Basic HTML Version
Карпати з півночі вже в І—II ст. н. є. Відтак, нова хвиля прокочується в
III-IV ст. у зв'язку з війнами готів (гутів, гутіїв) та союзних їм слов'ян
ських племен з Правобережної України проти Риму. Чи не з тих часів у
карпатському регіоні побутує такий прокльон, як „гута би тя вбила!"?
Ще масовіший наплив слов'ян у Закарпаття і далі в Паннонію відбувся у
зв'язку з гунською навалою на Европу. Слов'янський компонент у вій
ську Аттіли був настільки потужним, що останнім часом з'явилася деві-
янтна теорія, за якою і сам Аттіла і його найближче оточення були при
родними слов'янами. Зрештою, це звичайний рецидив романтичних під
ходів часів О. Вельтмана та Ю. Венеліна, якими українській медієвістиці
доведеться перехворіти ще раз. Але активна роля східніх слов'ян у вели
кому переселенні народів, очоленому тюрками-гунами, не підлягає сум
нівам. Якраз у ході цього переселення перестала існувати черняхівська
культура IV-V ст. на Правобережній Україні, носіїв якої М. Ю. Брайчев-
ський ототожнює з племенами шести східньослов'янських союзів.
Нарешті, у VI ст. розгортається масове переселення східніх слов'ян за
Карпати внаслідок розгрому антської держави аварами. Все нові і нові
переселенці, які переходили гори і розпорошувалися далі ледь не по всій
Паннонії, все ж витворили тут досить цілісну культуру. С. І. Пеняк зро
бив висновок, що у Верхньому Потиссі слов'янська культура VI-VII ст.
розвинулася на базі трьох попередніх культур: культури карпатських
курганів, спільної для Прикарпаття та Закарпаття, пшеворської, пошире
ної на теренах Польщі, Галичини, Закарпаття, а також пряшівської, яку
часто пов'язують з черняхівською, розглядають як наступницю остан
ньої. В свою чергу, підкреслює С. І. Пеняк, всі три ранньослов'янські
культури розвивалися на базі попередньої кельтської (латенської) куль
тури дослов'янського місцевого населення. Така конструкція дає шанс
синтезувати сильніші сторони міграційної та автохтонної теорії закарпат
ського слов'янства. Наразі ж питання про ролю кельтського та фракій
ського елементу в українському етногенезі залишається відкритим. Пал
ким прихильником пошуків кельтських коренів праукраїнської культури
був свого часу С. Шелухин. Розглядати фракійський етап як закономірну
ланку в етногенезі закарпатських українців пропонує історик М. Тиводар.
В контексті нашої теми виключно важливим є питання про походжен
ня ороніму Карпати. Найраніше він засвідчений у „Географії" Клавдія
Птоломея (II ст.), де вживається сім разів. Дана назва виводиться від ін
доєвропейського кореня, що зберігся в албанському слові „карпе" - ске
ля. Безпосередньо слово „Карпати" оформилося на фракійському грун
ті. Підтвердженням такого тлумачення є й те, що Пліній Молодший (І
ст.), не вживаючи слова „Карпати", називає їх „великі скелясті гори",
тобто дає латинський переклад туземного терміну. Із закарпатських до
слідників цю версію найактивніше обстоював М. Бескид, який успішно
виводив назву Карпат зі слов'янської лексики: „Ім'я Карпати ніщо інше
як короп'яві, горбаті, щілинисті гори". Слід погодитися з М. Бескидом і
в тому, що найдавніші відомі слов'янські племена перших століть н. є. в
Карпатах, карпи (їх вважав слов'янами ще П. Шафарик), є назва вторин-
96