Basic HTML Version
пшеницю і забрали, а їх страшно били за , що вони ту пшеницю сховали.
Тих людей ще восени обкладали страшними податками, хоч ті не мали з
чого податки платити, бо вже не мали нічого. В селі мого чоловіка - Пле-
хівка - не вимерли всі люди тільки завдяки тому, що біля села було вели
ке поле картоплі. Ту картоплю люди не могли викопати, бо вже не мали
сили. Ранньою весною, як трошки розмерзлося, то ходили люди і викопу
вали ту картоплю і їли. І так частина села залишилася жива... В Оленівці
половина населення вимерла, село Дідівщина - половина населення вимер
ла, Триліси - три чверті населення, пізніше - Обухів, Мала Снітинка, Сні-
тинка, Опірна - то там також три чверті населення вимерло...".
Зі спогаду Олександра Меркела:
„...Сьомого серпня 32-го року вийшов закон „про розкрадання дежавного
майна", який достосували до колгоспників, що збирали колоски і картоплю
на колгоспних полях після збору урожаю, та засуджували їх на декілька ро
ків ув'язнення. Вже з осени 32-го року шалів голод, люди харчувалися го
родиною. З початком зими зменшилися запаси городини й люди домішували
до хліба полову, мелену кору і гілки з дерев. Появилися на вулицях і доро
гах мертві, блукали діти. Вимирали цілими родинами, були випадки людоїд
ства... Коли я пішов у світ, я вже був знайомий з людьми вищої класи, з
тими комуністами, які були членами партії до революції і побачили, що ро
биться тепер; їх було небагато, але два мені казали: - Слухай, Олександре,
ми не за те боролися, що тепер є, ми боролися за свободу, ми боролися за
права людини, але сам бачиш, що тепер є... Я вважаю, що той голод був ви
ключно проти українських людей. Чубаря викликали в Москву і там його
розстріляли; Скрипник покінчив життя самогубством; Любченко - йому
вже загрожував арешт - покінчив життя самогубством. Нема ні одного ви
датного українця, який був членом партії до революції, щоб він залишився
живим. А пізніше вже вони добирали добрих прислужників собі...".
Зі спогаду Едварда Черненка:
„...Не дай Боже! Найбільше людей вимерло - українців, те, що я ба
чив. І то тисячі, тисячі - що пережили більше, як я! Я не переживав так
багато, але є тисячі, тисячі...".
Зі спогаду Олексія Кейса:
„... Люди знали, що робила Москва... Ой, в нас був такий Прокоп, що
ходив по street-i і кричав: - А що, доляпалися, вашу мать, доляпалися?
Йому вже все одно було. Хай його сьогодні розстріляють, йому вже все
одно. Хотіли, казав, радянської влади? Оце вам радянська влада... А
скільки анекдотів ходило... Наприклад, за Леніна, за щасливе життя Ста
ліна. Бо ж пропаганда страшна ішла... Скрізь лозунги: „ЛєнІн умєр, а
дєло єво жівьот". А жінка якась читас та й каже: - Його мать, хай ліпше
б діло його вмерло, а він хай би жив...".
58