Головний представник московського політичного ідіотизму Володимир Жириновський тоном добре поінформованої людини запевняє путінську шовіністичну орду, що Україна невдовзі повернеться до складу Росії. Кремлівські телевізійні канали – а ніяких інших там просто нема – перемогу „Слуги народу“ у виборах до Верховної Ради України тлумачать як початок кінця незалежної української держави. Принаймні, мовляв, ідеться про відмову від усієї післямайданної внутрішньої і зовнішньої політики Президента Петра Порошенка. Однією з нібито переконливих підстав очікувати саме такого розвитку подій в Україні є для російської сторони проголошений Президентом Володимиром Зеленським намір люструвати всіх причетних до української влади від весни 2014 року.
Така люстрація є для російської верхівки дуже зрозумілою, бо вповні збігається з кремлівським пропаґандивним стереотипом про „київську хунту“. І для Москви це – виразна ознака повернення до зручного для неї напівколоніяльного статусу кво України часів панування там Партії Реґіонів.
Арґументом на користь електоральної, тобто політичної, поразки українства в Україні слугує також той радісний для Кремля факт, що жодна з українських національно-патріотичних партій не спромоглася подолати виборчий поріг і увійти до Верховної Ради. Не кажучи вже про „Свободу“, „Правий сектор“ і „Національний корпус“, – депутатів не буде ні від Радикальної партії Олега Ляшка, ні від „Сили і чести“ Ігоря Смешка, ні від „Громадянської позиції“ Анатолія Гриценка, ні від Аґрарної партії Михайла Поплавського. А тим часом, бач, Віктор Медведчук, надійна рука Володимира Путіна в Києві, та ідейно надихнута ним антиукраїнська Опозиційна плятформа „За життя“ дістали неймовірно велику підтримку виборців – аж 13 відс.
Спробуймо зрозуміти, чи 13 відс. є направду такою аж великою підтримкою. Річ у тім, що у цих парляментських виборах не взяли участи понад 15 млн. громадян країни з правом голосу. Проголосувало лише 49 відс. населення, тому навіть 43 відс. голосів, відданих за „Слугу народу“ – це лише 21 відс. виборців. Отож з погляду здорового глузду, леґітимність партії Президента В. Зеленського – вельми сумнівна. Ще сумнівніший „великий успіх“ медведчуківців.
На жаль, післявиборна ситуація справді дуже складна. Ілюзій щодо „Слуги народу“, неіснуючої партії, з неіснуючою програмою, з невідомою ідеологією, не має ніхто – ні ліберально-демократичні середовища, ні націоналістичні. Тому що такого в Україні ще не ставалося за всі роки незалежности – щоб одна політична сила завела в парлямент 254 депутати, тобто набагато більше, ніж 226, потрібних для ухвалення законопроєктів.
Ледве чи ці „слуги народу“, що вигулькнули на поверхню суспільного життя, як Пилип з конопель, захочуть ділитися владою і впливом чи бодай розумітися з іншими фракціями. Найімовірніше – все буде їхнє: прем’єр-міністер, весь уряд, правоохоронні органи, суди, силові структури. Застереження, мовби повнота влади передбачає повноту відповідальности, марне. Бо й „своїх“ прем’єрів президент, не стримуваний жодними противагами, буде час від часу звільняти з посади без жодного жалю.
Далі – більше. У випадку скасування депутатської недоторканности слухняна Верховна Рада під одноосібним кермом фактично перетворить Україну з парляментсько-президентської республіки у президентську. А можливо, і юридично, оскільки добрати до 300 голосів для конституційних змін не буде тяжким завданням.
Оптимісти з експертних середовищ охоче припускають, що однопартійна більшість довго не буде одностайною, бо в „Слузі народу“ все ж є різні за поглядами і політичними принципами люди, є й патріотичні, чесні, тому почнуться тертя, внутрішні незгоди і поділи. Може бути й так, але на це є дуже проста рада: з’їзд партії „Слуга народу“ в будь-який момент може позбавити депутатського мандату порушника партійної дисципліни.
Це, очевидно, стосуватиметься і місцевих органів влади – обласних, міських, районних, селищних і сільських рад. Саме тому в Офісі Президента вже говорять про позачергові вибори до усіх цих рад. Всі владні рівні і щаблі повинні набути „зеленого“ кольору.
„Слугами народу“ у Верховній Раді буде легко маніпулювати ще огляду на безпрецедентну некомпетентність, непрофесійність і нарідко навіть – елементарну безграмотність цих „слуг“.
Так непомітно, маленькими крочками в Україні буде запановувати автократичний режим, а це дуже сподобається В. Путінові, котрий ненавидить українську державність за те, що дотепер вона подавала Росії приклад демократизму. По-друге, узурпування влади в Україні може, на радість Москві, вирівняти російську і українську державні системи, максимально зблизити їх, як це вже було за президентства Віктора Януковича. Навіть тісніше, бо Кремль добре засвоїв науку українських революцій і діятиме набагато жорсткіше та далекоглядніше. Зло краще вчиться на своїх помилках, аніж добро.
Що ж у перспективі? Іноді в людському житті так стається, що недоліки обертаються перевагами. Маємо на увазі економічну нерозвиненість України і її фінансову залежність від кредитів Міжнародого валютного фонду. „Слузі народу“ не вдасться за чужі гроші побудувати в Україні автократичний режим. Борги на теперішній час занадто великі, аби можна було взяти з диявольських рук В. Путіна 3 млрд. дол., як це колись вчинив В. Янукович, і розрахуватися з Заходом. Це вже не вийде.
Та є ще один запобіжник, зовні непоказний, оліхархічними телеканалами не розреклямовуваний, скромний, але могутній своєю мотивованістю і невичерпним моральним ресурсом – громадянське суспільство. Нехай і невеликий, бодай з 15-20 відс. народу, але саме цей прошарок і називається народом. Це прошарок не захитався і вже не захитається ні перед несамовитою кремлівською пропаґандою, ні перед витонченим відступництвом медведчуків, бойків і шуфричів, ні перед „п’ятою колоною“, ні перед нерішучістю і компромісністю власних державних провідників, тим більше – перед „зеленими“ обіцянками миру ціною капутуляції перед Москвою.
Найбільшим викликом сьогодні є те, що жодних інших, окрім капітуляційних, умов миру з Україною путінська Росія не прийме. На нещастя, саме на президентство В. Зеленського припадають обставини в Росії, котрі прямо підштовхують В. Путіна до знищення України. По-перше, це дасть йому можливість на довгий час відвернути російське суспільство від дуже гострих соціяльних проблем, яких він нездатен повирішувати. По-друге, і це головне, – російська інтелектуальна еліта, замість знайти лік від імперського синдрому і зформулювати власне російську національну ідентичність, все ще не бачить майбутнього своєї держави без України.
Яким виявить себе перед цим страшним викликом В. Зеленський, людина без глибокої української самосвідомости і так небезпечно льояльна до Росії? І що насправді зумовило таку масову прихильність до нього у президентських і парляментських виборах? Політологи називають цю перемогу „Електоральним Майданом“. Тобто люди голосували не так за „Слугу народу“, як проти попередньої влади, яка в уявленні суспільства зневажила ідеали Революцї Гідности. В певній мірі це справді так. Але під час таких духовних здвигів, яким був Евромайдан, мрії завжди сягають небес, а практичні завдання тяжко і прозаїчно втілюються на грішній землі. Виник так званий коґнітивний дисонанс, психологічний конфлікт між мрією і реальністю.
Однак, є значно серйозніша причина перемоги В. Зеленського і його „молодих облич“: підступна прокремлівська пропаґанда на куплених оліхархами телеканалах, а також антиукраїнска отрута, якою була вщерть начинена багаторічна сценічна діяльність комедіянта В. Зеленського.
Тому не дуже помиляється Дмитро Ярош, колишній керівник „Правого сектору“, у цій своїй оцінці: „…Вважаю, що „95-ий квартал“ – один з призвідців окупації Криму і Донбасу. Своїми програмами, постійним приниженям України ці блазні творили з українців хохлів-малоросів, і це готувало ґрунт для нашої поразки. Володимир Зеленський, як керівник „95-го кварталу“, безпосередньо винний за неї…“.
Якщо цей присуд занадто суворий, президент має чудову нагоду своєю діяльністю спростувати його.
Мудрі люди кажуть, що навіть найтяжча проблема – то нова можливість. В Україні знову оголилися два крайні ідеологічні табори – проукраїнський і антиукраїнський, знову дійшло до „або-або“. І не треба цього боятися. Дійшло, бо такою є доля нашої нації. Вона вистоїть і переможе.