Заклик – та ще й зі знаком оклику і відразу з заголовку – таке трапляється не в кожному числі газети. Річ у тім‚ що автор спонуканий надзвичайно сильним враженням від щойно прочитаних спогадів українського архітектора Олександра Пежанського‚ упорядкованих його дочкою Дарією Ярошевич і видрукуваних у 2018 році київським видавництвом „Майстер книг“.
Олександер Пежанський
Спогади – особливий жанр‚ в такій мірі особливий‚ що в безмежному книжковому морі він творить мовби острів‚ посеред якого ростуть екзотичні дерева‚ і кожне – абсолютно неповторне. Бо кожна‚ без найменшого винятку‚ людська біографія – глибоко індивідуальна. І хіба це не є доказом невичерпної творчої сили Того‚ з Чиїх рук наші „я“ ідуть у земний світ‚ аби тут‚ серед безлічі „я“‚ здійснити власну програму і помогти іншим у цьому?
Для української книжкової культури‚ взагалі для нашого національного самоусвідомлення спогади ще довго залишатимуться цінними як істотний додаток до наукової історіографії‚ оскільки вона в часи поневолення України чужими державами не мала доступу до документу і змушена була обминати найважливіші для національного „я“ теми і проблеми. Але з живої людської пам’яті нічого не пропадає‚ тому так важливо‚ щоб пережите осібним серцем і розумом збереглося і передалося від покоління до покоління. Не один вже раз ставалось‚ що згадані людиною життєві подробиці помагали реконструювати події‚ що мають загальнонаціональне значення.
Для перенесення споминів на папір не існує жодних канонів. Тому не треба боятися братись за це діло‚ не треба боятися „суб’єктивности“: спогади якраз і мають бути наскрізь суб’єктивними‚ тобто природним чином нести на собі відбиток особистости автора‚ його своєрідне світовідчування і світорозуміння.
Спомини ще й тому завжди неподібні між собою‚ що усі автори по-різному переживають зв’язок свого особистісного „я“ з довколишнім „ми“. Тому‚ наприклад‚ озирання на своє минуле життя в Авґустина Блаженного виллялося у чистосердечну християнську сповідь‚ а от спогади Володимира Винниченка – це переважно пережите і передумане в громадсько-політичному „ми“.
Обкладинка книжки
Націкавіше читати‚ коли „я“ і „ми“ взаємодіють‚ взаємоприникають‚ залишаючи від цього співдіяння сліди і в людській душі‚ і в ширшому середовищі – родині‚ громаді‚ народі. Особливо‚ коли в основі згадування – складний історичний період‚ як от у книжці‚ котру українська мемуаристика завдячує шляхетним зусиллям дочки О. Пежанського. Подані у ній біографічні деталі з драматичних часів українсько-польсько-австрійсько-мадярського співіснування від початку ХХ ст. увиразнюють всі подібності і всі неподібості між цими народами.
О. Пежанський народився в 1892 році у Львові‚ в сім’ї архітектора-українця Григорія Пежанського і Олени-Ернестини Голєндер‚ з польського роду. Отже‚ до якого народу могли у цьому випадку зачислювати себе діти – Володимир‚ Олександер і Михайло? Прийшли вони на світ у подвійно‚ потрійно чужій державі‚ де панівними націями чулися австрійці‚ мадяри і поляки‚ українцям же в цьому тісному трикутникові місця не залишалося.
Читаємо про це: „Коли мені виповнилося шість років‚ мене записали до розташованої близько польської школи при вчительській семінарії‚ що була на вулиці Каліча. Пригадую собі в першій клясі учителя Дзіковського‚ який був дуже строгий і страшенно бив хлопців. З причини моєї подальшої серцевої недуги я в половині року перестав ходити до школи і осягав науку вдома‚ куди приходив до мене учитель пан Коссак – будучий старшина Січових Стрільців. 1899 року батько заанґажував його‚ щоб він мене навчав української мови‚ бо з мамою говорили ми‚ обидва хлопці‚ польською і цією ж мовою – між собою. З батьком розмовляли ми все українською“.
Олександрів тато‚ Г. Пежанський‚ здобув освіту у львівській і віденській Політехніці‚ відтак заслужив у своїй професії на високий авторитет. За його проєктами у Львові споруджено елеґантні‚ европейського взірця‚ будинки Жіночої гімназії‚ інститутів фізики і хемії‚ університетської бібліотеки та інших.
Але така ось „українська деталь“ в його долі: „Вже на 35-му році життя ствердили лікарі у батька склерозу. Він розказував нам не раз‚ що його батько був багатим господарем‚ але жалкував дати єдиному синові гроші на утримання під час студій в Політехніці‚ і батько змушений був під час студій заробляти на себе. Інтенсивна тяжка праця без відпочинку сприяла хворобі…“.
Ірина і Олександер Пежанські з донечкою Даркою. 1946 рік.
Спомини відкривають перед нами неповторну і водночас типову історію української родини в тодішній Галичині‚ коли найпростішим способом досягнути успіху в житті було відмовитися від свого коріння‚ від рідної мови – і є великим дивом‚ досі не розгаданим ні істориками‚ ні психологами‚ що то за сила така незборима і невичерпна – відчуття належання до свого народу‚ нації.
Скільки вже разів у нашій тяжкій для чужого розуміння дійсності називалася ця незбагненна для шовіністичних і космополітичних вух мотивація вибору.
Перші дні листопада 1918 року. Розвалюються імперії‚ українці стають до зброї‚ сподіваючись скористатися з історичного шансу. Олександер‚ офіцер австро-угорської армії‚ діставався з віденського хаосу до вже українського Львова. У Кракові зустрів поручника Яна Амона.
Далі у спогадах: „Ян Амон‚ мій товариш з першої реальної школи‚ з яким сім років сиділи ми в одній клясі‚ опісля – на студіях у Політехніці‚ під час війни служили довший час в одній формації…. Він був вже переодягнений в нову уніформу‚ на голові мав польську рогативку‚ а я був ще в старій австрійській уніформі. Він мене спитав‚ чому я досі не зголосився до польської формації. Я пояснив йому‚ що як українець і громадянин тепер іншої держави не можу того зробити і чекаю на можливість переїзду на схід. Він був обурений і заявив мені‚ що якщо я негайно не зголошуся до польського війська‚ то буду арештований…“.
Українцями усвідомлювали й почували себе і брати‚ старший Володимир і молодший Михайло. У книжці є зворушлива фотографія Володимира у вишиваній сорочні‚ яку сам він і вишивав собі. Михайло був активним у Пласті.
Книжка направду рідкісна – за щільністю описаних у ній подій‚ за кількістю згаданих людей‚ в тому числі відомих якщо не всій Україні‚ то всьому західньому українству‚ за щирою простотою оповіді і за невигаданою перев’яззю драматичних чи й трагічних колізій з веселими і смішними. Це майже щоденникові записи про те‚ що переживалося і як переживалося. Доля мовби хотіла бачити‚ як хлопчик‚ юнак‚ син‚ брат‚ студент‚ вояк‚ наречений і тато вже своєї доні веде себе у прерізних життєвих ситуаціях‚ як реаґує на поведінку і погляди інших людей‚ як ставиться до тих‚ від кого залежить і до залежних від нього‚ як використовує Богом даровані таланти і нагоди для глибшого входження в культурний світ і для служіння цьому світові.
Згадаймо – то ж були перші покоління національно свідомого українства Галичини‚ від них наша історія чекала щедрого зажинку‚ тому серед тодішніх інтеліґентів так багато яскравих постатей‚ що вражають своєю енерґією і бажанням якнайбільше встигнути в земному житті.
На професійному конті О. Пежанського як архітектора – десятки проєктів українських церков у різних стилях‚ народних домів‚ вілл‚ державних споруд.
Він же‚ як вихованець Музичного інституту ім. Лисенка‚ – першорядний скрипаль у складі знаменитого українського хору „Бандурист“‚ з яким об’їздив з концертами всю Східню Галичину.
Він же – один з перших в Галичині майстрів художньої фотографії. Виданий дочкою Дарією Ярошевич в Ню-Йорку у 1992 році фотоальбом „Ностальгія“ – свідчення глибокого психологізму вміщених фотографії і великий дарунок українській культурі.
Безцінними для нашої історичної пам’яті є збережений О. Пежанським у фотографіях момент з останніх років життя Івана Франка‚ фото Митрополита Андрія Шептицького з 1934 року‚ фотографії хору Олександра Кошиця‚ хору „Бандурист“‚ артистів Харківського оперного театру‚ фотографії з Ді-Пі в Німеччині. І звичайно ж – багато родинних фотографій‚ зокрема батька і матері‚ братів‚ коханої дружини Ірини і єдиної доні Дарії‚ й за кожною без винятку світлиною виразно відчувається добра‚ ніжна душа фотографа.
Хто з читачів „Свободи“ досліджує біографії і долі своїх рідних‚ у цих спогадах може знайти багато потрібних дотичних ліній. Серед маси згаданих у книжці‚ нерідко – з цікавими подробицями – відомих українських імен: Анатолій Вахнянин‚ Євген Перфецький‚ Михайло Пачовський‚ Оля-Федак Коновалець‚ Дмитро Вітовський‚ Володимир Сінгалевич‚ Кость Левицький‚ Володимир Старосольський‚ Уляна Старосольсьа‚ Маріян Панчишин‚ Олександер Барвінський‚ Дмитро Великанович‚ Зенон Пеленський о.о. Іван Бучко‚ Гавриїл Костельник‚ майбутній Патріярх Йосиф Сліпий‚ Роман Купчинський‚ Лев Лепкий‚ Михайло Островерха‚ Осип Залеський‚ Роман Голіян‚ Катерина Зарицька‚ Іван Кедрин-Рудницький‚ Нестор Нижанківський‚ Іван Фещенко-Чопівський‚ Кость Паньківський та ще багато інших.
Неабиякою перевагою споминів О. Пежанського є природна галицька українська мова‚ і дуже добре вчинила дочка автора Дарія Ярошевич та редактор книжки Володимир Чумаченко‚ не втручаючись у первісне слово – так збергігся чар однієї зі старих говірок нашої мови.
Взагалі попередні покоління‚ яким пощастило не відчути на душі і розумовові кайданів совєтської ідеології‚ внутрішньо були набагато вільнішми‚ не бялися бути собою. Мене особисто вразила у спогадах розповідь автора про його тяжку хворобу у 29-річному віці. Власне – цілий „букет“ хвороб – скарлятина‚ запалення нирок‚ дифтерія. Лікар‚ вдмухуючи йому в горло сірку‚ знищив голосові зв’язки‚ хворий зовсім втратив змогу говорити. Лікар втішав його‚ що‚ моляв‚ живуть люди сліпі й глухі‚ а без голосу зовсім не тяжко буде обходитися. Однєії ночі хворий помітив у розбитому дзеркалі навпроти ліжка якийсь рух. Переляканий‚ в крайному психічному напруженні‚ Олександер на всю силу грудей крикнув: „Духу‚ хто ти!?“. Прибігла щаслива мати‚ бо вперше за три місяці почула синів голос.
Наступної ночі дух з’явився знові і заговорив: „Я є Володимир Гребеняк. Ти одинокий‚ який відчув мою присутність. Мої батьки цього мого існування ніколи не відчули…“.
Далі автор спогадів розповідає про В. Гребеняка‚ якого ще зі студентськух часів знав як феноменальну особистість – антрополога‚ етнографа‚ ативного члена Наукового Товариства ім. Шевченка. Удвох вони ходили Лемківщиною‚ збираючи цінні документи з церковного малярства і скульптури. Згодом В. Гребеняк загинув у боях з російськими окупантами в Карпатах.
У зв’язку з цим спокійним свідченням про „з’яву духу“‚ тобто про безсмертя людської душі і її дальше існування в іншому світі‚ пригадується історія хвороби І. Франка і нічні з’яви перед його ліжком духу Михайла Драгоманова‚ котрі наші розумні‚ але невіруючі люди‚ письменники назвали „ознакою психічної хвороби“ нашого генія.
Коли вліті 1972 року архітектор О. Пежанський помер‚ наша „Свобода“ 4 жовтня вмістила жалобну вістку „У безмежній черзі…“‚ зазначаючи‚ що йдеться про людину‚ котра заслужила‚ „щоб згадати про неї хоч коротким словом“. Насправді О. Пежанський заслужив не на „коротке слово“‚ і наступного року газета аж у трьох числах підряд (38‚ 39 і 40) друкувала великі „Спогади про бл. п. О. Пежанського“ авторства Романа Придаткевича. Вони закінчуються такою зворушливою мудрістю: „Пам’ять про Покійного є надто святою‚ щоб її жалінням затемнювати…“.
Пишіть‚ спогади‚ люди добрі‚ не відкладайте на потім! Як не напишете‚ ваші дочки і сини чи онуки не будуть мати чого видавати. Тож не дайте‚ щоб ваше минуле забулося.