Лариса Залеська Онишкевич. „Бомби, границі і два праві черевички. Друга світова війна очима дитини-біженця“. Львів‚ „Літопис“, 2018. 257 стор.
Книжка „Бомби, границі і два праві черевички. Друга світова війна очима дитини-біженця“ – це свідчення історичних подій крізь призму сприйняття дитини під час Другої світової війни. Спогади автор присвятила „Пам’яті тих, кого історія порозкидала далекими дорогами на Схід, або на Захід, і які не дочекалися Відродження Країни 1991 року“. Книга є перекладом англомовного видання, що вийшло друком 2016 року і складається з передмови і двох частин: „Моя мандрівка під час Другої світової війни“ і „Наслідки подій із часів перед і поза моєю мандрівкою“.
Завершують видання додатки – генеалогічне дерево о. Платона Шанковського, хронологія головних подій від ІХ ст., що вплинули на долю предків авторки (від ІХ ст.) і детальніше, – по лінії матері (від ХVІІІ ст.). А також книжка містить п’ять мап, 78 фотографій і документів, глосарій термінів та іменний покажчик.
Оповідь Л. Залеської Онишкевич охоплює віхи життєпису її родини до, під час і після Другої світової війни, які не лише послужать матеріялом історикові, а й стануть у нагоді пересічному читачеві прикладом життєвого досвіду, мудрости, добра і людяности. Саме із окремих спалахів пам’яті зіткана рекомендована книга. Автор книжки подбала про те, аби з максимальною точністю передати усе багатство смислових і лексичних відтінків тогочасної мови. А візуалізацію текстової оповіді покладено на вміщені у книжці світлини з родинного архіву, фотодокументи, що разом з генеалогією роду становлять змістовний інформативно-психологічний матеріял.
У передмові до видання авторка пише: „На наших крутих стежках можна було бачити і сприймати теплі жести людської доброти, які немов хотіли невтралізувати ті чорні картини війни. Були також картини особистих і групових переживань не тільки за свою долю, але і за спільну відповідальність за майбутнє Батьківщини. І може тому більшість наших особистих плянувань була пов’язана з її відтворенням кругом нас. Це була своєрідна місія – щоб не пропало Євшан-зілля“.
Перший розділ – це знайомство з особистістю автора, відкриття неповторного світу, що починається з дитинства, з того далекого часу, коли формується характер і ставлення до навколишньої дійсности. Багато з пережитого і побаченого у ці роки має безпосереднє відношення до світовідчуття людини впродовж усього жититя.
Народилася Л. Залеська Онишкевич у місті Стрий на Львівщині. Батько Тадей Залеський (1883-1976) був людиною відомою в українському інтелектуальному та політичному середовищі як педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, член Академічної Громади, таємного гуртка „Молода Україна“, посол/депутат Західно-Української Народної Республіки, в’язень польських концентраційних таборів. Він також провадив курси для неграмотних по селах Галичини. У період міжвоєння працював у Заліщицькій учительській семінарії, Самбірській першій гімназії, гімназіяльних навчальних закладах в Стрию. Мама Марія Залеська походила із священичого роду Шанковських. Донька Лариса росла у високультурній атмосфері родини з давніми традиціями, що відіграли велику ролю у формуванні її світогляду та духовних цінностей – пошани до родинних традицій, любові до рідної мови, збереження пам’яті роду. Адже рід живе доти, доки в нашій пам’яті живуть їх імена.
З окупацією більшовиками Галичини усталений устрій родини зазнав кардинальних змін. Власне, перший розділ розпочинається з нічної подорожі потягом шестирічної Лариси та її мами зі Стрия до Чорткова. А звідти – саньми у глупу ніч, поміж вогників, якими світилися очі вовків, у село Новий Нижбірок Гусятинського повіту, на парохію о. Северина Шанковського. Вже тоді шестилітня дитина відчула тривогу, бо сани завезли їх з мамою не на плебанію, а до скромненької хатинки навпроти церкви. „Там, у вузенькій кімнатці, лежав на ліжку дідуньо Северин. Він заледве міг рухати головою. Він зупинив свій зір на мені й подав знак, щоби я до нього підійшла. Тоді поблагословив мене і поцілував в чоло, а потім так само мою маму. За кілька годин він уже покинув цей світ“. Згодом Лариса довідалася, що з приходом більшовиків, дідуня часто викликали у відділ НКВД у Гусятин й допитували, чому його парохія належить до Української Греко-Католицької Церкви, а не до Російської Православної Церкви. Навдовзі провід села перейшов до рук двох комуністів, які виселили о. Северина та його дружину серед зими з плебанії. І хоча родина Кравчуків дала їм притулок, та все ж тієї ночі о. Северин перемерз і‚ діставши запалення легенів, помер.
Переживання дитини у роки війни виписані з особливою ретельністю, подаються імена родичів і людей, котрі пройшли через долю авторки, з котрими її родина підтримувала приятельські чи професійні стосунки, інших – рятувала від смерти. З особливою любов’ю і теплотою Л. Залеська Онишкевич згадує про кожного із членів великої родини. У книжці подаються детальні відомості про брата Всеволода, який „вибрав підпілля, себто УПА, щоб брати участь у змаганні України проти чужих наїзників і чужих ідеологій, себто і проти німецьких нацистів, і проти російських комуністів“. У 1944 році його, вже семінариста, мобілізували до Червоної армії. Примусове шестирічне перебування у рядах загарбницької армії на Курильському острові не „виморозило“ його подвижницького духу, оптимістичного сприйняття світу, людської гідности. Через шість років він повернувся до Львова, де розпочав студіювати медицину. А 2 січня 1955 року його підступно вбили, про що батьки і сестра довідалися лише наприкінці 1950-их років.
Родині ж судилась еміґрантська доля. Насувався фронт. У 1944 році перед вступом Червоної армії до Галичини у родини Залеських був єдиний вибір – вимушена еміґрація. І вони з донькою через Сянок, Словаччину виїхали до Німеччини, де кілька років перебували у таборах переміщених осіб в Авґсбурґу та Новому Ульмі. Нелегко було залишати батьківщину, міняти звичний спосіб життя на тягар невідомости. Однак еміґрація давала найнеобхідніше і найдорожче для людини відчуття – свободу. Авторка детально описує родинну епопею втечі з рідної землі у Словаччину, Австрію, Німеччину під загрозою диктаторських режимів, допитів радянських і нацистських спецслужб, арештів, загроз репатріяції і навіть смерти.
Л. Залеська Онишкевич документує життя біженців у таборах для переміщених осіб, де знайшли притулок понад 200 тис. українців. Тут знаходимо складне переплетіння особистостей, доль, характерів, цілей, відновлення українського життя в центрі розбитої війною Европи у, здавалося б, зовсім невідповідних для культурного розвою умовах таборів. Сьогодні важко навіть уявити, яким чином у ті роки, у тій ситуації відродилося громадське, культурне, освітнє життя. Жодне визначення не може вичерпно охарактеризувати тих людей, яких об’єднувало лише одне – Україна. Кожен з них втратив усе, але не втратив бажання бути благовістом залишеної вітчизни. Насамперед інтеліґенція відчувала високу відповідальність за майбутнє України. У той надзвичайно складний час таборова українська громада почувала себе живою пульсуючою силою. Активізувалось наукове і культурне життя, з погляду сьогодення варте більше, ніж подиву. У цій атмосфері літературно-мистецького піднесення Л. Залеська продовжила освіту, вступила до Пласту.
З особливим трепетом читається епізод про відвідини пластунками, серед яких була і 10-річна Лариса, Ольги Косач-Кривинюк, що перебувала тоді у тому ж таборі Зоммерказерне в Авґсбурґу і дописувала останні сторінки літопису життя і творчости Лесі Українки, її старшої сестри. Про цю зустріч авторка зворушливо згадує: „Я більше пам’ятаю те наше піднесення бачити сестру поетки, як сам її вигляд. Все ж таки я знала деякі вірші Лесі Українки, які мені дуже сподобались. Крім того, я завжди була тихо горда з того, що мій тато вибрав моє ім’я на честь цієї поетки! А тут, ось така нагода бачити й говорити з її сестрою! Бачити одну із сестер поетки, було майже щось таке, мов її саму бачити, або мов доторкнутись до історії. До сьогодні ці відвідини – це найважливіший в мене спомин з Авсґбурґу“. Спогади Л. Залеської Онишкевич про перебування у таборі є цінними з погляду інформативності, фактажу, культурно-історичної спадщини.
З Німеччини шлях родини Залеських простелився до Канади. У Торонтському університеті Лариса здобула вищу освіту. Одночасно навчалася грі на фортепіяні. Це були повні відкриттів щаблі пізнання, які привели її до притягального світу науки під назвою літературознавство.
Спогади Л. Залеської Онишкевич це, поперш усього, вияв шани родині, роду, людям, імена яких заслуговують не лише вдячности. Хоча виміри життя роду Шанковських і Залеських подаються лише хронологічно, однак вже це дає підстави належно оцінити усе пережите і зроблене ними у категоріях переємности, обов’язку та пам’яті. Приміром, викладена авторкою лишень одним реченням трагічна доля роду Шанковських впродовж двох століть трансформується в історію усієї України, її народу: „Чи це була російська царська чи комуністична влада, священичі члени моєї рідні понад півтора століття часто були жертвами: 1783 року Катерина ІІ не дозволила моїм предкам на Житомирщині бути священиками УГК Церкви; 1941 року мій дідо помер через комуністів на Поділлі, а 1955 року мій брат (колишній семінарист) помер у Львові“. Попри усе, рід Шанковських лише в Черняхові на Житомирщині, звідки походить, дав 12 поколінь греко-католицьких священиків. А гілка о. Северина – чотири покоління на Поділлі. Він і його брати служили в околицях Гусятина і Копичинець. Серед тих, хто зупинявся на плебанії дідуся, перетинаючи кордон, – відомий український історик Михайло Грушевський та його дружина Марія, Людмила Шевченко, внучата племінниця Тараса Шевченка, Олена Гордієвська-Гаврилко.
Доля авторки та її батьків засвідчує, що звершене їх предками живе гідним прикладом, й навіть через століття, колонізацію, війни має продовження і є ще одним дорогоцінним скарбом сукупної історії України, уписаної у світовий контекст. Виняткова ретельність у викладі матеріялу, вдумливе спостереження явищ життя у роки Другої світової війни – це той фундамент, що забезпечив глибину і принаду спогадів Л. Залеської Онишкевич.
Ню-Йорк