Президентська кампанія в Україні стає все цікавішою – ледве не щодня довшає список кандидатів‚ самими їхніми іменами даючи відчути‚ наскільки багатоманітною – в політичному‚ культурному‚ моральному сенсі – є сьогоднішня українська реальність. І все було б добре‚ якби ця багатоманітність не доходила до внутрішнього розламу‚ до принципової незгоди і до взаємної ворожнечі між обома берегами української політичної ріки.
На одному її березі з приємністю бачимо особистостей‚ за котрими стоїть майбутня Україна – сильна і непохитна у своїй свободі і незалежності‚ справедлива у соціяльній сутності‚ відкрита до світу і водночас вірна власним джерелам духу.
На другому‚ і це дуже дивує‚ – щось зовсім протилежне: підступні наміри підбити наш народ на манівці‚ затуманити його прояснену двома революціями національну самосвідомість і повернути у становище „меншого брата“. Дуже дивує‚ бо ж діється це на 28-му році відновленої державної самостійности. Скільки ще треба зусиль і жертв‚ аби ці підлі спроби назавжди припинилися?
Ще неможливо передбачити‚ яким буде останній момент змагання за президентський пост‚ чия програма і стратегія виявиться переконливішою і чого у цих виборах буде більше – боротьби за українську Україну чи боротьби за владу. Тому нині‚ напередодні великої бурі‚ коли в українській спільноті ще панує відносний спокій‚ варто придивитися до тих кандидатів‚ чиїх імен ще не знаходимо в жодних передвиборних оцінюваннях‚ але за ними вчуваються причетність до однієї з обидвох протилежних течій – проукраїнської і проросійської.
До першої належить симпатичний‚ на наш погляд‚ колишній учитель історії‚ відтак народний депутат‚ відтак чільний представник України у „Мінському процесі“ Роман Безсмертний. „Свобода“ вже писала про нього – як про дуже досвідченого та все ще повною мірою не зреалізованого політика. Цими днями він повідомив про щось амбітніше‚ ніж участь у президентській кампанії: мова йде про створення принципово нової партії – неоконсервативної‚ республіканської за своєю ідеологією і лібертаріянської за економічною програмою. Певна річ‚ український парляментаризм‚ вкрай виснажений впливом оліхархату‚ має місця для такої партії.
Не меншу цікавість викликає кандидатура журналіста Дмитра Ґнапа‚ відомого своїми мужніми розслідуваннями корупційних схем у вищих ешелонах влади. Людина чесна‚ розумна‚ глибоко українська. Й коли він каже – „я не буду гіршим президентом‚ ніж Тимошенко чи Ляшко“‚ то нема підстав не вірити цим його словам.
Так само багатьом в Україні дає надію дуже ймовірне повернення у велику політику співака Святослава Вакарчука. 22 січня він виступив у Лондоні‚ в Британсько-українському Товаристві‚ з власною програмою‚ кажучи його словами‚ – „приведення в українську політику якомога більше нових облич“. Хоч у цьому випадку йдеться‚ мабуть‚ також про парляментські вибори‚ висліди яких можуть виявитися для України набагато важливішими‚ ніж президентські.
На жаль‚ С. Вакарчук все ще боїться пов’язати себе з якоюсь виразною ідеологією‚ намагаючись сподобатися усім без розбору. Наприклад‚ він проти того‚ щоб „ставити питання про російську аґресію на вістря президентської кампанії“. Але ж тут став чи на став – ця аґресія є головною небезпекою на шляху розвитку української держави. Політика‚ котрий хоче зіґнорувати цю страшну реальність‚ чекає велике розчарування.
В певному контрасті до ідеологічної невизначености популярного співака сприймається позиція кандидата від Всеукраїнського об’єднання „Свобода“ Руслана Кошулинського. У кріслі заступника Голови Верховної Ради ця молода людина виявила себе твердим‚ послідовним і принциповим політиком. У його кандидатській програмі шлях до миру лежить через перемогу‚ а не через капітуляцію. Далі – деолігархізація‚ повернення капіталів з офшорів‚ створення контрактної армії‚ ухвалення державної програми забезпечення військовослужбовців житлом. Свободівець хоче зобов’язати всіх держслужбовців говорити українською мовою, запровадити для них усіх іспит з української мови та позбавляти громадянства осіб, які мають громадянство іншої країни.
А ось як виглядають антигерої.
Кандидат від „Опозиційного бльоку“ Олександер Вілкул – це той „слуга народу“‚ котрий відмовився виступати у Верховній Раді українською мовою.
З того ж політичного проросійського середовища – Євген Мураєв‚ він заслужив собі ганебної слави‚ назвавши українського в’язня російської тюрми Олега Сенцова „терористом“.
А телевізійний блазень Володимир Зеленський‚ вся „заслуга“ якого полягає у злісному висміюванні й обпльовуванні післямайданної України? Чого доброго від нього можна чекати? Навіть ідеологічно невтральний міський голова Києва Віталій Кличко має щодо нього застороги: „Це людина‚ яка сідає за кермо літака‚ обертається до пасажирів і каже: хто вміє літати‚ підказуйте‚ зараз будемо злітати. Це дуже небезпечно!“.
Так‚ в подібних кандидатах є певна загроза‚ незалежно від того‚ кого з них буде підтримувати Володимир Путін. Однак‚ набагато більша небезпека криється не так в кремлівських ставлениках‚ як в самому виборчому процесі: Москва чинитиме все можливе й неможливе‚ аби зсередини втрутитися у вибори і зфальшувати‚ скомпрометувати українську демократію.
Ось що‚ наприклад‚ каже знаюча людина – колишній заступник Генерального секретаря НАТО Александер Вершбов: „Очевидно, що Росія намагатиметься застосувати всі свої інструменти, щоб втрутитися в українські президентські та парляментські вибори. Щонайменше – щоб посіяти безладдя та хаос. А як максимум – привести до влади поступливіших діячів, які можуть бути готові прийняти диктат Росії. Не думаю, що це можливо, але вони можуть вважати, що цього можна досягти. Це означає, що Україну може чекати ескаляція насильства, як це було наприкінці минулого року. Тим часом Захід відволікається на внутрішні виклики в США та Европі…“.
Задля більшої уваги читачів до цієї теми‚ додамо дуже слушні думки найавторитетнішого українського аналітика – академіка Володимира Горбуліна:
„Страшить не так кількість претендентів на посаду українського президента, як відсутність у багатьох з них чітких і зрозумілих програм, стратегічного бачення майбутнього, адекватного розуміння міжнародної ситуації, усвідомлення рівня й характеру загрози, яку несе Росія…
У списках кандидатів на пальцях однієї руки можна перелічити людей, здатних мислити і прораховувати ситуацію хоча б на два кроки вперед. Небезпека в тому, що серед потенційних здобувачів президентського звання і майбутніх кандидатів у депутати — явні або латентні аґенти впливу Росії, яким вона намагається створити необхідні умови для перемоги.
Втручання Москви в перебіг виборчих кампаній загрожує бути безпрецедентним. На кону стоїть занадто багато. Невипадково деякі наші західні партнери не ризикують формувати пляни двосторонньої співпраці до завершення виборів.
2019-ий може виявитися для України таким самим складним, як і 2004-ий (хоча, ймовірно, і не таким, як 2014-ий). Успішність завтрашньої України залежить від того, чи здатні будуть еліти після виборів зформувати якісний образ майбутнього, піднятися над містечковою оцінкою реальности й зазирнути за горизонт.
Головне завдання, яке стоїть перед новими президентом, парляментом і урядом, — консолідація професіоналів для повноцінного відновлення „хребта“ держави, необхідного для випрацювання та втілення повновагих проєктів майбутнього, з урахуванням усіх викликів і загроз. Саме це може ліквідувати дефіцит довіри громадян до влади, мобілізувати найбільш затребуваний ресурс — єдність і згуртованість. Такий необхідний на тлі дедалі аґресивнішої Росії і дедалі розгубленішої Европи.
І ще. Ми гостро потребуємо впевнености в собі. Про це я справді маю право говорити: за всі роки насиченого життя в незалежній Україні, при всіх президентах, при різних урядах, спостерігаючи безліч скоєних усіма нами (і мною особисто) помилок, упевненість у собі — це те, чого нам найбільше бракує…“.
Упевненість народу‚ нації в собі – це важливіше‚ ніж ім’я майбутнього президента. Упевненість і єдність. Лише за цієї умови Україна вистоїть в останній битві зі своїм історичним ворогом. Вона вже близько. Ось найновіший звіт Голови Служби зовнішньої розвідки України Єгора Божка:
„Перед усіма російськими спецслужбами стоїть конкретне завдання „закрить украінскій вопрос“ у 2019 році. „Закрить“ означає повернути Україну в орбіту впливу Російської Федерації. І зробити це настільки надійно, щоб „нікакіх цветних революцій“ в Україні більше ніколи не відбулося. Для цього у Кремлі розробили три сценарії розвитку подій. Перший — це реванш проросійських сил за підсумками президентських або парляментських виборів. У разі провалу проросійських або таких, що влаштовують Росію‚ сил на президентських виборах, буде застосовуватися другий сценарій – внутрішня дестабілізація чи так званий „контрольований хаос“, щоб змусити Україну силою прийняти умови, які висуває Кремль. У разі неможливости застосування перших двох сценаріїв, у Кремлі не виключають відкритої військової аґресії проти України…“.
Засліпленим ненавистю до незалежної України московським імперіялістам варто додати у свою загарбницьку стратегію четвертий варіянт: куди вони будуть втікати‚ коли Росія почне валитися. Бо‚ за словом Христовим‚ хто подніме меча‚ той від меча й загине.