Іван Котляревський (1769-1838) став зачинателем нової української літератури та нової літературної мови. Він народився 9 вересня 1769 року в родині канцеляриста Полтавського міського маґістрату, шляхтича гербу Огоньчик. Навчався в Катеринославській духовній семінарії Полтави, служив у Новоросійській канцелярії, учителював у поміщицьких сім’ях Золотоніського повіту‚ перебував на військовій службі, брав участь в російсько-турецькій війні.
1810 року І. Котляревський вийшов у відставку в чині капітана, став наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві, на якій перебував майже до кінця свого життя. У 1812 році, під час воєнного походу Наполеона на Росію, І. Котляревський зформував у містечку Горошині на Полтавщині 5-ий український козацький полк за умовою збереження його після закінчення війни як постійного козацького війська, за що отримав військовий чин майора.
У 1818-1821 pоках І. Котляревський працював директором Полтавського театру. Сприяв викупу з кріпацтва талановитого актора Михайла Щепкіна. Вивчав фолкльор та звичаї народу.
Ще в семінарії писав вірші малоросійською мовою до альманаху „Полтавська муха“, який пізніше називали сатиричним журналом. За дотепні вірші про козака Енея друзі любили його ще у шкільні роки.
І. Котляревський любив бувати в товаристві й часто приймав у себе близьких приятелів. Настрій у всіх був пречудовий, І. Котляревський голосно в особах деклямував рядки з „Енеїди“.
Епічна поема „Енеїда“ спочатку поширювалася в рукописах. Перші три частини поеми опубліковано 1798 року в Петербурзі. Здійснив видання без згоди автора один із його палких прихильників, меценат Максим Парпура (1763-1828), вихованець Київської академії, де був сильний дух українства.
І. Котляревський, щоправда, не поцінував вчинок видавця своєї поеми. Згодом, редаґуючи твір, він запроторив його разом з іншими грішниками до пекла. Меценат М. Парпура довіку асоціюватиметься з „якоюсь особою мацапурою“, яку в пеклі „шкварили на шашлику“ (сцени з „Енеїди“). Так І. Котляревський помстився за свої авторські права, щоби більше ніхто не смів „чужеє оддавать в печать“. Але ж саме завдяки М. Пурпурі твір побачив світ.
Друге видання „Енеїди“ здійснив через 10 років вже сам письменник. „Енеїда“ І. Котляревського не пов’язана з першоджерелом. Автор поставив перед собою завдання у відомому сюжеті дати опис нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. Він переодягнув героїв відомої римської „Енеїди“ Верґілія в український національний одяг та й взагалі переселив їх в українське середовище, де троянці (читай запорожці) вживають усе своє рідне: українські національні страви, п’ють українські напої, співають українських пісень, грають в народні ігри.
Географічні назви в поемі – також українські. Приймання гостей, полювання, готування до війни у Верґілія немає. До того ж – описи побуту українського народу в І. Котляревського часто такі значні, що забуваються навіть першооснови поеми.
Автор української „Енеїди“ порушує низку суспільно важливих для нашого народу проблем: соціяльної нерівности, захисту рідної землі від ворогів, громадського обов’язку, чести сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання, які він бачив упродовж своє праці на різних посадах.
У творі вельми сильний національний струмінь‚ минула історія України.
І. Котляревський повною мірою використав можливості мови й створив україномовний шедевр комічної поезії низького стилю. Він увів народну мову в літературу, використавши для цього єдиний жанр, який міг послужити такому задуму.
Деякі краєзнавці припускають, що в І. Котляревського була таємна покровителька. На початку ХІХ ст. в Полтаві створилося таємне Товариство малоросійське. Одним із його активних членів і співавтором програмних документів був І. Котляревський. Після повстання декабристів 14 грудня 1825 року в цій справі проводилося слідство, але поета до відповідальности не притягнули. Літературний дослідник Євген Руднєв знайшов в одному з сибірських архівів лист Сергія Волконського, де є такий рядок: „Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила“.
Якщо перебрати всіх знатних дорослих мешканок Полтавської округи, то найбільш підходить кандидатура княгині Варвари Рєпніної (1778-1864)‚ дружини проукраїнського генерал-губернатора Миколи Рєпніна‚ дочки графа Олексія Разумовського. В. Рєпніна замовила йому переклад з французької роботи Дюкена для Полтавського інституту шляхетних дівчат – три томи по 500 сторінок французького чтива, що він перекладав 15 років.
У старості І. Котляревський тяжко хворів, і на 70-му році життя тихо згас. Задовго до смерти відпустив своїх шість кріпаків, а дім на горі в Полтаві разом і нерухомим майном заповів своїй економці Мотрі Векливечивій, унтер-офіцерській вдові. Не лишив він, на жаль, прямих нащадків. Про сім’ю він міг тільки мріяти. Його єдине кохання, його Маша Семикон назавжди лишилася у його молодості. І той факт, що він так ніколи й не одружився, зовсім не спростовує наявної у нього великої любови, радше навпаки – підтверджує.
І. Котляревський відомий також як видатний драматург. 1819 року він написав для Полтавського театру знамениту п’єсу „Наталка Полтавка“‚ водевіль „Москаль-чарівник“, які стали основою започаткування також нової української драматургії.
Валентин Бугрим – академік, доктор філософії, літературознавець, Київ.