У 1932-1933 роки мільйони людей в Україні заморено голодом. То була одна з найжахливіших трагедій в історії людства‚ і її спричинила не якась нещаслива природна стихія‚ а зла воля московської комуністичної влади‚ котра в цей страшний спосіб плянувала винищити український народ‚ позбавити нашу націю майбутнього.
Сьогодні хочу звернути увагу на правові підстави‚ що спонукають і водночас зобов’язують нас визнавати цю трагедію геноцидом – відповідно до міжнародного права, міждержавних конвенцій та стандартів‚ якими визначається міра відповідальности за військові злочини та злочини проти людства.
Звинувачення у вчиненні злочину геноциду стало досить поширеним як в міжнародних, так і в національних судових трибуналах протягом останніх 75 років. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберґу заклав основу для сучасного міжнародного гуманітарного права і міжнародних судових трибуналів. Друга світова війна зумовила перехід міжнародного права від системи, захисту суверенітету держави, до системи захисту гідности людини. Нюрнберзький трибунал, утворений у 1945 році, був першим міжнародним трибуналом, що визнав підсудних кримінально відповідальними за порушення норм міжнародного гуманітарного права, або законів і звичаїв війни.
Важливо, що у Статуті Нюрнберзького трибуналу також містилося перше формальне визначення злочинів проти людства: „Вбивства, викорінення, поневолення, заслання та інші жорстокості, вчинені щодо будь-якого цивільного населення перед війною або під час війни; або переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами з метою здійснення або у зв’язку з будь-яким злочином, що підпадає під юрисдикцію Трибуналу, незалежно від того, чи були такі дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені“.
У рішенні Нюрнберзького трибуналу термін „геноцид“ не було використано. Те, що у звинувачувальному акті було представлено як геноцид (тобто, викорінення расових та національних груп), у рішенні „концептуалізовано… як особливу та обтяжену форму вбивства“‚ але не як злочин, відокремлений від воєнних злочинів або злочинів проти людства.
Успіх Нюрнберзького трибуналу проклав шлях для Конвенції 1948 року про геноцид, важливість якої підкреслювалась у Нюрнберзькому рішенні.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього („Конвенція про геноцид”) була одностайно прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року у Парижі. Iї впровадження мало на меті запобігання, криміналізацію та покарання актів геноциду.
Чинности вона набрала 12 січня 1951 року. 18 березня 1954 року документ ратифікувала Президія Верховної Ради СРСР. Українська РСР ратифікувала конвенцію 15 листопада 1954 року, а Російська РСР – 3 березня 1954 року.
Стаття І Конвенції говорить про відповідальність держави і визнання нею обов’язку не допустити геноциду і карати за цей злочин – чи це буде в мирний чи воєннний час. Стаття ІІ Конвенції містить конкретне визначення геноциду – як дій‚ що вчиняються з метою знищити, повністю чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а) вбивство членів такої групи;
б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членів такої групи;
в) навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення;
г) заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи;
д) насильницьке передання дітей з одної групи людей до іншої.
Таким чином, у міжнародному праві злочин геноциду складається як з дії, так і з вини. Ключовим елементом, необхідним для встановлення складу злочину геноциду відповідно до Конвенції про геноцид, є докази того, що заборонена дія була вчинена з конкретним наміром („dolus specialis“), а саме – знищення членів захищеної групи виключно через їхній зв’язок з цією групою. Намір, як елемент складу злочину, не вимагає жодних доказів мотиву з боку злочинної сторони, а також існування попереднього умислу.
Водночас сторона, яка стверджує про існування геноциду, повинна довести цей намір „повністю переконливими доказами“. Вміщення у статті ІІ Конвенції детального переліку дій, що охоплюються злочином геноциду, носить обмежувальний, а не ілюстративний характер. Це дещо суперечить широкому поняттю геноциду, запропонованому Рафаелем Лемкіном.
Цей авторитетний правник-гуманіст був юридичним радником Головного прокурора на Нюрнберзькому трибуналі та одним з найперших прибічників прийняття окремої конвенції, що забороняла б геноцид. Д-р Р. Лемкін наполягав на тому, щоб захист був ще більшим та поширювався на расові, національні та релігійні групи‚ культурне, політичне, соціяльне або фізичне існування яких перебувало під загрозою.
Конвенція передбачає широкі категорії карних дій, зокрема встановлює, що карними є „геноцид, змова з метою вчинення геноциду, пряме і публічне підбурення до вчинення геноциду, замах на вчинення геноциду і співучасть у геноциді“. Д-р Р. Лемкін також вважається автором терміну „геноцид“‚ що походить від грецького „genos“ – раса, та латинського „cide“ – вбивати.
Ще одним важливим документом у переслідуванні тих, хто скоїв геноцид є Конвенція про незастосування терміну давности до воєнних злочинів і злочинів проти людства, схвалена ООН 26 листопада 1968 року. Ця Конвенція розширює можливості переслідування за злочин геноциду ще й тим‚ що забороняє будь-які національні законодавчі обмеження на переслідування. Українська РСР ратифікувала Конвенцію 19 червня 1969 року, а Російська РСР – 22 квітня 1969 року.
Европейська Конвенція про незастосування терміну давности до злочинів проти людства і воєнних злочинів, була прийнята Радою Европи у 1974 році. Документ наголошує і розширює межі кримінального переслідування за злочин геноциду, передбачений Конвенцією про геноцид, шляхом усунення будь-яких перешкод до такого переслідування, що могли б міститися у національному законодавстві. Конвенція про термін давности, проаналізована у сукупності з нормами „jus cogens“ (імперативні норми міжнародного права), що передбачають заборону геноциду, дає змогу повністю скасувати той арґумент, що акти геноциду, вчинені до прийняття Конвенції про геноцид, не підлягають кримінальному переслідуванню.
Заборона геноциду сьогодні носить універсальний характер в силу норм „jus cogens“ (імперативна норма обов’язкового характеру), а обов’язок карати за геноцид є обов’язком „erga omnes“ (щодо кожного). Особи, звинувачені у вчиненні геноциду, не можуть „достовірно стверджувати, що їхнє переслідування за порушення первинної і раніше існуючої норми міжнародного права може являти собою ретроактивне покарання“.
Таким чином, Конвенція про термін давности усуває будь-які можливі внутрішні законодавчі обмеження щодо переслідування осіб, звинувачених у вчиненні актів геноциду.
Конвенція про геноцид була проаналізована Міжнародним судом у Гаазі за позовом Боснії і Герцеґовини проти Сербії і Чорногорії щодо порушення норм Конвенції про геноцид. Міжнародний суд виніс рішення 26 лютого 2007 року. Це рішення є важливим‚ оскільки визнає зобов’язання держави щодо запобігання злочину геноциду‚ і що відповідальність держави пов’язана з обов’язком його попереджати – відповідно до статті І Конвенції про геноцид. Суд пояснив, що „відповідальність настає не просто через те, що мав місце геноцид, а скоріше через те, що держава демонстративно відмовилася вжити усіх заходів для запобігання геноциду, які були в межах її юрисдикції і які могли б сприяти запобіганню геноциду“.
Міжнародний суд встановив, що Сербія порушила свої зобов’язання щодо запобігання геноциду, але‚ незважаючи на це, не визнав відповідальність Сербії за дії тих, хто безпосередньо вчиняли акти геноциду у Сребрениці‚ – через брак доказів, що ці дії можна вважати діями держави Сербія.
У світлі еволюції визначення „геноциду“ за Конвенцією про геноцид та кримінального переслідування за акти геноциду перед різноманітними міжнародними та національними судовими трибуналами, Голодомор 1932-1933 років в Україні був актом геноциду і має бути визнаний як такий.
Вперше на державному рівні Голодомор 1932-1933 років було визнано геноцидом українського народу 14 травня 2003 року Постановою Верховної Ради України про вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. 28 листопада 2006 року Законом України Про Голодомор 1932-1933 років в Україні“ Голодомор 1932-1933 років було визнано Верховною Радою геноцидом відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Цей закон був підписаний президентом України.
Виконавча влада дійшла такого самого висновку‚ коли 16 травня 2008 року Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права‚ створена президентом України‚ схвалила висновок щодо правового визначення Голодомору‚ зформульованого у Конвенції про запобігання злочину геноциду. Голова Комісії та Міністер юстиції Микола Оніщук підписав висновок 4 вересня 2008 року.
Судова влада так само застосувала визначення геноциду за Конвенцією ООН до Голодомору. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва ухвалив рішення з кримінальної справи, порушеної Службою безпеки України (СБУ) відповідно до статті 1(1) Кримінально-процесуального кодексу України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках – за ознаками злочину з боку Сталіна, Молотова, Каґановича, Постишева, Косіора, Чубара, Хатаєвича.
Завдяки відкриттю архівів СБУ, багато документів‚ які до того часу були недоступними‚ зараз надають можливість встановити суб’єктивну сторону злочину – відповідно до вимог Конвенції проти геноциду. Суд визнав, що масове знищення мільйонів українців голодом, навмисне організоване радянським тоталітарним режимом, насправді було геноцидом – відповідно до Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього та Конвенції про незастосування терміну давности до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року.
Однак‚ справу було закрито щодо осіб, яких було визнано винними у злочині геноциду‚ у зв’язку з їхньою смертю‚ згідно з п. 8 ч. 1 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до документів‚ наданих апеляційному судові‚ останній підрахував‚ що приблизні втрати України становлять 10,063,000 українців (приблизно 4 млн. загинуло, а 6 млн. не народилось) – як результат сплянованого Москвою Голодомору 1932-1933 років.
У доповіді 1953 року в Ню-Йорку з нагоди 20-ої річниці Голодомору Р. Лемкін звернув увагу на чотири смертоносні наступи радянсько-комуністичного режиму проти українського народу. Перший наступ був скерований проти творчої інтеліґенції нації. Другий – проти українських Церков і духовенства. Третій – проти селянства, застосувавши нелюдський засіб винищення голодом. Сталін поклав собі ціль позбутися українського села як джерела українського національного генофонду.
Четвертим ударом було переселення українського народу в інші частини СРСР‚ а росіян – в Україну.
Як пояснює Р. Лемкін, „це – не просто випадок масового вбивства. Це – випадок геноциду, знищення не лише окремих осіб, але всієї культури і нації. Навіть якби ці дії не спричиняли страждання, ми все одно змушені були б засудити їх, оскільки спільність менталітету, єдність ідей, мови і традицій, які утворюють те, що ми називаємо нацією, являють собою один з найважливіших вимірів цивілізації і проґресу“.
У 1988 році д-р Джеймс Мейс, директор Комісії з дослідження голоду в Україні‚ звітував перед Конґресом США: „Йосиф Сталін та його оточення скоїли злочин геноцид проти українського народу у 1932-33 роках“.
25 січня 2006 року Парляментська Асамблея Ради Европи ухвалила Резолюцію 1481, яка засуджує дії радянської влади та злочини тоталітарного комуністичного режиму як „масове порушення прав людини“. 23 жовтня 2008 року Европейський парлямент також ухвалив Резолюцію з нагоди вшанування пам’яті жертв Голодомору, визнаючи його як злочин проти людства.
Крім того, під час урочистостей з нагоди 75-річчя Голодомору 1932-1933 років уряди 16 держав ухвалили резолюції, які визнають Голодомор геноцидом. Відтак Уряд України звернувся до ООН з проханням ухвалити резолюцію‚ яка визнає Голодомор геноцидом. ООН, на жаль, через різні обставини – можливо‚ через заперечення з боку Ради Безпеки, не призначила слухань з цього питання.
Напередодні 85-ої річниці Голодомору Президент України Петро Порошенко‚ виступаючи в ООН‚ закликав визнати Голодомор геноцидом. Недавно, 3 жовтня цього року, Сенат США одноголосно ухвалив резолюцію‚ в якій назвав Голодомор геноцидом. Станом на середину листопада цього року подібні резолюції були ухвалені 19 штатами США. Тут велика заслуга української громади‚ яка йде дороговказом д-ра Р. Лемкіна.
Злочини проти людства‚ скоєні радянським комуністичним режимом‚ мають бути засуджені. Необхідно також дотримуватись міжнародних конвенцій та вшанувати пам’ять убитих мільйонів українців – згідно зі справедливим закликом: Україна пам’ятає – світ визнає!
Про автора:
Богдан А. Футей є старшим суддею Федерального суду претензій США – на цю посаду був призначений Президентом Рональдом Рейґаном у травні 1987 року. Закінчив Правничий коледж Клівленд-Маршал Університету Огайо‚ де отримав ступінь доктора права в 1968 році. Починаючи з 1991 року, суддя Б. Футей є активним учасником різних програм з верховенства права і демократизації в Україні. Був радником Робочої групи з питань удосконалення Конституції України, ухваленої 28 червня 1996 року. Д-р Б. Футей є професором Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина) та гостьовим професором на факультеті правничих наук Національного університету „Києво-Могилянська Академія“. Від 2015 року – консультант Конституційної Комісії України.