Так було завжди і скрізь‚ без різниці‚ яка країна – дуже демократична чи не дуже. Змінюється влада‚ приходить новий президент чи прем’єр і негайно починає формувати своє керівне оточення з найближчих йому людей. Ні дивуватися‚ ні обурюватися з цього не дозволяє вельми поважна мотивація: новий очільник держави дістає законне‚ через вибори‚ право втілювати свою політичну програму‚ й саме задля її успіху він повинен мати можливість спертися на осіб‚ котрим повною мірою довіряє.
Практика‚ одначе‚ набагато складніша‚ ніж ця логічна схема. Нерідко дається взнаки так званий „людський чинник“‚ коли навіть глибокої єдности політичних поглядів замало для продуктивної урядової співпраці‚ й найбільш запотребуваною виявляється не професійна придатність‚ а безумовна льояльність та особиста відданість керівникові країни. Згадаймо‚ скільки високих чиновників за останні роки перейшло через Білий Дім‚ хоч кожен з них‚ як і президент‚ обстоював ті самі республіканські цінності.
Або те‚ що трапилося з Петром Порошенком‚ коли він‚ ламаючи через коліно закон‚ домігся призначення на посаду генерального прокурора „своєї людини“. Саме це найбільше й зіпсувало його політичне майбутнє‚ хоч П. Порошенка можна не лише зрозуміти‚ але й виправдати: проросійські сили не залишили йому широкого поля для бездоганної кадрової політики.
Тому‚ властиво‚ так багато надій покладалося на Володимира Зеленського – людину з-поза системи‚ не обтяжену політичними зв’язками та гріхами‚ з нечутим доти гаслом: „Відтепер кожен з вас є президентом“. Чудовий принцип! Кожен урядовець на своєму посту вже буде самостійним діячем в державі‚ учасником спільного стратегічного руху і розвитку.
Знов таки: мав повне право зібрати довкола себе тих‚ кому найбільше довіряв. Й от на відповідальні пости прийшли недавні партнери президента з телевізійної розважальної телестудії „Квартал 95“: Іван Баканов – головою Служби безпеки України‚ Сергій Шефір – президентським радником‚ Андрій Єрмак – головою Офісу Президента‚ Сергій Трофимов та Ігор Костюк – заступниками голови Офісу… За браком місця скажемо тільки‚ що список „кварталівців“ в урядових структурах налічує понад 20 осіб.
Не варто було б нині повертатися до того неприємного факту‚ що „Квартал 95“ заслужив дуже сумнівної слави своїм упертим і далеким від естетичних смаків висміюванням усього українського. Не варто було б‚ якби В. Зеленський‚ ставши президентом України й відчувши особисту відповідальність за її майбутнє‚ рішучим чином переорієнтував цю свою артистичну братію зі зневаги до України на вірне служіння їй. Ні‚ не переорієнтував. В такому разі – нащо йому особиста льояльність і вірність „слуг народу“? Не всі ж вони такі примітивні‚ що підуть за президентом‚ заплющивши очі.
Коли В. Зеленський в розмові з Дональдом Трампом назвав генпрокурора Руслана Рябошапку „на 100 відс. моєю людиною“‚ той з гідністю відмовився від такої „чести“. І ще відмовиться багато хто‚ бо йдеться не просто про недосконалу кадрову політику‚ а про свідомий намір В. Зеленського повернути до впливу в Україні злощасних чинуш Януковича. Наприклад‚ голова Державного комітету телебачення і радіомовлення в часи „реґіоналів“ Олександер Курдинович очолив Службу з питань інформаційної політки Офісу Президента. В Офісі опинився‚ як радник з питань митниці‚ колишній міністер економіки в уряді Віктора Януковича Валерій Хорошковський.
Особливо тривожний сиґнал – призначення виконуючим обов’язки Міністра Освіти і Науки Сергія Шкарлета – того самого‚ кого заклятий україножер Дмитро Табачник хвалив і нагороджував. Тобто йдеться про вивищенння діячів‚ байдужих – і це ще у кращому випадку – до України. Ця тенденція вже помітна зі сторони.
„Ми стурбовані тим, що в Україну повернулися колишні співробітники уряду Януковича, які фабрикують справи з порушенням законів та Конституції України“, — йдеться у зверненні громад українців у Німеччині, Данії, Еспанії, Італії, Канаді, Латвії, Норвегії, Польщі, Франції та Чехії. Вони закликають припинити переслідування народного депутата Софії Федини, волонтерки Марусі Звіробій, лікаря Юлії Кузьменко, Андрія Антоненка, Яни Дугарь, народних депутатів Тетяни Чорновол, Володимира В’ятровича та Андрія Парубія, генерала Дмитра Марченка, адмірала Ігоря Воронченка та українських моряків, майора Романа Ковальова, студента Івана Хоменка, народного депутата Гео Лероса та активіста Сергія Стерненка.
А тим часом урядові структури залишають‚ під уже неприхованим політичним тиском‚ авторитетні реформатори: Яків Смолій з Національного банку‚ Олексій Рябчин з Міністерства енерґетики та захисту довкілля‚ Єгор Фірсов з Державної екологічної інспекції‚ Максим Нефьодов з Державної митниці‚ Сергій Верланов з Державної податкової служби‚ Руслан Рябошапка та Віктор Чумак з Генеральної прокуратури.
На кого ж хоче спертися Президент В. Зеленський? Хто в нього – „свої“? Реґіонали? Антимайданівці? Антиукраїнці? „Людей, які взагалі не знаходяться в українському культурному полі‚ до влади допускати не можна категорично‚ це смертельно для країни“‚ – намагається отямити президента письменник Іван Семесюк.
І все ж ми не хочемо компрометувати поняття „моя людина у владі“. „Моя“ може означати також позитивну‚ шляхетну особистість. Є такі приклади в історії. Генерал Чан Кайші своїм наступником на посту очільника Тайваню залишив украй „свою“ людину – сина Цзян Цзінґо. Той за пару десятків літ перетворив проблемний острів у квітучу державу‚ а коли помер‚ виявилося‚ що не мав ні рахунку в банку‚ ні навіть власної хати.