Basic HTML Version
рішучість і далі йти з ними, спільно виконувати історичну місію з органі
зації „евроазіятського" простору на шостій частині земної кулі".
Не відстають і письменники Росії. Ідея „Евразії" виявляється, і їм не
чужа. Ось уривок з телеграми на ім'я голови ради Спілки письменників
України Ю. Мушкетика, підписаної Пулатовим, Євтушенком, Вознесен-
ським, Баклановим, Анананьєвим, Гамзатовим, Сидоровим, Суровцевим:
„Висловлюємо надію і бажання розвивати на демократичних засадах по
вноцінне співробітництво, добрі взаємини з незалежною Спілкою пись
менників України, всіма письменниками республіки в рамках створюва
ного на місці зужилої СП СРСР співтовариства письменників Евразії".
Неважко помітити, що, говорячи про Евразію, і вчені і політики, і
письменники, по суті, мають на увазі колишній Совєтський Союз. (Ми
пам'ятаємо, звичайно, що й А. Сахаров пропонував назвати новоутворен
ня на місці „СРСР" „Союзом держав Европи і Азії". Але він зазначив
цілком конкретно, що робить це, аби викинути з назви держави ідеологі-
зовані терміни). І особливо зарясніла „євразійська" термінологія саме
1991 року, коли той „союз" пережив у конвульсіях передсмертну агонію.
Це й підштовхнуло нас замислитися над ідеєю „евразійства" і над тим,
чому її саме тепер так намагаються реанімувати. На жаль, і деякі укра
їнські публіцисти без будь-яких уточнень послуговуються цим терміном.
Термін „Евразія" був запроваджений австрійським ученим Е. Зюссом
1883 року в геологію і географію для означення найбільшого материка
Землі, що обіймає Европу й Азію разом, бо і справді вони не відділені
одна від одної водними просторами, як інші частини світу.
„Евразійський" рух у російській історичній науці та політичній думці по
чав виявляти себе ще до початку Першої світової війни, а остаточно офор
мився і закріпився в середовищі російської інтелігенції на еміграції 1921
року. Представники цього руху взяли від поняття Евразії тільки ідею єд-
ности географічного простору й побудували на ній схему історії вигаданої
ними „Евразійської держави", звичайно, з проекцією в майбутнє.
Активна діяльність „євразійців" спостерігається у 20-ті роки. Поча
ток поклав випуск збірника в Софії під назвою „Исход к Востоку"
(1921). В різних столицях Европи вони друкували свої монографії і пе
ріодичні видання, а з другої половини двадцятих років у Парижі стала
виходити газета „Евразнец". Головними дійовими особами в цьому русі
були на той час молоді й активні інтелектуали: географ П. Савицький,
краєзнавці Є. Ільїн та М. Алексєєв, філософи і теологи Г. Флоров-
ський І Л. Карсавін, відомий лінгвіст князь М. Трубецькой, наші зем
ляки - історик Г. Вернадський (син В. Вернадського), той же П. Са
вицький. Вони заснували 1923 року своє „Евразійське видавництво",
видавали в Празі „Евразийскую хронику", а в Берліні (згодом у Пари
жі) - „Евразийский временник".
Бажання розглядати хід історії Росії не тільки із західноєвропейської
точки зору, а й беручи до уваги її тісні зв'язки з Азією, було похвальним
і відкривало можливості для плідних досліджень з історії, порівняльної
культурології народів, що входили до її складу в ті чи інші періоди.
129