Наприкінці жовтня я відвідав Україну і тепер пропоную читачам „Свободи“ деякі дорожні нотатки. У Києві я пішов на новий пішохідно-велосипедний міст, який височіє від Володимирської гірки до Арки дружби народів, встановленої на спомин про Переяславську раду. Тепер новий міст належить до найбільш відвідуваних місць столиці. Він поєднав два пагорби над Дніпром і тепер можна йти, не спускаючись до Хрещатого яру, який лежить унизу й закінчується пам’ятником на честь дарування місту Маґдебурзького права.
Про те, як подолати провалля вели мову понад 100 років тому, але бракувало техніки та й грошей. Тепер заможна столиця, вочевидь, може дозволити собі таку обнову. У пізніші часи кілька разів порушували думку про будову мосту, але далі креслень справа не йшла. В травні 2013 року схвалили проєкт будівництва швайцарської кампанії, але Київ охопили революційні події і знову про міст стало тихо. Наприкінці 2018 року почали будувати міст й 25 травня цього року міст відкрив посадник Києва Віталій Кличко.
Я йшов до мосту від Володимирської гірки, охоче вказуючи перехожим шлях до мосту, який був унизу перед нами, але чомусь багато хто вважав, що то має бути міст через Дніпро.
Споруда вражала своєю стрункою красою. Звести її було нелегко ще й тому, що довелося обмежити рух авт, а для безпеки підземної залізниці деякі роботи виконували виключно в нічний час, коли не ходять потяги в підземці.
Довжина мосту складає 212 метрів, основа його складається з конструкції вагою 460 тонн. Міст вигнутий, тому з нього краще оглядати краєвиди Києва і його Лівобережжя. Над зведенням мосту працювали понад 100 будівельників та фахівців, що виготовляли необхідні матеріяли. Багато чуток викликало славнозвісне скло, також українське. Коли в одній з панелей виявили тріщину, багатьом заманулося постояти на скляних плитах. У кого слабкі нерви і острах перед висотою, тому краще не робити такі спроби. Скляні панелі покриті захисними плитами, тож тріщина була саме на такій захисній панелі. Міст збудовано переважно з українських матеріялів, лише з Німеччини були привезені певні деталі кріплення. При будові виконано значні роботи з укріплення схилів Володимирської гірки та схилів поряд із Аркою дружби народів.
Кияни полюбили новий міст. Сюди приходять численні гості міста. Щоправда, коли я запитав про пам’ятник унизу, то пояснення не почув. А це ж найдавніший пам’ятник Києва. Його поставили на честь повернення місту в 1802 році Маґдебурзького права на самоуправління, яке воно вперше дістало ще у XV ст. Кияни зібрали гроші на будівництво каплиці й пам’ятника з фонтаном. Автор пам’ятника – відомий київський архітектор Андрій Меленський. Цегляний павільйон над джерелом було освячено 15 серпня 1802 року.
Пам‘ятник Маґдебурзького права в Києві (Фото: Сергій Клименко)
Міст закінчився біля Арки дружби народів – скульптурної композиції на честь 60-річчя створення СРСР, відкритої 1982 року. Під височенною дугою два робітники – росіянин й українець підняли стрічку з радянським орденом „Дружби народів“. Далі стоять Богдан Хмельницький і московський посол боярин Василь Бутурлін. Я теж запитував у людей про цей велетенський пам’ятник і старші віком говорили про Переяславську раду. Молодші мовчали. 24 листопада 2018 року на арці Дружби народів українські художники та правозахисники зробили чорну „Тріщину дружби“. Тепер пам’ятник став більше відповідати взаєминам між Росією та Україною. Колись тут були виноградники Михайлівського Золотоверхого монастиря. Москва знищила монастир, не стало й виноградників.
Під час попередньої минулого року подорожі Україною мені запам’ятався важкий шлях від летовища „Бориспіль“ до Черкас й далі на південь, весь у глибоченних дірах, крізь які водії якось переводили свої скрипучі авта. Тепер авта не стали новішими, а шлях докорінно змінився. Варто сказати, що 150 кілометрів водій малого автобусика-таксівки подолав за дві години – це був рекорд для усіх минулих часів.
Автодорогу Н-08 Бориспіль-Дніпро-Запоріжжя-Маріюполь ще будують, але це будівництво разюче відрізняється від попередніх спроб прокласти цей шлях. Будівельники повністю зняли верхній шар дороги, влаштували основу з щебенево-піщаної суміші, укріпленої цементом. Укладено верству пористого крупнозернистого асфальтобетону товщиною 10 сантиметрів. Обіч асфальту вкладено бетонні обмежувачі. На час будови встановлено реверсний рух – світлофори по черзі перепускають авта в обох напрямах. На будівельних машинах я побачив написи латинкою „Автострада“ й поцікавився походженням компанії-підрядника. Мені сказали, що будують турки.
Та ні! „Автострада“ – українська компанія, засновником і власником якої став Максим Шкіль зі Львова. Він народився 19 серпня 1983 року, закінчив Національний університет „Львівська політехніка“ і Львівський національний університет ім. Івана Франка. Раніше працював вантажником та експедитором на заводі мінеральних вод. У 2016 році разом з німецьким партнером Вальтером Цахаріясом заснував спільне українсько-німецьке підприємство „Автострада“, яке спеціялізується на будівництві та капітальному ремонті доріг. За основу роботи компанії взяті европейські стандарти якости та сучасні технології дорожнього будівництва. Компанія має власні мобільні асфальтобетонні заводи та технічне оснащення від провідних світових виробників.
Українська компанія „Автострада“ будує шлях з Києва до Черкас. (Фото: Левко Хмельковський)
Мене зворушили не тільки висока якість нового шляху, а й вік будівничого М. Шкіля. Як добре, що до оновлення України узялися молоді люди! Також у проводі держави. Для них Арка дружби народів стала вже лише обеліском з минулого, а не символом тоталітарного режиму, котрий дружбу народів замінив імперською зверхністю „старшого брата“ і переслідування усіх „менших братів“.
У Черкасах теж докорінно оновлено головну вулицю – бульвар Тараса Шевченка і одну з провідних маґістралей – вулицю Сумгаїтську.
Усе ж одна з пережитих подій залишила сумний спомин. Йдучи повз філярмонію, я побачив афішу про виступ співака циганського походження Петра Чорного, який саме мав початися. Мені заманулося послухати романтичних циганських пісень, супроводжуваних танцями чорнявих красунь. Купив квиток і став чекати початку концерту.
До залі довго не впускали, а коли впустили, то треба було чекати ще чверть години на появу співака після визначеного часу. Нарешті вийшов товстенький чоловік і російською мовою з московським акцентом почав вітати мешканців „рідних Черкас“. Сам від походив з Підмосков’я, але за часів СРСР мав нагоду побувати в Києві, Черкасах,Чернігові.
Циганських пісень не було, чорнявих красунь теж. Натомість крізь голосники гриміли сучасні російські пісні, на сцені стрибали дівчатка, далекі від циганського життя. Глядачі почали виходити. Я теж вийшов. Подумав, що Петро Чорний може співати, що йому заманеться, але в Україні поряд з декомунізацією варто проводити демосковизацію сценічного життя.