Сім років тому Люк Гардінґ, який довгий час працював московським кореспондентом британської газети „The Guardian“, написав книгу „Mafia State“ („Мафіозне держава“). У ній він дійшов до висновку, що в Росії „уряд – це і є мафія“.
Мафіозна держава – не російський винахід. Але завдяки своїм маштабам саме Росії вдалося стати найбільш наочною ілюстрацією цієї моделі. Тієї самої, в якій корупція в усіх ешелонах влади в результаті приводить до симбіозу між держапаратом і криміналом. Ключове правило моделі в тому, що неофіційні правила стають важливішими‚ ніж офіційні. Держава, фактично, починає жити за кримінальними „понятіями”.
Неформальний статус стає важливішим від будь-якої офіційної посади. А перша особа виконує ролю єдиного посередника між кланами. На нього замикаються комунікації, посередництво і роля суду.
Нам ввижається в Росії ідеально відполірована вертикаль, позбавлена конкурентів.
Це правдиво лише частково. Тому що вертикаль, позбувшись позасистемних гравців, одночасно створила всередині себе розгалужену систему кланів, які дістають у своє розпорядження цілі галузі і реґіони.
Клясична політологія нездатна пояснити сучасну Росію. Тому що немає об’єкта аналізи – тих самих формальних інститутів, взаємодія і конкуренція яких визначає життя країни.
Для того, щоб вирозумітися в російській реальності, потрібно знати неформальну кланову систему. Бути посвяченим в особливості її взаємодії. Розуміти мотиви гравців – і на цій підставі робити висновки про те, як позначиться ослаблення однієї групи на посилення іншої.
За великим рахунком, сучасна Росія – це країна, в якій мафія боролася з державою. А потім – перемогла державу, проковтнула і приручила. Для Кремля така гібридна модель навіть зручна – тому що дозволяє передати більшу частину брудної роботи „на автсорс“.
У підсумку, в самих різних резонансних вбивствах – включаючи вбивство в Києві екс-депутата Російської Думи Дениса Вороненкова – правоохоронці знаходять кримінальний слід. Але в тому й річ, що цей слід не означає непричетности російської вертикалі. Це лише приклад роботи кремлівських замовників
У всій цій моделі Володимирові Путінові відведена роля арбітра. Він – охоронець і ґарант неформальних правил, за якими працює сучасна російська машина. Якщо завтра його не стане – система ризикує зануритися в хаос.
Ми часто говоримо, що після В. Путіна Росія ризикує пережити черговий „парад суверенітетів“ і новий 1991 рік. Але в тому й річ, що куди більш реалістичний варіянт виглядає інакше.
У міру деґрадації офіційної держави на авансцену буде виходити неофіційна. Той самий кримінал, який сьогодні паразитує на залишках російських інститутів.
У 2010 році в Краснодарському краї в станиці Кущевська сталося масове вбивство. Жертвами стали 12 осіб – в тому числі четверо дітей. Замовкнути цю історію не вдалося. Розстеження показало, що за десятиліття в цьому населеному пункті склався справжній кримінальний анклав в рамках якого організовані злочинні групи тісно зрослися з правоохоронною і судовою системами.
Ця історія стала ілюстрацією того, у що здатний перерости симбіоз держави і криміналу на кінцевій стадії. І цілком може виявитися, що постпутінська Росія буде якраз країною переможної станиці Кущевська.
А тому немає ніякого значення, що саме говорить В. Путін в рамках своїх „прямих ліній“. Тому що це суцільне лицемірство. Російський вождь прикидається, ніби його держава живе за формальними правилами. Обіцяє розібратися, приструнити і впорядкувати. Але ці слова не мають жодного стосунку до реальности.
А реальність рівно така, якою її описав Л. Гардінґ ще сім років тому. І за цей час змінилося лише те, що російська „mafia-state“ доїдало власну державу і оголосило війну сусідній.
Павло Казарін – український журналіст‚ Київ.