Тяжкі переживання випали на долю вчительки Олександри Шулежко. Коли у 1944 році німецьке військо залишило Черкаси і відновилася радянська влада, їй заборонили працювати вчителькою, звинуватили у співпраці з окупантами. Усі повоєнні роки працювала реєстраторкою у поліклініці місцевої лікарні.
О. Шулежко народилася 1903 року у селі Михайлівці на Черкащині в заможній селянській родині Шелудьків. Дівчина добре навчалася в гімназії, але більшовицький переворот зруйнував подальші життєві пляни: родина була розкуркулена й ледь зводила кінці з кінцями. Одружилася з Федором Шулежком, священиком Української Автокефальної Православної Церкви, який служив у селі Леськи поблизу Черкас. У родині народилося четверо дітей. Однак у 1937 році о. Ф. Шулежко пропав у пітьмі сибірських таборів НКВД.
34-річна жінка з дітьми опинилася на вулиці. Дружина „ворога народу“ відчайдушно намагалася вижити, бралася за будь-яку роботу. На щастя, знайома директорка Черкаського дитячого садка взяла її на роботу вихователькою.
1941 року в місто увійшли нацистські війська. Навчальні заклади у місті не працювали, вулицями ходили безхатченки – діти і підлітки. О. Шулежко вирішила рятувати дітей, пішла в міську управу. Голова дав дозвіл на відкриття дитячого притулку. В будівлі колишнього дитячого садка створили будинок для безпритульних дітей. Запропонувала колишнім вихователям дитячого садка й кухарю, з якими раніше працювала, допомогти в організації цієї справи. Обидві жінки погодилися, хоча договір був такий, що платити ніхто не буде, а працювати доведеться багато, без зміни. Число дітей постійно збільшувалася. Спочатку їх було десятеро, через рік – понад 100, серед яких чверть – євреї.
Одну дитину О. Шулежко знайшла на вулиці: дитя сиділо біля мертвої матері, яка загинула під час бомбардування. Чотирирічного Володю Пінкусовича підібрала на території місцевої тюрми: він і його батьки переховувалися під російськими іменами, але були викриті. 11-річний Ерлен Барановський потрапив до притулку після загибелі бабусі. Ще кілька єврейських сиріт – Олена Бурковська, Володя Крам, брати Аркадій та Володя Чижики, Костя Надточия – втратили своїх рідних.
О. Шулежко, приймаючи єврейських дітей, записувала їх українцями, греками, татарами, залежно від кольору волосся та очей. Вона цілком усвідомлювала, що за переховування євреїв її чекала смертна кара, що вона ризикує не лише своїм життям, а й життям рідних. Проте завдяки знанню німецької мови їй щоразу вдавалося вводити в оману окупаційну адміністрацію та місцеву поліцію.
Майже два з половиною роки життя в окупованому місті було ходінням по лезу. Коли до дитячого будинку з перевірками приходили поліцаї, єврейських дітей зачиняли в „ізоляторі“, говорили, що там лежать заражені діти. Охочих перевірити хворих зазвичай не було.
Аби захистити дітей та співробітників від небезпечних візит, О. Шулежко наважилася особисто звернутися до черкаського ґебітскомісара. Як з’ясувалося, ґебітскомісар також був сиротою і заявив, що буде опікуватися притулком. На свято Нового 1943 року ґебітскомісар побажав привітати дітей, подивитися на виставу та вручити невеличкі подарунки. Нікого заховати не вдавалося. Тож вихователі разом із директором загримували дітей до невпізнання: наклеїли брови, вуса, наділи маски, перуки, одягли карнавальні костюми. Один із єврейських хлопчиків з успіхом танцював грузинську лезгінку, викликавши хвилю бурхливих оплесків гостей.
Усі вихованці займалися справами: на невеликій земельній ділянці вирощували городину, годували курей, двох кіз, кількох поросят. Старші вихованці двічі на тиждень працювали на консервному заводі Шварца, заробляли на харчі. Усі навчалися, відвідували додаткові заняття, гуртки. У дні церковних свят О. Шулежко разом із вихованцями показово відвідували місцевий православний храм. До всіх дітей було однакове ставлення, своїх доньок директор ніколи не вирізняла серед колективу.
Наприкінці 1943 року, коли Червона армія наближалася до міста, ґебітскомісар оголосив про евакуацію притулку на Захід. Аби відправити дітей до Німеччини оформив їм довідки про німецьке походження. О. Шулежко вдалося частину дітей влаштувати до родин у навколишні села, з іншими вона доїхала до Вінницької области. Скориставшись розгубленістю окупантів, разом із вихованцями сховалася в селі Соболівка і навесні 1944 року з 20 дітьми повернулася до Черкас. Її відсторонили від спілкування з дітьми, вихованців закладу розкидали по різних дитячих будинках СРСР.
О. Шулежко наполегливо розшукувала сина Вадима, мобілізованого до Червоної Армії. Лише через 10 років з’ясувалося, що 19-річний юнак-танкіст загинув у Ленінградській області. Аби прогодувати себе та доньок, О. Шулежко раз на півроку здавала кров: за 23 роки донорства здала 150 літрів крови. Двічі „Почесний донор СРСР“.
До 1968 року О. Шулежко жила з тавром зрадниці, яка співпрацювала з нацистами. Врешті-решт свідки довели, що під час окупації персонал притулку і його директор допомагали партизанському загонові: переправляли інформацію, харчі та медикаменти, простирала перекроювали на бинти, інколи переховували партизанів у своїх приміщеннях. Доживала свій вік О. Шулежко у дочки в Києві. Їй писали вдячні вихованці. Серед тих, хто до останнього дня життя підтримував з нею зв’язок і називав її „мамою“, були Е. Барановський і В. Пінкусович. Вони ж і доклали багато зусиль до вшанування її подвигу.
За день до смерти О. Шулежко дізналася, що фонд „Пам’ять жертв фашизму в Україні“ виписав їй диплом про присвоєння звання Праведника.
„Був ранок. Я показала мамі диплом і прочитала написані там слова про те, що її подвиг не буде забутий українським народом. Вона послухала й каже: „Дай мені дзеркало”. Подивилася в нього й промовила: „Значить, і я не остання людина”, – розповіла донька спогадів Лариси.
О. Шулежко відійшла у вічність 25 лютого 1994 року, похована на Лісовому кладовищі Києва. Такі дані репрезентує про нашу героїню-землячку архів Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Черкащанка-педагог Таміла Шапіро була вражена, побачивши на Стіні пам’яті Праведників народів світу в Яд-Вашемі (ізраїльський національний меморіял Голокосту) ім’я землячки. Народилася ідея розказати про героїню на батьківщині. Разом з журналістко Раїсою Загоріною написали книгу. Її перше видання за підтримки Черкаського обласного благодійного єврейського фонду „Турбота поколінь Хесед дорот“ вийшло у світ 2008 року з нагоди 105-річчя О. Шулежко.
Молодь слухає лекцію про Праведників біля Меморіялу Голокосту в Єрусалимі. (Фото: Левко Хмельковський)
Як би дивно, найважче було домогтися вшанування жінки-героїні у владних кабінетах. Попри численні звернення активістів і громади на дозвіл для відкриття пам’ятної дошки О. Шулежко пішло 10 років, ще 14 років на визнання її почесною громадянкою Черкас. Тепер про жінку-праведницю написано у підручнику з історії. Український інститут національної пам’яті підготував спеціяльний інформаційний плякат. У обласному краєзнавчому музеї діє виставка на її честь, знято фільм, ім’я О. Шулежко пропонують присвоїти черкаському дитячому будинку.
Нині до другого, доповненого видання книги „Пам’яті славетної землячки“, яке вийшло у Черкаському видавництві „Вертикаль“ і було презентоване в обласній науковій бібліотеці ім. Тараса Шевченка, увійшли спогади про вшанування Праведниці та численні світлини.
Черкаси