Працівник редакції „Свободи“ Ігор Пилипчук на вітрильнику „Еней“ вирішив самотньо обійти навколо земної кулі. Вістки з цієї романтичної подорожі уже були у „Свободі“. Нижче вміщено продовження дорожніх нотаток мореплавця.
27 грудня 2019 року. Вдень і вночі кілька разів припливали дельфіни. Вчора‚ коли стемніло‚ невідомо звідки взявся шторм. Прогноза погоди нічого подібного не показувала, а через півгодини – сильний вітер. Човен сильно хилило і я не зміг впоратися з керуванням при тому, що рифи були взяті на обох вітрилах. Вітер з силою перекинув основне вітрило на інший бік, що поставило „Енея“ у дрейф з піднятими вітрилами. Півгодини я сидів на підлозі і прислухався до вітру і човна. „Еней“ витримував натиск. Я спробував задрімати, але успіху не досяг. Останнім часом сон змінився на дрімоту – постійно прислухаюся до того, що робиться довкруги.
Шторм затих через три години, після чого прийшов гарний вітерець і ми добре рухалися до 4-ої год. ранку, поки не настав наступний штиль.
28 грудня 2019 року. Так виглядає, що південні шквальні вітри приходять по ночах. Цієі ночі шквал прийшов рівно опівночі. Сильний вітер зупинив поступ на пів дня. На цей раз я вже був напоготові‚ пам’ятаючи попередню ніч, і все пройшло в межах норми. Ця частина океану досить пустельна – не видно ні рибальських, ні торгових кораблів. Один раз бачив на екрані бортового комп’ютера знак пасажирського корабля, що віз туристів на мис Горн, на південному кінці Чилі.
30 грудня 2019 року. Останні два дні спокійно – шквалів і штормів нема. Мої прогнозовані 10 днів на перехід від Мар Дель Плата до Порту Віліямс все більше віддаляються від реальности. Вчора спробував пройти під мотором під час штилю, але швидко відмовився від цього – при швидкості три-чотири вузли це не вартує спаленого пального. Крім того, я все більше навчаюся поважати філософію вітрильництва. Один вибирає пройти під двигуном 300 миль, пробуючи перехитрувати безвітря, використавши все пальне, а потім стикається з зустрічним вітром і втрачає набуту перевагу. Інший має досить терпіння, щоб перечекати штиль і мати триденний попутній вітер. Це філософія життя.
Тепер хитаюся на хвилях разом з альбатросами в очікуванні вітру. Неймовірно, як альбатроси літають. Благородно, без зусилля і напруги, плянують над водою кілька хвилин, піднімаючись вгору, потім знов до води, роблять повороти, і жодного помаху крил. Альбатроси неперевершені.
Вчора на заході сонця мене обійшли стороною кілька китів. Пробував зфотографувати їхні видихи, але відстань була завелика. Вдень, коли безхмарне небо, за два дні перед Новим Роком – справжнє літо. Але вночі холодно. Під вечір бачив бризки води від дихання китів. Пуерто Мадрин‚ куда кити заходять для розмноження‚ залишилося позаду. Там також єдина на цьому узбережжі океану популяція морських левів. Кілька разів спини китів з’являлися в 20 метрах від мене. Сижу з фотоапаратом напоготові, але вони з’являються на кілька секунд і я не встигаю.
31 грудня 2019 року . Цей передноворічний день почався з пригод. Я спав свої чергові 35 хвилин і прокинувся‚ щоб перевірити курс. На моє здивування‚ вітер повернув на 90 градусів і ми прямували до землі. Залишалося 10 миль. Часу було досить, щоб прийняти рішення‚ і я вирішив почекати на можливу зміну вітру. Через півгодини зійшло сонце, але вітер не змінився‚ а майже стих. Помітив, що від берега наближався бурхливий фронт води. Я сподівався, що це підходить очікуваний вітер, але це була прибережна течія. Нас понесло в сторону берега, якраз на місце, де стояв маяк. Я подивився на електронний компас – він показував рух на північ, тоді, як ми рухалися на захід. Подивився на магнетний компас – він показував захід. Я вже приготувався заводити двигун, щоб вийти з цієї дивної течії, коли вітер трошки посилився і дав змогу рухатися вздовж берега під вітрилами.
Берег абсолютно пустельний. Незвично рухатися вздовж берега – таке враження, що пливу по річці. Через п’ять хвилин я помітив, що ми рухаємося занадто швидко для такого вітру. Виявляється, що вздовж арґентинського берега йде течія. Таким чином я дістав новорічний подарунок – майже без вітру ми йдемо зі швидкістю п’ять вузлів і три з них – завдяки течії. Коли я розбирався з течіями і компасами, припливали дельфіни нового виду, яких раніше не було: невеликі, в основному білі з чорними верхніми плавниками.
1 січня 2020 року. Сьогодні дме теплий північний вітер – звучить дивно для людини з північної півкулі. Сильний вітер в морі – це менше ніж пів проблеми. Хвилі, які він створює – це труднощі. Якщо йти близько до берега‚ з якого дме вітер, то для утворення хвиль мало простору. Тому спочатку я хотів пройти вздовж берега, щоб уникнути можливих хвиль з заходу, якщо буде сильний вітер. Але скоро попав у штиль, пізніше – у несприятливий вітер. Тому пляни змінилися – іду навпростець через Багія Ґранде і сподіваюся, що сильного вітру не буде за цей час. Крім того, біля берега треба бути постійно на варті через каміння, мілкі місця і можливу зміну вітру, що може повернути човен серед ночі в сторону берега. Це виснажливо.
Південна частина Атлантики характерна нестабільними вітрами – постійно треба працювати з вітрилами. Мій розклад змінився – сплю вдень більше‚ ніж вночі, коли треба особливо уважно стежити за вітрилами.
Щоб зрозуміти явище‚ треба його розглядати разом з простором‚ в якому воно існує. Поставити чорну крапку на папері серед інших чорних крапок – нічого особливого. Поставити крапку на чистому папері – і вона виділяється, відразу привертає увагу. Людина серед інших людей невиразна для себе та інших. Одна людина в просторі, наприклад‚ в океані, тобто її внутрішній світ з його проблемами і питаннями, невідворотньо робляться виразними.
4 січня. З середини ночі довгий штиль. Хитаюся на хвилях разом з альбатросами. За 150 миль від постійно вітряного мису Горн сьогодні тут мир і спокій. В цій частині плянети, на крайньому півдні, живе дуже мало людей. Вже тиждень, як не бачив жодного корабля, жодного літака, не чув радіопереговорів. Ще незаймана територія. Незвичне відчуття чистоти. Вчора цілий день був дощ. Виходив назовні тільки щоб підправити вітрила, а так весь день провів всередині.
5 січня. Тепер третя година ранку і на південному сході над обрієм зарево – скоро зійде сонце. Мені здається, що світла смуга над горизонтом була всю ніч. Кожен ранок через перепад температури назовні і всередині човна утворюється водяний конденсат – роса. Всі речі вологі. Вчора був дуже довгий період безвітря з кількома короткими перервами. Я три рази скидав і піднімав вітрила в очікуванні вітру. Більшість часу вони були підняті і сильно клапали, тому я був досить знервований під вечір. Сиджу всередині, бо холодно. Подрімав кілька годин, але справжній сон не приходить.
Мис Горн на електронній мапі Енея.
Можливо через каву, яку випив пізно ввечері, або через внутрішню напругу – вже недалеко мис Горн і треба попасти у метеовікно, коли не буде сильного зустрічного вітру з заходу. А це рідкість в цей період року. Деколи треба чекати тиждень, або й більше. Звичайно вітрильники чекають на таке вікно в Порт Віліямсі, слідкуючи за метеопрогнозами. Коли передбачається бажаний вітер, вітрильник переходить до одного з островів близько до мису і чекає на якорі, бо період, коли західний вітер стихає‚ дуже короткий і треба встигнути обігнути мис. Багато хто робить це задля формального запису, що вони обігнули мис Горн, відразу повертаючись назад до Порту Віліямс.
Я довго не міг вирішити, яким шляхом перейти в Тихий океан. Я відразу піду на мис Горн, обійду його зі сходу на захід, а тоді вже поверну до Порту Віліямс, пройшовши між островами. Мушу це зробити, щоб не було неприємностей з чилійською морською фльотою, яка контролює ці води.
Після цього я піду Біґел-каналом на захід до Тихого океану, зупиняючись на ніч в бухточках, яких тут безліч. Через можливі сильні нічні вітри треба буде прив’язувати човен до берега – дерева або каменю. Основна частина дороги буде під мотором. Таким чином уникну зустрічних вітрів, побачу чилійської фйорди і зможу з чистою совістю вважати, що пройшов мис Горн зі сходу на захід.
6 січня. Вчора добрий вітер допоміг мені пройти за Ісла Ґранде в сторону мису Горн. Потім почав мінятися на зустрічний. Я пішов спати. Хотілося б дійти до Горну сьогодні до вечора, щоб побачити цей камінь і зробити фото. Але це вже як вийде. Я можу перечекати ніч до ранку біля нього, а потім рушити до Порту Віліямс.
Опівночі я відчув, що вітер почав прибувати, вийшов назовні і відновив вітрила. Пройшов короткий дощ і я встиг намокнути. Кожних 15-20 хвилин перевіряв, що робиться довкруги. Два пасажирські кораблі вийшли з Біґел-каналу і пішли на північ. О 4-ій год. ранку вийшов назовні, бо сильно гойдало. Човен кидало у всі боки і він не слухався руля. Залишалося лише чекати на підсилення вітру. Накрапав холодний дощ. Здавалося, що от-от він перейде у мокрий сніг.
Острів Ісла Ґранде.
Дві години пізніше нічого не змінилося, хіба що хвилі стали трошки меншими. Зі скрипом і клапанням вітрил човен поступово зносило назад на північ. Єдине, що можна було зробити за таких обставин – це каву.
Кава була добра, але не вирішила проблем. Виглянув назовні і побачив розсувну рейку за п’ять метрів від човна – розгойдування зірвали її з кріплення і кинули в океан. Я кинувся заводити двигун, щоб підійти ближче і витягнути втрату, але не встиг. Через три хвилини вона зникла з поля зору, напевне втонула. Це вже друга. Першу втратив ще біля Ню-Йорку.
Двигун не виключив – він допомагає тримати човен проти хвиль. Тоді менше розгойдує.
Через півгодини можна було рухатися, піднімаючись і скочуючись з високих хвиль, які бігли з заходу, проти вітру і нашого напрямку руху, і стикалися з новими, меншими хвилями з північного сходу, утворюючи збурене море. Можна піти подрімати.
Вчора мене супроводжували два тюлені, пізніше – дельфіни. Також бачив зовсім маленького пінґвінчика, що вискочив на кілька секунд з води.
Деколи на човні забагато праці для однієї людини. Перші кілька місяців новачок-одиночка ще не знає правильних дій в різних ситуаціях. Деколи робить зайве, не робить необхідне. Виникають втрати. Наступних кілька місяців він вже знає, коли і що треба робити, але деколи уникає через лінь і незручність ситуації. Наприклад‚ коли в шторм вночі треба йти на ніс човна щось укріпити, бо може змити хвилею‚ він сподівається, що не змиє до ранку. Після достатньої кількости втрат цінних речей і поламок, він вже знає‚ що і коли робити‚ і робить необхідне. Втрати і поламки зменшуються, але все ж трапляються через неуважність. Кожна потенційно несприятлива ситуація подає знак перед тим, як статися. Уважна людина цей знак помічає і виправляє ситуацію.
7 січня. Через метеорологічну нестабільність останні чотири доби не спав нормальним сном – тільки дрімав, постійно прислухаючись до стану океану і вітру. Я був здивований, що почуваюся досить добре після цього, хоч і відчував всередині певну нестійкість. Такий режим сну не може не позначитися на здатності правильно оцінювати обставини і приймати відповідні рішення. І він позначився. Зайшов у прохід Дрейка. Чим ближче я підходив до мису Горн, тим повільніше рухався – вітер з півночі стихав. В популярній літературі це місце зображене в постійних штормах і хвилях. Недаремно в минулому тим морякам, що пройшли через мис Горн‚ королева дозволяла носити у вусі золоту сережку і їсти‚ поклавши одну ногу на стіл. Але з усіх правил є виняток.
Сьогодні на мисі спокійно. Можливо тому, що все ж таки Різдво за православним календарем. В пляні було обійти мис і повернути на північ до Біґел-каналу, пройшовши між островами. Коли я порівнявся з мисом, по радіо мене викликав контрольний центр, що там розміщений, і запросив звичайну інформацію: хто такий, звідки іду, куди і тому подібне. Підтвердивши, що моя ціль Порт Віліямс, я продовжив рухатися вздовж острова. Назустріч ішов інший вітрильник з назвою „Chief One”. Він також рухався до мису, але з іншої сторони, від Порту Віліямс.
Під час радіоперемовин з представниками чилійської берегоової охорони.
За весь час від Арґентини я не бачив вітрильників і в мені спрацювала ментальність яхтсмена-одиночки. Зв’язався з ними по радіо і запропонував зняти на відео їхній вітрильник на тлі мису Горн. Вони радо погодилися. В цей час зі мною знов сконтактувався контрольний центр на мисі і пояснив, що я не можу іти до Порту Віліямс між островами, поки не пройду іміґраційну службу в тому ж Порті Віліямс. Тобто я мушу вертатися назад на 100 миль у міжнародні води і заходити в Біґел-канал зі сторони Атлантичного океану. Дивно, але такі правила в Чіле.
Я почав розвертатися, і оскільки інший вітрильник вже був недалеко, вирішив дотримати слова і зробити відео. Включив двигун і‚ підходячи ближче‚ помітив прапор – поляки. Вітрильник був великий, вони мали човен з мотором на борту і велику команду – 10-15 осіб. Не було потреби робити для них відео, бо з такими ресурсами вони могли це зробити самі. Але події розвивалися швидко. Підійшовши ближче, я зменшив швидкість, підрівняв свою траєкторію руху з їхнім напрямком руху, включив автопілот і приготував камеру, коли усвідомив, що можу не розминутися з ними, бо вони не рухаються, тобто не мають контролі на човном. Кинувся відключати автопілот, щоб відвернути, але було вже запізно.
В результаті відео я не зробив, зате зламав одну зі своїх сонячних панелей‚ зачепивши їхній якір.
Пізніше з’ясувалося, що в них така філософія – не використовувати двигун‚ крім випадків крайньої необхідности. Проте це ніяк не зменшує мою помилку. Вона обійшлася відносно дешево. Ще одна лекція – самооцінка може бути оманливою. Достатній і реґулярний відпочинок важливий як для необхідних дій, так і для упередження зайвої ініціятиви.
9 січня. Коли я повернув назад, що зайти в Біґел-канал‚ як того вимагали чілійські правила, одночасно повернув і вітер. Таким чином я знов рухався з вітром, який швидко підсилювався і коли стемніло, досяг 20-25 вузлів. Але дуло більше з півдня, ніж з заходу. Довелося ще одну ніч стояти за штурвалом. На світанку вже рухався в Біґел-каналі на захід у напрямку Порту Віліямс.
Спочатку йшов під вітрилами. Але тут, в каналі, який діє як аеродинамічна труба, вітер дув назустріч зі зростаючою силою. Треба було пройти 35 миль. Завів двигун і рухався зі швидкістю чотири вузли, які поступово зменшилися до одного, а потім і зовсім до нуля. За чотири милі до порту зустрічний вітер в каналі зовсім зупинив рух вперед. Кілька годин я пробував його обхитрити‚ притискуючись до берега і збільшуючи оберти двигуна, але в решті-решт здався.
Швидкість вітру продовжувала зростати і не залишалося іншого виходу, як розвернутися і шукати місце схову. На щастя‚ таке місце було неподалік. За пів години я вже був у маленькій бухті, де можна було прив’язатися. Але не у моєму випадку. Пів години я безуспішно пробував зачепитися й після 10 спроб кинув якір.
Минула ніч. Я виспався. Холодно. Шалений вітер виє в такелажі, але якір утримує човен. Це найважливіше. До завтра погода повинна змінитися на краще і дозволить рухатися далі.
Така погода відповідає тому, що я уявляв про Патаґонію, мис Горн і Біґел-канал. Тому тут суворі правила для човнів – кожен день треба рапортувати до Порту Віліямс, який є військовою базою, про місцезнаходження, деколи по кілька разів на день. Ті, хто проходить Біґел-каналом далі на захід‚ кожну ніч ховаються у бухточках, і‚ крім якоря‚ прив’язують човен в кількох місцях до дерев або каміння на березі, щоб утримати його на місці у випадку сильного вітру перемінного напрямку.
17 січня. Вчора залишив Порт Віліямс. Нічого особливо цікавого там не бачив, крім новозеляндців Алана, Ані, Марина і Джона з „Кiwi Dream”. Містечко – чілійська військова база, хоча туди приїжджає досить багато туристів, які рушають далі до Антарктики. Кілька ресторанів, маленьких магазинчиків загального призначення, туристичні лавки з дрібницями, два магазини з харчами, одна бензозаправка, антропологічний музей про життя місцевих абориґенів до приходу европейців. Абориґени цікаві тим, що не носили одягу в цих широтах. Вірогідно, що холод не шкодить людині, якщо його правильно сприймати. Вони палили вогнища постійно і тому ця земля дістала назву Земля Вогнів (Tierra del Fuego).
На вулицях вільно розгулюють багато коней і собак. Абсолютно нічого для вітрильників придбати неможливо. Ремонтні роботи під час короткого літа.
Я також зробив невеликий ремонт – холодильник, хоч він і не дуже потрібний, перестав працювати від 12 вольтів, але працює від 110 вольтів. Виявилося, що дроти обламалися в одному місці – від часу. Прийшлося зливати весь запас води, щоб добратися до тих дротів і витягати холодильник. Але тепер все в порядку – працює.
На іншій стороні каналу знаходиться арґентинське місто Ушуая – набагато більше, але з мене досить дощів і вітру – туди заходити не буду. Крім того, якщо заходити в Ушуаю, то треба вертатися в Порт Віліямс і оформляти папери на вихід заново. Такі правила, бо решта землі по обидва боки каналу на захід від Ушуаї належать Чіле. Військові досить доброзичливо ставляться до туристів.
Погода була не дуже сприятливою і я навіть думав відкласти вихід, але мій сусід на вітрильнику з Колорадо Баррі ішов в Ушуаю для невеликого ремонту, і це вирішило питання.
Коли ми вийшли в канал він рухався в два рази швидше, ніж я, і дуже скоро зник з поля зору – добрий човен з потужним двигуном.
Сюди, на крайній південь, як правило, приходять дуже добре обладнані вітрильники.
Вчора пройшов 35 миль, в основному під мотором, хоча частину шляху вдалося подолати під вітрилами. Мав намір іти всю ніч, бо наступні кілька днів буду стояти через сильний вітер, але склалося інакше. Десь біля 9-ої год. вечора піднявся сильний вітер і загнав мене в бухту Лапатая, чотири милі на захід від Ушуая. Заходив вночі з допомогою радара і карти. Кинув якір трошки в стороні від зазначеного на карті місця. Всю ніч чув дивні звуки – ніби човен чіпляє об щось. На ранок, коли розвиднілося, пішов на обстеження і побачив, що перо руля торкає камінь схований під водою. Мені пощастило, що я вночі не наїхав на нього. Це місце позначено на карті і називається Каміння маленького диявола (Rocas Diablito), але його координати неточні. З відливом каміння оголилося і я зробив фото.
Сьогодні прокинувся рано, в каналі хвиль не було і я вирішив продовжити рух. Вийшов в канал і відразу повернувся – зустрічний вітер понад 20 вузлів. Тут в бухті важко оцінити ситуацію в каналі до якого півтори милі. Буду чекати на кращу погоду. Два-три дні за прогнозою. Сьогодні дощ з перервами.
18 січня. Не думав, що звідси буде так складно вибратися. Всю ніч і зранку був повний штиль. Я вже подумав, що Бог почув мої молитви і зменшив вітер. Як і вчора, відразу почав рух: завів двигун, витягнув якір (з трудом, бо він начіпляв багато водоростей). Але як і вчора, як тільки підійшов до виходу в канал побачив, що штиль в бухті обманливий – назовні дує сильний вітер, проти якого я не зможу нічого зробити. Розвернувся і пішов назад на своє місце. Прийдеться набратися терпіння ще на два дні.
На відміну від вчорашнього дня сьогодні вітер дме з північно-східньої долини між горами. Це прекрасний напрямок для руху в каналі. Але я перевіряти не буду – займає годину, щоб дійти до виходу з каналу, і стільки ж щоб вернутися, якщо там інший вітер. Я вже спалив забагато пального на спроби вийти звідси, а попереду ще довга дорога між островами. Буду чекати.
Відремонтував якірний підйомник, що перестав працювати. Витягати якір руками нелегко. Також зашив старе вітрило – йому 37 років і тканина виглядає добре, тільки шви розлазяться в деяких місцях. Час від часу треба підшивати. Почистив бронзовий годинник і барометр – краплі солоної води залишають темні плями.
Я таки сів на один з підводних каменів. Коли помітив, що вітер зірвав човен з якоря і відніс метрів на сто на середину бухти, завів двигун, підплив знов до берега і кинув якір. Вітер був збоку. Через 20 хвилин почув сиґнал малої глибини, а ще через хвилину сидів кілем на камені. Ну, думаю, треба чекати припливу, щоб знятися. Робити нічого, поставив чайник. Не встигла вода закипіти, як я відчув, що човен рухається. Виглянув – і справді „Еней“ якось звільнився сам. Тепер треба знов витягати якір і шукати краще місце. Весело тут.
За два дні „Еней“ став туристичном об’єктом для людей на березі, яких привозять сюди щодня з Ушуаї – багато з них фотографуються на його тлі.
19 січня. Останні дві ночі і зранку десь до 10-ої год. тихо і спокійно. А потім починаються пориви вітру з долин між горами.
Сьогодні зранку зійшов на берег. Нелеґально, бо це арґентинська територія. Хоча арґентинська віза ще дійсна. Тут, на березі бухти Лапаталія, недалеко від Ушуая, є протоптані доріжки і місточки через струмочки, тому багато людей приходять сюди з міста. Гарна рослинність з південним акцентом. Деякі дерева ростуть тільки тут. Цікаво, що нема комарів. Дуже приємно, коли сонечко.
Після 10-ої почався вітер з дощем. Пориви вітру знов зірвали човен з якоря і віднесли від берега метрів на сто. Вийшов назовні і подовжив якірний канат, бо тут глибина більша, ніж біля берега, а треба тримати співвідношення довжини канату і глибини не менше ніж 5:1. Може вітер стихне і не треба буде заводити двигун, витягати якір і знов кидати його ближче до берега – завтра зранку пляную відхід.
20 січня. Вчорашня надія не виправдалася, вітер не стих. Навпаки, виріс у шторм, якого я тут не бачив, і приніс мені майже цілу добу пригод і тяжкої праці.
Слово Патаґонія означає великі ноги, вірніше ступні ніг, бо у місцевих абориґенів на думку Маґелана, котрий перший проплив через одноіменну протоку, щоб довести, що Земля кругла, були великі ступні. Вчора я переіменував для себе цю землю у „Потогонію“. Часом для однієї людини на човні забагато праці.
Після того, як вчора я подовжив якірний канат в надії, що це допоможе утримати човен, вітер посунув „Енея“ ще далі від берега. Я почав витягати якір, щоб знов кинути його ближче до берега. Це зайняло час, бо він начіпляв на себе морську рослинність і все що було на дні, і збільшив свою вагу в кілька разів. Сам якір важить 35 фунтів, плюс 40 футів ланцюга, плюс морська рослинність – це велика вага. Коли нарешті я підтягнув його до поверхні води, то витягнути на борт таку вагу просто не було сил. Прийшлося розпилювати водорості пилкою.
Коли закінчив витягати якір і озирнувся довкруги, то побачив, що вже знаходжуся посередині бухти, а над Біґел-каналом стояла райдуга. Якби напрямок вітру в каналі був такий, як в бухті – це ідеальний випадок, щоб пройти частину каналу під вітрилами, зберігаючи пальне. Оскільки я вже був на півдорозі до виходу в канал, вирішив підійти ближче і перевірити, що там робиться, сприйнявшви райдугу, як добрий знак.
Коли, піднявши одне вітрило, наблизився до вузького виходу в канал між двома скелями, вітер, який дув в спину, серйозно підсилився. В самому ж каналі вже наростали вітер і хвилі з заходу. Я відразу почав розвертатися, але вже було пізно. Вітер виріс до шквального, двигуна не вистачало, щоб рухатися до місця стоянки.
Єдиний вихід – в канал, де вже дуло зі штормовою силою. Тепер треба було проскочити між скелями так, щоб вітер не скинув мене на підвітрений камінь. Через дві години боротьби з вітром і хвилями небезпечне місце було позаду а рівень адреналіну в крові значно перевищував норму. А над каналом далі стояла райдуга.
Була вже 8-ма год. вечора. Вітер досягав 50 вузлів – бортовий комп’ютер постійно сиґналізував тривогу, виставлену на 45 вузлів. Великий пасажирський корабель звернув з курсу в сусідню бухту. В мене такої можливості не було – не вистачало сили двигуна. Єдине, що я міг робити, це підправляти курс дрейфу, щоб уникати островів, яких тут багато.
Десь о 8-ій ранку ми вже були на 10 миль на схід від початкового місця. Сила вітру зменшилася і я зміг дістатися до найближчої бухти Санта Роза, кинув якір, сподіваючись відпочити і перечекати негоду, але через годину помітив, що човен зсунувся за вітром і наблизився до скелястого острова – якір не тримав. Така сама історія, як і в попередній бухті Лапаталія. Я спробував витягнути якір, щоб кинути його в іншому місці і не зміг. Завів двигун, зменшив довжину канату наскільки міг і підтягнув якір до берега. Через годину вітер посунув човен назад до каменя. Я знов підтягнув його до берега і кинув другий якір, на цей раз сподіваючись нарешті подрімати. Включив якірний сиґнал тривоги – він сиґналізує, коли якір не тримає – і ліг. Через 15 хвилин включився сиґнал.
Підтягував якори до берега чотири рази, дрімаючи в перервах. В другій половині дня вітер зменшився і я вирішив спробувати витягнути хоч аби один якір – не хотів думати, що можу втратити обидва. Через кілька годин, підтягуючи сантиметр за сантиметром канат, потім ланцюг і нарешті якір були на палубі. Кілька разів розпилював рослинність, щоб зменшити вагу. Під вечір звільнив і другий якір.
Думка про ще одну безсонну ніч, бо треба буде постійно підтягувати човен до берега, не поміщалося мені в голові. На щастя, якраз коли другий якір був на палубі, вітер змінився і зменшився до рівня, коли можна рухатися в каналі. Я вирішив перейти в іншу бухту дві милі на захід, сподіваючись, що там краще дно для якоря.
Але пройшов 10 миль і зупинився в місці, до якого трошки не дотягнув через вітер п’ять днів тому. Це була винагорода за останню добу – тут є буй, до якого я привязався, не використовуючи якір. Це велике полегшення – можна спати спокійно.
Ці непередбачувані і сильні вітри в каналах можуть наробити великої шкоди кораблеві. Вони називаються „віллівіллі“, напевне тому що постійно завивають.
Можливо, вчорашня райдуга над каналом і справді була добрим знаком, бо що би я робив серед ночі під час такого шторму у вузькій бухті коли якір не втримує човен?
23 січня. Вчора зранку вирушив на захід. І не я один – ще два вітрильники обігнали мене по дорозі. Напевне з Порт Віліямсу. Перші чотири години ішов під вітрилами і мотором, потім вітер стих і решту шляху – тільки під мотором. Десь близько 20 годин. Ті два вітрильники зупинилися на ніч. Один з них під французьким прапором зв’язався зі мною по радіо. Двоє людей. Говорила жінка – якимось чином вона мене знає з Порт Вілліямсу. Єдині люди, які знають моє ім’я, вийшли за день переді мною і вони були данці. Звідки ці знають хто я невідомо, хоча по радіо важко деколи порозумітися.
Я ішов вночі за допомогою електронної карти і радара. Коли вибрався в Тихий океан‚ вже світало. Відразу попав під тяжкий дощ зі снігом. Переодягнутися для дощу встиг, а перевзутися – ні. Мокрі шкарпетки і взуття засунув у моторний відсік сушитися – там тепло.
Вітер нестабільний. Океан також – хвилі з усіх боків. Через дві години визирнуло сонце і все стало виглядати краще.
Засніжені вершини скелястих Анд – гарно, південна рослинність Патагонії – гарно, безліч затишних бухточках і заток Біґел-каналу – гарно. Але безмежний простір великої води – краще.
25 січня. Добре повернутися до стабільного, сонячного океану з помірним вітром. Але вчора це тривало недовго. Загалом за день пройшло сім шквалів з холодним дощем, один перейшов в справжній семигодинний шторм з 50 вузловим вітром, високими хвилями, і що цікаво, райдугою. Райдуги супроводжували кожен шквал, деколи подвійні. Виростали прямо з води, зовсім поряд, здавалося можна підплисти і торкнутися.
Шторм був надзвичайний. Всередині човна рухалося все, навіть злетіли з завіс двері до моторного відсіку – такого я ще не бачив. Мис Горн був у 100 милях від мене.
Я змушений був повернутися назад до Біґел-каналу. Вже була ніч. Я не наважився входити у вузьку бухту вночі і вирішив чекати ранку в морі.
Затока, де я стою, знаходиться між островом Дельта і Barros Merrino. Скелі і рослинність на них неповторні. Якір тримає погано і треба було його перетягувати, коли змінився вітер. Постійно стежу за ним.
Перший раз увімкнув дизельний обігрівач. Це другий, бо перший попрацював два тижні і почав диміти – китайський виріб. Другий покищо працює і я дуже радий цьому, бо вчора вдень і вночі дуже змерз і маю багато речей, які треба сушити. Прогноз погоди показує сильні вітри на весь тиждень.