Ознака і доказ демократичности України: до самого дня виборів ніхто не міг ні вирахувати‚ ні вгадати прізвище переможця. Україна – не Росія‚ де „переможець“ відомий задовго до голосування‚ бо він сам себе вибирає. Єдине не викликало жодних сумнівів – що справа не обійдеться одним колом‚ як це було у 2014 році. Тоді українське суспільство‚ ще не охололе після революційного Майдану і величезною мірою консолідоване ним‚ зрозуміло і відчуло потребу діяти швидко і „тягнути в один гуж“. То був історичний час національного пробудження і піднесення‚ в якому Україна вже не словами‚ а ділом засвідчила‚ що вона – не Росія і Росією ставати не має наміру.
Ця потреба нікуди не поділася й тепер‚ одначе‚ за п’ять останніх років українська політична еліта не виказала потрібної для швидкого розвитку єдности і цілеспрямованости‚ а вроджену демократичність нашого народу вороги української державної незалежности уміло використовували для подрібнення і розпорошення перспективних сил суспільства. Це й спричинило появу аж чотирьох десятків кандидатів на президентський пост – удвічі чи навіть утричі більше від оптимальної кількости. У цьому випадку годі чекати відповідального‚ мудрого вибору‚ за яким побачимо щире вболівання за дальшу долю України.
Отже‚ у день виборів‚ 31 березня‚ в країні діяло 199 територіяльних виборчих округів‚ а всіх виборців Державний реєстр налічує майже 30 млн. Виборчі дільниці працювали у багатьох країнах і дуже активно‚ зокрема у США й Австралії. У Варшаві‚ в Берліні‚ Празі‚ Таллінні українці вистоювали довгі черги‚ аби здійснити своє вкрай важливе громадянське право.
На шосту годину вечора стали відомі висліди чотирьох екзит-полів‚ між собою вони різняться дуже мало. Згідно з усіма чотирма‚ за коміка Володимира Зеленського віддали свої голоси 30 відс. виборців‚ за Петра Порошенка – майже 18 відс.‚ за Юлію Тиошенко – 14 відс.‚ далі‚ зі значним зменшенням‚ ідуть Юрій Бойко‚ Анатолій Гриценко‚ Ігор Смешко‚ Олег Ляшко‚ Олександер Вілкул.
В. Зеленський найбільшу перевагу мав на зросійщених півдні і сході країни‚ П. Порошенко – в національно свідомих західніх областях.
Без порушень‚ певна річ‚ не обійшлося‚ в цілому по Україні їх знайшлося близько тисячі‚ але вони не були катастрофічні: незаконна аґітація‚ спроби підкупу виборців‚ підпоювання їх‚ пошкодження бюлетенів тощо. У цьому нема нічого дивного – згадаймо‚ як колись цісареві прислужники не допустили Івана Франка до австро-угорського парляменту‚ підкуповуючи і підпоюючи галицьких „хрунів“. „Хруні“ (така інтеліґентна назва тієї тварини‚ що хрюкає) в невизрілій демократії – обов’язковий елемент політичного пейзажу.
Найбільші пристрасті розгоряються довкола інформації з ексит-полів. Напередодні Міністер внутрішніх справ Арсен Аваков застеріг‚ що коли за вислідами виборів розрив між кандидатами у президенти сягатиме 1.5-2 відс.‚ то будуть ймовірні намагання дестабілізувати загальну ситуацію – аж до безконтрольних вуличних акцій.
Цього‚ на щастя‚ ще не сталося‚ але Ю. Тимошенко вже заявила‚ що насправді у неї не третій‚ а другий‚ після В. Зеленського‚ результат‚ і що не треба звертати уваги на „продажні екзит-поли‚ бо це абсолютно маніпулятивна‚ нечесна річ“.
Остаточні висліди змагання першого кола будуть‚ згідно з законодавствм‚ оголошені через 10 днів‚ тобто наступного тижня‚ 10 чи 11 квітня. У цьому проміжку невідомости політичні сили‚ котрі стоять за кандидатами‚ викажуть всю свою творчу енерґію. Вже 1 квітня депутат Мустафа Найєм повідомив в інтернеті‚ що „штаби Ю. Тимошенко і В. Зеленського ведуть переговори про об’єднання зусиль у другому турі президентських виборів“. Нібито провідниця „Батьківщини“ готова підтримати В. Зеленського „в обмін на підписання меморандуму про створення парляментської коаліції. А головним завдання цієї коаліції є негайна зміна законодавства і впровадження двотуровух парляментських виборів. Тоді партія, яка виграє, отримує 51 відс. місць у Верховній Раді, формує більшість і, відповідно, склад Кабінету міністрів“‚ – пише М. Найєм.
На його думку, така домовленість фактично означатиме, що В. Зеленський оголосить своїм прем’єр-міністром Ю. Тимошенко.
Мабуть‚ згодом буде цікаво довідатися про враження‚ винесені з цих виборів сотнями спостерігачів‚ в тому числі й закордонних. Вже знаємо‚ як сприйняла Україну Синді МакКейн‚ вдова незабутнього американськоого сенатора і великого друга України Джона МакКейна. С. МекКейн приїхала до Києва у складі 25-членної групи з Міжнародного республіканського інституту США. Ось її слова з твіттер-тексту:
„…Джон був ревним прихильником народу України у його боротьбі за свободу. Він назвав свій 13-тий візит на Евромайдан „одним з найбільш зворушливих досвідів, які я колись мав … я ніколи не бачив подібного до того, чого свідками ми стали“. Тепер я розумію, чому він любив Україну… Вважаю, що немає кращого способу відзначити доробок мого чоловіка, як засвідчувати постійну підтримку свободи країни, про яку мій чоловік так глибоко дбав“.
Друге коло виборів відбудеться 21 квітня. Якщо нічого не зміниться‚ конкуруватимуть між собою артист-комік В. Зеленський і П. Порошенко. Швидше за все‚ значний розрив між одержаними ними голосами збережеться до кінця. Наступного дня вже було підраховано 73 відс. бюлетенів. За В. Зеленського проголосувало 30.43 відс. виборців‚ за П. Порошенка – 16.14 віддс.
В політичній науці усталився погляд‚ мовби чинні президенти завжди мають перевагу у вигляді „адміністративного ресурсу“. Тобто президентські та в цілому урядові структури‚ навіть за самою інерцією‚ а не лише виконуючи замовлення зверху‚ діють в інтересах провідника держави. Насправді це не завжди так і не скрізь так. Гострі проблеми в економічному житті суспільства змушують місцевих керівників рахуватися з людьми і їхніми настроями‚ і в цей спосіб вони‚ аби зберегтися‚ заздалегідь стають льояльними до наступної влади.
Значно більший вплив у наші часи має медія-ресурс. Впродовж останніх тижнів на телеканалі „1+1“ виборець щодня бачив В. Зеленського. Власник каналу олігарх Ігор Коломойський знайшов лукаве виправдання: той‚ бач‚ виступав не як кандидат‚ а як артист‚ у своїй художній програмі.
Олігархічний медія-ресурс на всі можливі лади переконував‚ що В. Зеленський – це спонтанний вибір народу‚ котрий спрагло бажає „нових облич“ у політиці і державному керівництві. Й от І. Коломойський‚ побачивши популярність артиста в суспільстві‚ зокрема в середовищі активної молоді‚ вирішив пожартувати: мовляв‚ навіть комік матиме більшу підтримку в народі‚ ніж набридливі „старі обличчя“.
Ні‚ це далеко не жарт‚ а холоднокровний розрахунок. Економічний аналітик Сергій Фурса пояснює‚ що за наполегливим просуваннам І. Коломойським кандидатури В. Зеленського стоїть ґрандіозне питання „Приватбанку“‚ відібраного в І. Коломойського і націоналізованого. Спритний бізнесмен встиг вивести з банківських рахунків понад 5 млрд. дол. Тепер йому потрібен ручний президента‚ з яким можне буде повернути втрачений банк‚ врятований від банкрутства зусилями української держави.
Не знати‚ як сприйме свій черговий неуспіх Ю. Тимошенко‚ для якої теперішня участь у президентських виборах вже третя з черги. Вона належить до тих рідкісних людей‚ котрих невдачі лише роблять сильнішими. У цьому ми ще раз переконаємося під час наступних виборів до Верховної Ради котрі мають відбутися у жовтні цього року. Експерти передбачають що боротьба за депутатські мандати буде не до порівняння жорстокішою‚ ніж за президентське крісло. Річ не лише в тім‚ що українська політика і влада ваблять до себе людей‚ котрі розуміють державну службу як спосіб дуже добре жити за рахунок держави – річ ще й невідступному намірі путінської Москви зв’язати Україні руки-ноги‚ і це через парлямент можна досягнути легше‚ ніж через президента‚ хоч би хто ним не став.
З боку Заходу загальна картина бачиться невтішною. Аґенство „Ройтерс“‚ відначивши‚ що найбільш прогнозованим є П. Порошенко‚ все ж дозволило собі категоричний неґативний висновок: „Нема ні одного кандидата‚ якому можна було б з усією впевненістю сказати: „Так“. Неправда. Просто дивлячись з Лондону тяжко розрізнити в українській реальності абсолютно різні політичні і моральні якості. А телеканали і преса‚ залежні від олігархів‚ не були спроможні звернути суспільну увагу на найдостойніших кандидатів.
Саме у зв’язку з цим Роман Безсмертний нарікає на Святослава Вакарчука‚ що той мовчав до самого дня виборів‚ замість вголос назвати політика‚ якому він довіряє. Вже цим одним кроком популярний в Україні співак міг багато чого змінити у ставленні українців до кандидатів і до вибору найдостойніших з них.
Врешті напередодні самих виборів С. Вакарчук озвався‚ але – в дуже загальних фразах: мовляв‚ треба вибрати відповідальних людей‚ не баждужих до долі України. Це й без нього не тяжко зрозуміти. Виступаючи 31 березня в етері телеканалу „Прямий“‚ С. Вакарчук поділився своїм баченням важливости цих виборів і завдань‚ що стоять перед українським суспільством: „Найголовніше, що потрібно Україні, на мою думку, це зміна політичної культури. На жаль, ці вибори (я уважно за ними слідкував) показують, що жоден з 39 кандидатів не пропонує цього – зміни політичної культури. Ми бачимо велику кількість імен, але так і не знаємо, хто за ними стоїть. Ми бачимо велику кількість і гасел, і красивих слів, але дуже мало, дуже мало реальних, справжніх ідей, які стоять за цим“.
Тим часом кремлівська пропаґанда далі шаленіє з того приводу‚ що Україна відмовилася прийняти російських спостерігачів за цими виборами. Сумнозвісний україножер Володимир Жириновський навіть вніс до Державної Думи законопроєкт‚ ціллю якого є не визнати леґітимними українські вибори‚ якщо виграватиме П. Порошенко. І що тоді слід негайно зформувати на Донбасі „перехідний“ уряд‚ водночас створити хаос в усій Україні‚ щоб можна було цей уряд відразу посадити в Києві. Що у Володимира Путіна на умі‚ те у В. Жириновського на язиці.
Серед відрухових емоційних відгуків на висліди першого кола виборів є різні за глибиною розчарування й болю. Один з найрозпачливіших належить проукраїнському кримсько-татарському журналістові Айдерові Муждабаєву:
„Україна, яка п’ять років чинить опір Росії, відчайдушно воює з нею, сьогодні на виборах програла. Більшість мешканців на території незалежної України (не громадян, їх так не можна назвати), голосуючи за різних кандидатів, вибрали мир з Росією. Точніше, не мир, а капітуляцію перед Путіном на умовах окупанта. Ці люди зрадили свою армію, яка їх захищає. Фактично дезавуювали Майдан, життя героїв Небесної Сотні. Ці люди живуть з нами поруч, і їх критично багато. Цілком досить для поразки в гібридній війні. І в будь-якій війні. А вона вже триває і неодмінно буде посилюватися.
Усе сталося саме так, як я прогнозував, а мої недобрі прогнози завжди збуваються. Наступний етап буде ще гіршим. Не мине й року, як ветерани АТО будуть названі „вбивцями українців“, а терористи окупованих районів Донецької і Луганської областей — „такими ж українцями‚ як усі інші“.
Так, ми, кримські татари, патріоти, військові будемо боротися до кінця, не здамося, на виборах чи ні. Але факт очевидний: згідно з виборами, незалежна Україна є абсолютною цінністю не більше, ніж для 25-30 відс. громадян. Це дуже погано. Це ґарантія майбутнього хаосу і російського вторгнення. Їх медія-плян активно діє, вони зуміли за допомогою тролів, корисних ідіотів і ліваків сколотити інфантильну дебільну більшість…“.
Однак‚ навіть і найбільші оптимісти серед політичних оглядачів та експертів нині в тривозі. Підстави для неї – очевидні.