Готуючи до друку у „Свободі“ розповідь про книжку Валентини Коваленко, дослідниці творчої спадщини Тодося Осьмачки, прочитав на її інтернет-сторінці:
„Сьогодні спинив свою життєву дорогу великий українець, відомий письменник, лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Василь Захарченко – неймовірної української енерґетики людина, воїн-захисник української мови, духу, історії народу. Репресований. Чудовий прозаїк, публіцист, один із укладачів видання „Реабілітовані історією“, учасник усіх українських майданів“. Цей запис було зроблено 5 грудня 2018 року.
Моє життя постійно перетиналося з життєвою стежкою В. Захарченка, тому цю вістку я сприйняв з щирим сумом. Я завідував відділом інформації редакції газети „Черкаська правда“, коли серед нас з’явився у відділі культури В. Захарченко. Раз на тиждень мені випадала черга бути черговим редактором наступного числа газети і так сталося, що В. Захарченко був призначений моїм помічником (свіжоголовим). На той час не було звичаєм позаслужбового спілкування. Йшли негласні судові процеси „великої чистки“, зникали письменники і журналісти. Розпитування породжувало підозру у зв’язках з КҐБ. І я не цікавився появою В. Захарченка у Черкасах. Тепер я знаю, що він був серед людей, близьких до Василя Стуса та інших дисидентів.
В. Захарченко народився 1936 року на Полтавщині. У Києві закінчив університет. Від березня 1959 року працював на Донеччині, у часописах і у видавництві „Донбас“. Тут вийшла у світ його перша книжка „Співучий корінь“, тут його прийняли до Спілки письменників України. А головне – зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими проґресивними українцями. У Донецьку він допомагав збирати матеріяли щодо зросійщення краю для праці, яку готував до друку І. Дзюба. У цей час почав цікавитися й небезпечною на той час темою Голодомору 1932-1933 років, занотовував розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині. У Черкасах теж збирав матеріяли й передавав їх І. Дзюбі через В. Стуса.
Про взаємини В. Захарченка з В. Стусом газета „Урядовий кур’єр“ розповіла 6 січня 2011 року словами письменника: „Восени 1962 року Донецьке обласне відділення письменників України створило клюб молодого літератора „Обрій“. Вже з першого засідання звернув на себе увагу пристрасними й змістовними виступами, сміливими нестандартними думками, ерудицією, талановитими віршами високий чорнявий юнак із коротким і вибуховим прізвищем Стус. Ближче з Василем я познайомився вже в травні 1963 року, коли нас трьох од Донеччини – Стуса, поета-початківця Володимира Міщенка і мене – Спілка письменників запросила на тритижневий творчий семінар молодих літераторів в Одесу. Кожна зустріч із цією людиною, наші довгі розмови на різні теми були для мене святом і великою школою. Бачачи, як він працює, як багато читає, вивчає творчість клясиків світової літератури, я зрозумів, що письменницька робота – це не аматорство, а наполеглива систематична праця. У Стуса я навчився активного патріотизму, без порожніх балачок про любов до України“.
31 січня 1973 року В. Захарченка було заарештовано за антирадянську діяльність і Черкаський обласний суд 26-27 липня того ж року засудив його на п’ять років ув’язнення у таборі суворого режиму. Покарання відбував у Пермській області. З ним були Іван Світличний, Зіновій Антонюк, Семен Глузман, Ігор Калинець. На цілих 13 років його ім’я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучені з книгозбірень. Управління КҐБ зібрало журналістів, щоб зачитати „антирадянський“ щоденник В. Захарченка. Відтоді я перестав писати щоденника. Мене звільнили з редакції навесні 1974 року „за політичну незрілість“. Відразу ж привезли до управління КҐБ і слідчий заявив: „Посадили Захарченка, посадимо й тебе“. Цього не сталося і пізніше В. Захарченко пояснив мені, що їм було невигідно судити відразу двох з однієї редакції, бо виникало уявлення про антирадянську групу. Саджали за ґрати поодинці. Та й не був я шістдесятником.
Коли випустили В. Захарченка‚ я працював у науково-дослідній установі хемічної промисловости і ми зустрілися в стінах цього інституту. На той час там опинився і колишній головний редактор газети Євген Гольцев, який знову став зверхником В. Захарченка. Пам’ятаю його розгубленість, якою він поділився зі мною. Письменник вдень редаґував технічні тексти, а увечорі писав свої твори. Я налічив у нього 18 видань. В. Захарченко подарував мені книжку „Дім під ясенами“ з дарчим написом: „Дорогому Левку з побажанням щастя далеко від України. Ми пам’ятаємо Вас і часто згадуємо Ваш щирий, миролюбний голос по радіо, який так зігрівав нам серця черкаськимии вечорами. З повагою, В. Захарченко. 16 грудня 1999 року“.
Мушу згадати про неприємну подію в житті письменника. Вболіваючи за долю старих батьків і своєї родини, він погодився надрукувати 19 липня 1977 року в газеті „Літературна Україна“ покаянного листа „Право бути чесним“, який, на мою думку, був умовою його звільнення з неволі. У листі було сказано: „Західні радіостанції не раз згадували і моє ім’я серед „жертв сваволі“, припасовуючи його до вигаданого „порушення прав людини в СРСР“. Я не вважаю себе ніякою „жертвою сваволі“. За дії, яких я допустився в своєму житті, мене було виключено з Спілки письменників і засуджено. Мої батьки, престарілі колгоспні пенсіонери, звернулися до президії Верховної Ради УРСР з клопотанням про моє помилування. 27 серпня 1976 року їхнє клопотання задовольнили. Мене було достроково звільнено від дальшого відбуття покарання“.
Може хтось спокуситься докором за цей лист, але ж поступилися своїми принципами Володимир Сосюра, Павло Тичина. Написав „Покаянні псалми“ Дмитро Павличко. Дострокове звільнення дало можливість В. Захарченкові написати серію чудових книжок.
У 1982 році В. Захарченка заново було прийнято до Спілки письменників. Він мовби поспішав наздогнати викрадений у нього в ув’язненні час. Одна за одною виходили з друку книги. За роман „Прибутні люди“ у 1995 році В. Захарченкові було присвоєно найавторитетнішу державну відзнаку в галузі літератури – премію ім. Тараса Шевченка.
В. Захарченко був особливим письменником з особливою, нелегкою долею.