Горда висота Івана Буртика

У „Марші українських добровольців“ Яра Славутича є слова:

„Ми йдем вперед, і прапор жовтосиній
Вгорі на вітрі звихрюється знов.
Навіки-вічні рідній Україні
Несемо цвіт і волю, і любов…“

Iван Буртик в молодих роках.

Ці рядки можна віднести до ко­лиш­нього українського військовика з Другої Української Дивізії УНА, що постала у березні 1945 року Івана Буртика, який 13 грудня 2019 року відзначив своє 95-ліття.

І. Буртик розповів:

„У 1941 році я працював в коопера­тиві й 29 липня збирався їхати до Тисмениці, де були склади товару, що я їх мав привезти. Я залишив велосипед і чекав на коней, які мали привезти той товар. Отже, ми з приятелем біля в’яз­ниці побачили дві величезні могили, куди більшовики кидали вбитих. Нас змусили витягати тіла, які вже розкла­далися. Можна було працювати лише 10 хвилин, далі при­хо­дила інша зміна. Двері в’язниці були відчинені, і я поба­чив на підлозі трупи з відрізаними руками та вухами, побачив закатовану жінку, яка була прибита багнетом до стіни, а маленька дитина прив’язана до її розрізаних грудей. Піс­ля побаченого я дав собі слово, що боронитиму народ за будь-якої мож­ливости. Відтак я прийняв при­сягу в 1941 році, був у підпіллі, приїхав на Лемківщину, в околиці Нового Санча, і був там до 1945 року. Ми просувалися до Чехословаччини, потім до Австрії, далі – Німеччина, яка дозволила тво­рити Українську Національну Армію (УНА) на її території з присягою на вір­ність Україні і захистом усіх прав наро­ду. Я належав до тієї армії. Було дві бриґади: генерала Дяченка – на кордоні Чехословаччини і Німеччини, а друга на 200 кілометрів віддалена від неї, в Бранденбурзі – під командою майора Піту­лея. Я був в останній на фронті, в боях у Бранденбурзі. 13 днів в оточенні ми боролися за своє життя. Не було ні води, ні харчів. Вуличні бої тривали дуже довго. Ми готувались до смерти, бо перебували в кільці. Зброї та набоїв не було, ми були дуже виснажені і голодні“.

І. Буртик народився 13 грудня 1924 року в селі Ляцьке-Шляхоцьке, яке тепер назвивається Липівка і входить до Івано-Франківської области. Його мама Парас­ка померла, коли малому Іванові спов­нилося лишень чотири роки. Усю роди­ну вивезли на Сибір. І. Буртик зголо­сився до УНА, де працював зв’яз­ковим. Старшого брата Петра, який боровся у лавах УПА, разом з батьком судила „трійка“. Їх вивезли до таборів у Ка­зах­стані. Батько помер у 1969 році, а Петро відбув 25 років каторжних робіт у ко­пальнях.

І. Буртик після Другої світової війни здав матуру в Мюнхені, поступив на теологічні студії, але перейшов на право і суспільно-економічні науки й отримав стипендію на університет до Америки. Коли закінчив університетські студії, працював інспектором охорони здо­ров’я в штаті Ню-Джерзі аж до часу еме­ритури. Одружився в Канаді з україн­кою, має дві дочки і сина.

Донедавна він частенько бував в Україні та відвідував Казахстан, де підтримував усі патріотичні починання українців. 18 вересня 2005 року в Караґанді він взяв участь в освяченні новозбудованого храму Покрови Пре­святої Богородиці та від Українського Конґресового Комітету Америки (УККА) виголосив щирі слова привітання.Пізніше долучився до створення української церкви у Павлодарі, провів збір фондів в Америці й додав грошей своєї родини на побудову цієї церкви. Завдяки зусиллям І. Буртика було зібрано у США і відправлено для укра­їнців у Казахстані кілька контейнерів гуманітарної допомоги. Він виступив із закликом зібрати фонди й спорудити пам’ятник у кінґірському таборі, де в ході повстання 1954 року було вбито й покалічено понад 700 патріо­тів. Цей задум активно підтримало багато укра­їнців у США. У Кінґірі було вста­новлено пам’ятник з написом-посвятою героям-кінґірцям.

Iван Буртик (2013 рік).

І. Буртик повністю присвятив себе допомозі Україні, українській освіті, рідній Церкві й українській молоді, активізувавши та наповнивши новим змістом свою діяльність в Фундації Українського Вільного Університету (УВУ). Донедавна УВУ існував тільки завдяки допомозі баварського уряду. У повоєнні роки Товариство Приятелів УВУ почало жертовними збірками допомагати університетові. На пропо­зицію голови товариства І. Буртика було вирішено перейменувати його на Фундацію УВУ.

У 1975 році фундація одержала ста­тус неприбуткової інституції з пра­вами відчислювати свої пожертви від осо­бис­тих податків. І. Буртик є членом Кра­йової Екзекутиви УККА й одночасно головою Ради Оборони й Допомоги Україні.

Понад три роки тому в Ню-Йорку, Пасейку та Чикаґо відбулася пре­зен­тація книги І. Буртика та Олександра Панченка „Друга Дивізія УНА. Енцик­лопедія воєнної доби. УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада „Вільна Україна“, УВВ, УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. Історія“. Ця книга має близько 1,500 світлин та мап, налічує 800 сторінок тексту.

Сьогодні настав час нової загрози для України, проти якої Росія розв’язала війну. Однак, впевнений І. Буртик, надбання українського народу тепер вже з допомогою світової спільноти ніколи й нікуди не зникнуть без ворот­тя, не пропадуть у горнилі будь-яких нападів, анексій, окупацій чи воєн, якщо сама історія все ж виявилась повчаль­ною для усіх світових урядів та еліт, які мають стати в обороні України від повномаштабної й кривавої московської аґресії.

Лохвиця‚ Полтавська область