались на теперішньому Майдані Незалежности та вирушили в Музейний провулок, де були бюра „Просвіти“, НРУ, УГС та оргкомітет акції. З нами зустрівся св. п. Михайло Горинь, один з керівників оргкомітету, і запропонував усім чоловікам терміново виїхати на Житомирську трасу. Треба було закрити місцевий „розрив“ у живому ланцюгу.
Кожний з нас був з власним синьо-жовтим прапором. Навіть малий М. Кацан. Йому довелось найважче. Адже стояти в мороз, під лапатим снігом та поривчастим вітром на дорозі і тримати прапор значно важче, аніж з вікна авта Центрального комітету Компартії України (як Леонід Кравчук) перевіряти, чи правду кажуть рухівці про 2 млн. учасників Ланцюга Злуки від Львова до Києва.
Після завершення акції нас відвезли до Софії Київської, де відбулося велелюдне віче. Такої кількости українських прапорів та однодумців з різних куточків України, зібраних в одному місці, ніхто з нас до цього не бачив. Ніби і зима була на календарі. Проте нам було тепло. Усі були переконані – Україна відновить власну незалежність ще за нашого життя. Залишалось лише кілька кроків на шляху до свободи.
Миколаїв
Про автора: Ян Чарнецький закінчив у Калуші середню школу, здобув технічну та юридичну вищу освіту. Засновник Миколаївської філії Української Гельсінкської Групи, перший голова Секретаріяту Миколаївської крайової організації Народного Руху України. Автор правових посібників та книг. Нагороджений орденом „Хрест Івана Мазепи“.