Цього літа сповнюється 120 років релігійно-філософському шедеврові російського християнського мислителя Володимира Соловйова „Три розмови“. Написаний у формі дискусій‚ украй напружених думкою і почуттям‚ твір був оцінений в інтелектуально-духовних середовищах Европи нарівні з безсмертними сократичними діялогами Платона. Ці розмови можна назвати останньою барикадою у битві автора‚ вірного сина Христової Церкви‚ за Божу правду на нашій грішній землі. Йшло тоді останнє літо його короткого‚ 47-річного життя.
Вже з юних літ Вол. Соловйов (саме таким є традиційне написання імени – щоб цим відрізняти від ще одного В. Соловйова‚ молодшого брата‚ Всеволода) зачаровував і вабив своїх сучасників‚ таких же‚ як сам‚ чистих серцями шукачів вищих істин – як самобутній філософ, як поет-ідеаліст‚ як містик‚ як богослов та історик Церкви‚ як літературний критик і перекладач. Величезний вплив він мав на поетів-символістів „срібного віку“ – Олександра Блока‚ Валерія Брюсова‚ Андрія Бєлого‚ на видатних релігійних авторів Миколу Бердяєва‚ Павла Флоренського‚ Сергія Булакова‚ Семена Франка.
Певна річ‚ рідкісний‚ винятковий дар цієї людини не міг не потрапити в поле зору небайдужих до духовного життя українців. Досить сказати‚ що вірші Вол. Соловйова перекладав Іван Франко.
Або ось історія‚ варта особливого дослідження. У 1887 році польсько-український граф Роман-Марія-Александер Шептицький‚ тоді ще зовсім молодий‚ 22-річний‚ поїхав до Москви‚ щоб особисто познайомитися з Вол. Соловйовим. Достеменно невідомо‚ про що вони розмовляли‚ але‚ мабуть‚ ішлося про щось дуже важливе‚ найважливіше для них обидвох і‚ швидше за все‚ ця зустріч спонукала їх обох до тих феноменальних кроків‚ що роблять їхні біографії такими значними в очах усіх істинних християн. Буквально наступного року юний аристократ-граф стає ченцем Василіянського монастиря‚ тобто членом провідного Ордену Української Греко-Католицької Церкви. Вже саме монаше ім’я Андрій свідчило про рух душі юного послушника в напрямі православного Сходу‚ де височіла над часами постать св. Андрія Первозваного.
Це було колосальне за своїм духовним значенням і за історичними вислідами повернення до рідного народу і водночас – визнання єдности світового християнства.
Зі свого ж боку подібний духовний подви здійснив і Вол. Соловйов: 18 лютого 1896 року‚ в день пам’яті Папи св. Лева Великого‚ він стає членом Східньої Католицької Церкви‚ тобто як ми називаємо‚ греко-католиком. Арґумент вкрай ясний: „Саме для того‚ щоб у незіпсованості сповідувати істинне Православ’я‚ я‚ не будучи латинником‚ визнаю Рим центром вселенського християнства“.
У момент згаданої зустрічі Вол. Соловйову було тільки 34 роки‚ але його творче конто вже світилося фудаментальними‚ навіть на загальноевропейський вимір‚ працями – маґістерською і докторською дисертаціями („Критика західньої філософії“ і „Критика абстрактних засад“)‚ „Філософські основи цілісного знання“‚ „Читання про Боголюдство“‚ „Духовні основи життя“. Попереду ще були безцінні церковно-історичні твори „Велика суперечка і християнська політика“‚ „Історія і майбутнє теократії“‚ „Догматичний розвиток Церкви у зв’язку з питянням про церковне возз’єднання“‚ „Сенс любови“‚ „Виправдання добра“. Це не рахуючи менших за обсягом‚ однак‚ не менш проникливих‚ глибоких і яскравих текстів‚ як от „Недільні листи“‚ „Великодні листи“‚ „Національне питання в Росії“‚ „Життєва драма Платона“‚ „Ідея надлюдини“‚ десятки рецензій‚ промов‚ окремих статтей‚ листів до відомих сучасників‚ некрологів.
„Яка дивна постать на обрії російської культури“‚ – писав про Вол. Соловйова знаменитий російський містик ХХ ст. Данило Андреєв. Справді дивна. Передусім – дивна нетиповим для росіян почуттям справедливости і християнської пошани до всіх людей і всіх народів. Очевидно‚ мусило тут мати значення родинне походження: за лінією матері-українки Вол. Соловйов був правнуком нашого Григорія Сковороди. Було йому чого навчитися й від батька‚ одного з найбільших російських істориків Сергія М. Соловйова. І все ж „дивність“ найбільшою мірою походила зі сковородинського генетичного спадку.
„Дивним“ був і Д. Андреєв‚ автор продиктованої з потойбіччя „Троянди світу“ – теж син українки‚ правнук Варфоломія Шевченка‚ брата і товариша українського Поета-Пророка. Подумаймо на мить‚ – скільки української духовної „крови“ увібрала в себе кільтура російської імперії! Микола Гоголь‚ Федір Достоєвський (про це прямо засвідчила чорним по білому його донька)‚ Антон Чехов‚ Дмитро Мережковський (з давнього козацького роду Мережків)‚ Ганна Ахматова (справжнє прізвище – Горенко)‚ Максиміліян Волошин (справжнє прізвище – Кирієнко)‚ закарпатські світочі Михайло Балудянський‚ Петро Лодій‚ Юрій Венелін-Гуца… Десятки і сотні великих розумів. І мабуть‚ сам Господь милосердний‚ аби зберегти якусь рівновагу‚ послав служити українській справі поляка Вячеслава Липинського‚ татарина Агатангела Кримського‚ австрійця Вільгельма Габсбурґа‚ німця Освальда Бурґгардта‚ грузина Івана Кавалерідзе‚ десятки‚ сотні інших людей зі справедливими серцями.
Для нашого світу як тоді‚ так і тепер правда і справедливість не є речами першої необхідности. Як тоді‚ так і тепер вони виживають не завдяки‚ а всупереч життєвій реальності. Як тоді‚ так і тепер таких людей не надто багато‚ тому виглядають вони „білими воронами“.
Після того‚ як молодий Вол. Соловйов просив Олександра ІІІ помилувати приречених на страту народовольців і засудив смертну кару в Росії‚ цар назвав його „психопатом“‚ а Обер-прокурор Синоду Константин Побєдоносцев – „безумцем“. Насправді це було „безумство“‚ яке мав на уваз Апостол: „Мудрість світу безумом посрамлю…“ (1 До коринтян‚ 1-19).
Так само тодішня „мудрість світу“ не могла прийняти „безумство“ Вол. Соловйова‚ коли він розвінчував „Святу Русь“ слов’янофлів‚ коли захищав від приниження євреїв‚ коли засуджував знищення Греко-Католицької Церкви на Холмщині‚ коли рішуче обстоював мовне багатство поневолених Росією народів. „Звідки ж це‚ на наших очах‚ взялася розумова пошесть‚ котра змусила багатьох людей і цілі суспільні кола‚ всупереч здоровому глуздові і християнському почуттю… – стверджувати наполегливо і розлючено‚ нібито ніяких „сухих мов“ у Росії нема‚ крім однієї тільки російської‚ що все це багатство нашого вітчизняного світу повинно бути знищене і зведене до одноманітности і вбогости‚ що усі ці числені народності‚ котрі в різних час увійшли до складу Російської імперії‚ повинні бути стерті в одну безлику масу?…“.
Його історично-релігійні і богословські праці викликали несамовитий опір в російських церковних колах. До самого дна одержавлена Російська Церква добачила в титанічній праці мислителя‚ спрямованої на з’єднання Східньої і Західної Церков‚ на перемогу ідеї християнської всеєдности – зраду мітологізованій ними „Святій Руси“. Церковна цензура врешті заборонила йому публікувати праці на релігійну тему. Тому деякі зі своїх творів (наприклад‚ „Російська ідея“‚ „Історія і майбутнє теократії“ та ін.) він писав французькою мовою і видавав у Парижі.
Архичутливий до історії людства‚ Вол. Соловйов розумів і відчував її‚ кажучи терміном Д. Андреєва‚ як частину „метаісторії“ – єдиного процесу‚ котрий обіймає видимий і невидимий світи й котрий є нічим іншим‚ як вселенським „процесом судовим““ – битвою між Добром і Злом. З разючою ясністю мислитель-містик провістив прихід в земне життя великих спокус‚ котрим людині буде дуже тяжко опиратися‚ бо вони поставатимуть перед нею у вигляді добра. Соціялізм‚ комунізм‚ лібералізм‚ ґльобалізм – всі несуть „добро“‚ а приносять ще більше біди.
120 літ минуло від цих слів‚ а як же актуально вони звучать і нині: „Світ не повинен бути врятований силоміць. Завдання – не в простому з’єднанні всіх частин людства і всіх справ людських в одне спільне діло. Можна собі уявити‚ що люди працють разом над яким-небудь великим завданням і йому підпорядковують всі свої часткові справи. Але якщо те завдання їм накинуте‚ якщо воно для них є фатальне і невідступне‚ якщо вони з’єднані сліпим інстинктом або зовнішнім примусом‚ то нехай навіть та єдність розповюджується на все людство‚ це не буде істинним вселюдством‚ а тільки величезним мурашником…“.
Які велетенські сили формують цей мурашник‚ з якою метою вони це роблять і як уміло схиляють до цієї праці людей‚ а також у чому полягає єдина запорука спасіння для людської душі – філософ вичерпно виклав у „Трьох розмовах“ і в доданій до них „Короткій повісті про антихриста“.
(Продовження теми в наступному числі „Свободи“.)