МІНЕАПОЛІС. – У середині травня кримські татари й українці штату Мінесота відзначили 75-ті роковини геноциду кримських татар та вшанували пам’ять невинних жертв депортації показом першого повнометражного художнього фільму про насильницьке виселення кримських татар з рідної землі „Хайтарми“.
Безкоштовний перегляд стрічки в кінотеатрі „Сент Ентоні“ став можливим завдяки зусиллям Українського Центру Мінеаполісу, Міжнародного комітету Криму та підтримки Кінотовариства Мінеаполіса й Сейнт-Пола.
Режисером та водночас виконавцем головної ролі став Ахтем Сеітаблаєв. Фільм побачив світ в 2013 році. Стрічка розпочинається народним танцем, який віками був частиною весільного обряду кримських татар – хайтармою (у перекладі на українську мову – повернення). А тоді глядач переноситься у той фатальний для кримських татар травень 1944 року. Щонайменше 200 тис. осіб просто вигнали з їхніх домівок. А далі було життя на чужині – на землях від Уралу й до Середньої Азії. Приблизно 46 відс. кримських татар (110 тис. осіб) не пережили депортацію, померли в таборах від голоду, епідемій у перші роки вигнання.
Багато акторів – місцеві кримські татари, частина з яких особисто пережила страшні події тієї весни.
Кінострічка здобула нагороду Національної спілки кінематографістів України за найкращий фільм, нагороди фестивалів Італії, російську кінонагороду „Ніка“. Та до масового глядача в Росії фільм не дійшов. Це чергове свідчення того, що ідейні нащадки Радянського Союзу не готові визнавати гірку правду.
Після перегляду фільму на запитання відповідали Ліля Завала-Муслімова – кримська татарка, голова Комітету з відзначення геноциду кримських татар, прес-секретар і радник провідника кримських татар Мустафи Джемілєва, Барбара Вайзер – член Міжнародного комітету Криму у Вашінґтоні та колишня добровольчиня Корпусу миру в Криму, кримський татарин з Туреччини, лікар Хусейн Торе та Данило Кравець – науковий співробітник Львівської національної бібліотеки ім. Василя Стефаника, учасник програми Фулбрайта в Університеті Мінесоти.
Л. Завала-Муслімова поділилася історією своєї родини: „Моя бабця була жертвою депортації. Щоразу, коли я намагалася розпитати її про ті події, вона не була готова говорити. Батьки просили не наполягати, бо це боляче для всіх. Я підросла, усвідомила, що сталося. Я не знаю, що творилося в голові у Сталіна, але розумію, що ця людина була сповнена ненавистю до багатьох народів. Мені, як корінній кримській татарці, яка втратила батьківщину (і це не пишномовні слова), здається, що над нашим народом проводять якийсь ідеологічний експеримент. У 1944 році (хоча примусові міґрації були й до того) нас вивезли на чужину й змушували покоління людей до неї звикати. Потім була можливість повернутися. І знову ми повинні були починати все з нуля – як наші дідусі, батьки. Це вже стан травмованої психіки людини. А тоді 2014 рік – історія повторюється знову”.
Спецоперація депортації фільмувалася. На кожній станції, з якої відбували потяги, був солдат, який знімав все на відеоплівку.
„Кримськотатарські та українські історики переконані, що відеохроніка фактів депортації зберігається в архівах КҐБ (зараз Федеральна служба безпеки Росії). Та всі вони перебувають під ґрифом „секретно”. Викласти у відкритий доступ очевидні докази такого масового злочину в сучасній Росії навряд чи хто-небудь наважиться в найближчі десятиліття‚ тому фільм покищо є єдиним відеоджерелом депортації, хоча й художнім”, – розповіла Л. Завала-Муслімова.
Позбавившись мирного населення, режим взявся і за кримськотатарських солдатів.
„У травні 1944 року всіх кримських татар, які воювали, демобілізували і відправили в спецтабори. Там вони залишалися до смерти Сталіна. І лише опісля одержали можливість знайти своїх рідних у засланні. У той час розпочався процес реабілітації незаконно засуджених, але кримських татар це не стосувалося”, – зазначив Д. Кравець.
Радянський режим заборонив для наукового вжитку термін „кримські татари”, русифікував назви населених пунктів, переслідував вивчення історії, збереження традицій, знищив мечеті та цвинтарі. Тоталітарна машина працювала всеохопно, аби стерти пам’ять про корінний народ півострова. Тому впродовж багатьох десятиліть десяткам тисяч кримських татар довелося жити не завдяки, а всупереч, будь-що зберігаючи свою національну ідентичність.
До кінця 1980-их років кримським татарам було заборонено залишати місця своїх поселень. Лише напередодні розпаду Радянського Союзу розпочалася перша хвиля повернень на півострів. Сім’я Л. Завали-Муслімової знову побачила рідну землю у 1991 році, повернувшись з Узбекистану. Місцева влада не бажала бачити кримських татар на своїй території. „Пригадую, моя вчителька сказала, що вражена тим, як кримськотатарські діти виконують народні танці, як співають народних пісень, як бережуть своє. Сильні серце та розум, бажання вижити зберігало й досі береже нашу культуру, мову, традиції”, – сказала вона.
Кримські татари почали відновлювати знищене. „За сприянням Корпусу миру ООН в 1990 році на півострові відкрили Кримськотатарську бібліотеку. У ній зібрано багато цінних історичних документів. Зараз ми записуємо історії тих, хто пережив геноцид”, – розповіла Б. Вайзер.
Російська окупація півострова, яка триває з березня 2014 року, змушує кримських татар вкотре доводити, що вони – громадяни України. Та через переслідування аґресора приблизно 25 тис. корінних кримчан були змушені знову залишити свій дім. Після захоплення півострова Росією Україна визнала депортацію геноцидом кримських татар. А 23 квітня цього року Меджліс кримськотатарського народу прийняв звернення до парляментів та урядів держав-членів ООН „Про визнання геноциду кримськотатарського народу“.
Місцеві активісти ведуть роботу, аби схожі заяви зробили й світові спільноти. Бо довго замовчувана та приховувана правда повинна стати відомою в історії. На сьогодні геноцид визнали ще дві европейські країни – Латвія (9 травня 2019 року) та Литва (6 червня 2019 року).
На жаль, у міжнародному науковому товаристві немає однозначної думки, чи було насильницьке виселення кримських татар депортацією, в США також. „Багато американських вчених-істориків щодо тих подій використовують термін „етнічна чистка”. Наприклад, автор книги „Геноциди Сталіна” Норман Наймарк пояснює, що опрацювавши архіви КҐБ, не знайшов свідчень того, що Сталін плянував знищити кримських татар як націю. Натомість інші вчені, наприклад, з Університету Мишиґену, вважають, що депортація однозначно була геноцидом”, – прокоментував Д. Кравець.
Показ фільму в Мінеаполісі став важливою акцією підтримки кримськотатарського народу. Людмила Анастазієвська, одна з організаторів заходу та член Ради директорів Українського Центру, зачитала слова підтримки сенатора США від Мінесоти Еймі Клобучар. „Визнання світовою спільнотою факту геноциду кримськотатарського народу свідчитиме не лише про відновлення історичної справедливости, але й застереже від схожих дій щодо кримськотатарського або будь-якого іншого народу в майбутньому”, – зазначила Л. Анастазієвська.
Також в залі кінотеатру збирали пожертви для сімей кримських татар – жертв репресій російських окупантів, та політичних в’язнів у Росії.