П’ятнадцять років тому, коли Владиці Василеві Лостенові виповнилось 75 років, він склав свої повноваження правлячого єпископа Стемфордської Єпархії Української Католицької Церкви (УКЦ) і пішов на заслужений відпочинок. Але й тепер важко зустрітись з владикою, у нього все розпляновано на повний робочий день.
Ксеня Драган, яка понад 40 років працює секретарем Стемфордської єпархії, каже: „Виглядає, що Владика Василь ще й дня не був на емеритурі. Він працює, як і раніше, і має пляни щонайменше ще на 20 років”.
Владика Василь Лостен
Своїм основним завданням сьогодні він бачить у тому, щоб відновити, реставрувати будинки, що є у власності Стемфордської Єпархії. В час своєї каденції Владика Василь підтримував цю посілість у доброму стані. Але час ставить свої відмітки не тільки на обличчях людини, а й на спорудах, хоч вони кам’яні, і виглядають міцними.
Бриґада, яку він найняв перекриває дахи, зміцнює стіни зовні і з середини, використовуючи найсучасніші технології. „Український музей, який знаходиться у чудовому старовинному будинку, що є під охороною міста, як архітектурна пам’ятка, може стояти тепер ще багато років без ремонту”, – каже Владика. Гроші вкладені величезні й це його власні.
На віки і мозаїка свв. Володимира і Ольги у Базиліці свв. Петра і Павла у Римі, яку Владика Василь, наполегливо домагаючись, отримав таки дозвіл встановити, щоб українці мали у папській столиці свій престіл. І зробив цей великий дарунок також за власні та гроші своєї родини.
Він був десятою дитиною в сім’ї Івана та Юлії Лостенів із Чесапік-Ситі, Мериленд. Там його батьки, еміґранти першої хвилі, родом з Тернопільщини, придбали молочну ферму, всією родиною тяжко працювали, а після смерти залишили дітям чималий спадок.
Владика Василь став найбільшим меценатом УКЦ у діяспорі і в Україні. Його ім’я, як великого жертводавця, на багатьох храмах в Україні. Найбільші з них – Маріїнський центр у Зарваниці, Патріярший собор Воскресіння Христового у Києві та багато інших.
Головні інвестиції він зробив в освітні та культурні проєкти – навчання і виховання священичих кадрів, видання духовної літератури.
Владика Василь Лостен з Папою Іваном Павлом ІІ.
У 1994 році він відкрив двері семінарії св. Василія Великого у Стемфорді для 74 студентів з України. А ще раніше, як тільки УГКЦ вийшла з підпілля, Владика Василь зробив неймовірно великий вклад у відновлення семінарії св. Духа у Рудно, що поблизу Львова. Священики зі Стемфорду о. Іван Терлецький та о. Олександр Кенез викладали, „все, що знали”, – як казав о. І. Терлецький – і літургіку, і старослов’янську, і моральне богослов’я, патристику, еклезіологію”.
Координатор академічних програм Інституту Митрополита Шептицького о. д-р Петро Ґаладза писав у 2005 році, що Стемфордська Єпархія, мабуть, єдина в усій нашій Церкві, у якій відновлено щорічні іспити для священиків, висвячених менше як п’ять років тому.
Як редактор часопису „Сівач” 1999-2011 років, офіційного органу Стемфордської Єпархії, мала і я нагоду отримати ще одну освіту, окрім журналістської. Редакторська праця, вимагала роботи над перекладами текстів з англійської на українську мову. Особливо турбувало знання богословської термінології. Тож, як тільки я почула, про можливість записатися на маґістерську програму з релігійної освіти у Фордгамському університеті, отримала добро Владики Василя. Тоді маґістерських і докторських програмах у Фордгамському університеті зі Стемфордської Єпархії навчались щонайменше 10 осіб – священики, диякони, в більшості з України, і двоє нас з Мар’яною Герман, світських осіб.
Пригадую, як на зустрічі в реґіональній групі делеґатів Третього Патріяршого Собору, що відбувався у Львові у 2002 році, промовці з Північної і Південної Америки, Австралії, розповідали про проблеми у своїх єпархіях та парафіях, а Владика Василь сказав: „У нас в єпархії, нема проблем” На що його колега Владика Єфрем Кривий з Бразилії відреаґував: „О, то у Вас уже Царство Боже збудовано!”. „Є справи до вирішення з якими справляємось, тому що в нас працюють на всіх ділянках дуже відповідальні люди”, – спокійно завершив думку Владика Василь.
Вітання Любомирові Гузареві з обранням його патріярхом УГКЦ.
В одному з інтерв’ю для „Сівача”, я запитала згодом владику, в чому таємниця його успішности протягом багатьох років. Щоденно бачила тоді, як злагоджено, чітко працюють всі служби, як вирує життя у єпархіяльному центрі, у семінарії, і на яких різних напрямках релігійного культурного життя Владика Василь задіяний. Йому і тоді вже було за 70 і ми дивувалися його всюдисущності.
А він сказав, що про ніякий успіх ніколи не думав. Просто робив свою справу. Проте, якщо і є той успіх, то найперше він завдячує школі, яку пройшов у свого святителя Архиєпископа Костянтина Богачевського, який плянував усе на 20 років наперед.
„Яким треба було бути провидцем, – не переставав захоплюватись він, – щоб у рік найбільшої кризи 1933 року, зібрати 50 тис. дол. і купити у Стемфорді посілість у збанкрутілого господаря”. Вартість цієї посілості тепер обчислюється у багато мільйонів. „Працюючи під його керівництвом, я дивувався спочатку, чому одразу після Різдва він пише проповідь на Великдень?” – розповідав далі Владика Василь. –Але коли блаженнішої пам’яті Архиєпископ Констянтин помер зимою, а його проповідь виголошували по всіх церквах на свято Паски, так, ніби він живий, я зрозумів, що він не покинув своєї пастви, а продовжує опікуватися нею. І я взяв собі за правило думати і плянувати на багато років вперед”.
Книга „Дорога самопосвяти”.
П’ятнадцять років тому, у видавництві „Свічадо”, у Львові, вийшла книга „Дорога самопосвяти”. Окрім моїх власних матеріялів, інтерв’ю з Владикою Василем, як упорядник я намагалась також зібрати до цієї книги спогади людей, які співпрацювали з ним, а також громадських діячів у діяспорі. Хотілося, в такий спосіб відобразити портрет далекоглядного релігійного політика, мудрого духовного провідника, доброго наставника і вихователя молодої генерації, культурного діяча, щедрого мецената.
В одному із розділів книги колишній редактор журналу „Патріярхат” Микола Галів, у нарисі під заголовком „Оглядаючись на пройдену дорогу” описує, як у 1990 році в готелі „Дністер” у Львові вони з владикою ділилися враженнями від переїзду Патріярха Мирослава Любачівського з Риму на Святоюрську гору. Це була надзвичайно радісна подія, участь у якій взяли десятки тисяч вірян з України і з діяспори. Владика Василь сказав тоді: „Блаженніший Мирослав Іван повинен їхати до Києва і там творити наш центр помісної Церкви, а тут залишити Митрополита Володимира Стернюка”.
„Це виглядало нереально”, – каже М. Галів. – Тоді у Києві не було ще навіть повноцінної парафії, всі раділи поверненню до Львова, ніхто не думав про осідок у столиці, а Владика Лостен уже задавав тон, що наш Патріярший Центр має бути у Києві. Він говорив про це і на Синоді єпископів і коли патріярхом став його однокурсник Любомир Гузар, якого він дієво підтримував і став найбільшим меценатом Патріяршого Центру у Києві, а Стемфордська Єпархія за часів його очільництва найбільшим фінансовим донором, та і пізніше, ще кілька років поспіль, коли вже перебрав уряд єпархії Владика Павло Хомницький”.
Під час повернення Глави УГКЦ Мирослава Любачівського до Львова у 1990 році.
Вміння дивитись і бачити на багато років вперед завжди вирізняло Владику Василя, і саме це стратегіче мислення формувало його, як дуже виразного послідовного релігійного діяча. У багатьох його діяннях знаходимо яскравий слід, впевнену руку.
На початку свого служіння він зібрав і упорядкував матеріяли про Патріярха Йосифа Сліпого, щоб передати Президентові Джонові Кенеді перед його зустріччю з Микитою Хрущовим, на підставі яких діяспора домагалася звільнення патріярха із заслання.
В час перебудови в СРСР, Владика Василь заанґажував фірму у Вашінґтоні, щоб зібрати листи дисидентів до Михайла Ґорбачова про реабілітацію УГКЦ в Україні. Ця „тека документів”, як каже владика, була за ніч переправлена літаком до папи перед його зустріччю з М. Ґорбачовoм. Міжнародний резонанс у цій справі мав неабиякий вплив, і став підмогою для вірних в Україні.
Під час святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України в американській пресі саме з руки ювілейного комітету, який очолював Владика Василь, з’явилося десятки публікацій про українців, про Україну, про яку сотні тисяч людей почули вперше. На головних маґістралях висіли реклямні щити, скрізь поширювались плякати.
„Задля того, щоб про нас, про нашу Церкву знали, ми маємо бути присутні скрізь де тільки можемо”, – це було його правилом.
Жодні зустрічі в католицькому світі Америки не відбувалися без нього. Він був членом і очільником комітетів Католицьких Єпископів Америки. Завдяки цьому, як тільки постала Незалежна Україна і почалося відродження церковного життя, зумів отримати від Конґреґації Католицьких Церков велику допомогу на відбудову духовних інституцій в Україні.
Як і в кожної людини, не все і завжди було гладко. Було, що залишався у меншості, але й тоді продовжував діяти. Вміння абстрагуватися від критики чи навіть від образ у його сторону, і продовжувати працювати, бо справа важливіша, аніж власні амбіції, характеризує його як людину вільну.
„Хто ті люди, які вказують нам шлях, щоб стати самим собою? Які якости кожного з них надихають нас? Яким чином їхнє життя перебуває у рівновазі? Від чого вони вільні? І для чого? Що вони обирають і чого хочуть?, – читаю у книзі реколекційних вправ „Духовне зцілення у сучасному світі” авторства Енді Александера, Морін МакКен Волдрен, Лері Гілік, яку я змогла перекласти на українську мову завдяки „школі Владики Лостена”, яку мала честь пройти, і яка вийшла у світ у видавництві „Свічадо” знову ж таки завдяки спонзорській підтримці владики.
Від студента Українського Католицького Університету, який гостював у мене на Свят Вечір минулого року почула, що саме по цій книжці вони проходять свої духовні вправи. Я певна, що багато з тих, хто був „учнем у школі Владики Лостена” може навести приклади і своїх плодів здобутого досвіду у цій школі.
А на питання „Хто ті люди, які вказують нам шлях, щоб стати самим собою?” з впевненістю кажу, що одним з них є Владика Василь.
Заслуги Владики Василя Лостена достойно оцінені українською державою. Він нагороджений Орденом Княгині Ольги та багатьма іншими відзнаками.