Зі сторони це виглядає дуже демократично – що в Україні є так багато охочих стати „слугами народу“. Програми‚ одна від одної модерніші‚ обіцянки‚ одна від одної солодші‚ затрибунні пристрасті‚ шум-гам на майданах міст. А над тим усім‚ на невидимій межі між світами‚ нашим і горнім‚ застигло німе запитання: що буде з Україною? Який післявиборний ранок її чекає – соняшний‚ ясний‚ коли ніч відступає перед новими людськими надіями‚ коли хочеться жити і хочеться знати‚ що сонця вистачить і для дітей‚ і для внуків та правнуків? Чи хмари‚ що всі ці роки невідступно супроводжують незалежну українську державу‚ зійдуться в суцільну темряву і над нашою нацією знову запанує ніч?
Хто має вуха‚ той чує сьогодні не безлику політичну тріскотню‚ а віще і вічне – „І мертвим‚ і живим‚ і ненарожденним…“:
…Подивіться на рай тихий‚
На свою країну‚
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну‚
Розкуйтеся‚ братайтеся‚
У чужому краю
Не шукайте‚ не питайте
Того‚ що немає
І на небі‚ а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя правда‚
І сила‚ і воля…
Тільки у хвилину глибокої‚ найглибшої задуми перед людиною відкривається інтуїтивно збагнута Великим Козарем вища реальність цього зв’язку – між живими‚ мертвими і ще не народженими. Тому що‚ як каже Святе Письмо‚ в Бозі нема мертвих‚ в Ньому усі живі – усі‚ хто вірно любив Україну і віддав за неї життя‚ хто зберігає їй вірність у нинішні тяжкі‚ несприятливі для цього часи‚ і хто прийде жити завтра‚ може‚ ще в тяжчі часи. Замежне зло‚ котре звідти керує своїми „слугами народу“‚ знає про непобориму силу цього зв’язку‚ зло дуже витончене й теж інтуїтивне‚ тому змушене бути облесним‚ підкрадатися здалеку і майстерно замасковувати пастки. До його послуг – безліч засобів‚ „великих слів велика сила“‚ зокрема й маніпулятивна соціологія. Бо яка якість демократії‚ така сама якість і соціології.
І чуємо не таке вже об’єктивне‚ таке безневинне: 78 відс. українців переконані‚ що Україна рухається в неправильному напрямі; 22 відс. опитаних не вважають Росію аґресором; добре або дуже добре ставляться до Росії 57 відс. українських громадян; більше половини українців погоджуються на автономію Донецької і Луганської „народних республік“.
До якої політичної програми така‚ з дозволу сказати‚ соціологія підбиває? До миру з путінською Москвою? При цьому навмисне залишається поза з’ясуванням‚ чи хоче миру сам Володимир Путін‚ чи готовий він дати Україні спокій‚ чи готовий визнати‚ що вона має Богом дане право на власне життя і власний шлях розвитку?
Це ось обличчя нашого часу: демократія‚ мов димова завіса‚ ховає від очей зло‚ а тим часом сумнозвісна політкоректність не дозволяє суміватися у правильності рішень‚ ухвалених більшістю. А Шевченко наприклад‚ сумівався. Як кріпацький син‚ мав би нібито тягнути за демократичною більшістю‚ натомість він‚ вроджений аристократ духу‚ був заодно не з черню‚ а з козацькою елітою‚ з полковниками Іваном Богуном‚ Йосифом Глухом‚ Іваном Сірком‚ які відмовилися присягати московському цареві.
Добрий бік демократії – що всі мають право голосу‚ а недобрий – що його мають і ті слабі на голову українці‚ котрі мовби вчора народилися і не тямлять‚ що діється довкола них.
Що ж‚ нехай буде й така соціологія: українці хочуть миру за всяку ціну. Але ж поряд нехай буде й інша: що це за люди‚ звідки вони взялися‚ чому дають В. Путінові підстави й по п’яти роках після Революції Гідности нахабно брехати‚ що росіяни і українці – це один народ?
Огляньмося на хвилину в минуле: у виборах до Всеукраїнських Установчих Зборів в грудні 1917 року промосковські більшовицькі кандидати дістали в українських губерніях мікроскопічні відсотки. Ситуація змінилася лише у висліді Голодомору‚ вигнання сотень тисяч українських родин в Сибір‚ як це наприклад‚ сталося з українцями Кубані‚ і переселенням росіян на спустошені геноцидом українські землі. Архіви свідчать‚ що до кінця 1933 року з Росії до Дніпропетровищини відіслано 109 ешелонів з російськими родинами‚ до Харківщини – 80 ешелонів‚ до Донеччини – 44 ешелони‚ до Одещини – 61 ешелон. Висліди тієї злочинної заміни українсього етносу російським даються взнаки нині.
Історії вже не змінимо‚ і росіян ніхто не збирається виганяти з України. Там уже народилися їхні діти та внуки‚ ніхто їм не забороняє користуватися рідною мовою. Мільйони з них вважають себе українцями‚ сотні їхній синів воювали і воюють з путінськими бандами на Донбасі.
Але все це не скасовує питання про дальшу долю України‚ долю нації‚ долю нашої культури‚ мови і духовної спадщини. Чесна російськомовна людина в Україні‚ принципово не бажаючи інтеґруватися в український духовно-ментальний простір‚ замість ставати ворогом української державної незалежности‚ має чудову можливість повернутися в Росію‚ в рідний світ. Тим часом українці не мають запасного варіянту‚ бо‚ як писав Тарас Шевченко‚ нема на світі другої України‚ немає другого Дніпра.
„Соціологія“ доброго ставлення українців до Росії і їхньої немудрої готовности прийняти в обійми контрольовані Кремлем сепаратистські „республіки“ дозволяє „незалежним“ політологам применшувати і знецінювати найбільше досягнення за президентства Петра Порошенка‚ втілене в цій тріяді – „Військо-Мова-Віра“. Мовляв‚ президент використав це винятково як спосіб виграти вибори‚ покладаючись виключно на радикально-патріотичну частину української спільности. А на кого ж ще він мав би покладатися?
Насправді втілення в життя згаданої тріяди – це та запорука успіху і життєздатности України‚ яка змінила б долю Української Народної Революції‚ якби була втілена в революції 1917-1921 років. Не було б в Україні ні колгоспного рабства‚ ні голодоморів‚ ні сибірських каторг.
„Об’єктивні“ критики П. Порошенка кажуть‚ що треба‚ аби гривня росла в ціні‚ аби економіка працювала на суспільство‚ а не на олігархів‚ а тоді питання „Військо-Мова-Віра“ вирішиться само собою. Ні‚ за нинішної загрози реваншу проросійських сил само собою не вирішиться.
До П. Порошенка є дуже багато справедливих претензій‚ але він має велику перевагу перед усіма чотирма десятками інших кандидатів: люди знають‚ хто він‚ який він‚ чого домігся‚ а чого і чому – ні. Залишається‚ щоб активна громадськість щільно оточила його крісло і висунула від імени України конкретні вимоги на наступні п’ять років.
Щодо інших кандидатів‚ принаймні щодо більшости з них‚ то тут забагато невідомого‚ а тому й небезпечного.
А для ризиків зараз – не час‚ і було б добре‚ якби крізь притрушену правдоподібністю демагогію до українського суспільства доходили думки мислячих і національно свідомих авторів. Як приклад – міркування Романа Кульчинського і Анатолія Бондаренка‚ двох заслужених представників аналітичної журналістики:
„Порошенка є за що критикувати. Він бізнесмен, а не реформатор. Він не хоче нищити складну, утворену ще в кінці 1980-их років систему взаємозв’язків бізнесу і політики. В реґіонах це виливається в засилля місцевих князьків, які й після Революції Гідности зберегли свій вплив та багатство. У Києві – в достатньо мляву боротьбу з корупцією та монополіями на ринку. СБУ й досі може вломитися в офіс якоїсь компанії.
Можна озвучити й інші справедливі претензії – і їх багато.
Проте реформи рухаються. А головне – Україна чинить організований опір Росії на всіх фронтах: військовому, дипломатичному, інформаційному, економічному. Армія переозброюється й потроху витискає російські гібридні війська з окупованих територій. СБУ викриває російських аґентів, запобігає убивствам і замахам, організованим Росією (хоча, на жаль, і не всім). Російське телебачення і соцмережі обмежені, український експорт переорієнтовується на Европейський Союз…
За чотири роки президентства риторика і дії Порошенка свідчать, що він і надалі буде керувати організованим протистоянням Росії. А от за інших президентів таке протистояння ризикує стати партизанським рухом, який Росія давно і ефективно вміє приборкувати. Можливо, Порошенко і хотів би домовитися з Кремлем, але є факти, які свідчать, що він розуміє: будь-які нерівноправні домовленості закінчаться для нього фізичною смертю. Тому він купує за власні гроші снайперські ґвинтівки для Збройних сил України, фінансує протиповітряну оборону навколо Києва. І взагалі найбільше уваги приділяє переоснащенню і змінам в Армії…“.
Ще б варто послатися на думку філософа Євгена Бистрицького‚ відомого в Україні і в Европі своїми ліберальними переконаннями. Сьогоднішня українська реальність спонукає його переглянути ці переконання – заради вищої ціности‚ якою є Україна:
„Україна стоїть (або падає) як держава разом з найглибшою ідеєю, основою її леґітимацїі. А основою леґітимації України як держави завжди буде ідея України або образ України. Як би ми це не розуміли. Йдеться про відчуття належности до цього цілого, яке відстоює себе від аґресії, від інших спільнот. Відстоює себе як самість, як єдність…Свобода неможлива лише в ліберальному сенсі – це вже всім стало ясно. Свобода можлива лише разом з переживанням своєї національної належности, з відчуттям сенсу буття в тій чи тій спільноті…“.
Іншими словами‚ на вибори українці повині йти з думкою про завтрашній день незалежної української держави‚ про саму ідею України‚ бо це важливіше‚ ніж прізвище нового президента.