Basic HTML Version
Микола РУДЕНКО
ЗУСТРІЧ ЗА КОЛЮЧИМ ДРОТОМ
Уривок з повісти „У череві дракона"
Був у мене свій привілей: я мав право озирати наїжачений
багатьма рядами сталевої колючки, забудований похмурими
казармами, заметений кучугурами снігу лісовий прямокутник
концтабору з висоти сторожової вишки. Цю висоту створювала
шлакова гора, на яку я виштовхував тачку, наповнену смердючим
жаром — щоденним випорожненням табірної кочегарки. Ніхто,
крім кочегарів та їхніх підручних, не мав права підійматися на гору.
Сумне видовисько відкривалося перед моїми очима: те, що
природа виплекала у своїй любові до краси, було спотворене
брутальним втручанням людини. Все тут свідчило про насилля й
неволю. Відтятий від вільного лісу концтабірний прямокутник,
периметр якого становив близько двох кілометрів, був поділений на
робочу й житлову зони. Вервечки людей у чорних ватянках і ще до
сходу сонця під командою наглядачів тяжко долали замети,
насипані нічною хуртовиною. Навіть здалеку видно, що ці люди
ледь-ледь переступають — здебільшого це похилі діди, яких
держава відірвала від онуків чи навіть правнуків.
Завершувався 1978 рік — другий рік мого ув'язнення.
Незважаючи на застар і лу фронтову інвалідні сть, мене
призначили в кочегарку робочої зони — я мусів підвозити до казанів
вугілля та видаляти зашлакований попіл, що ятрив легені чадним
ґазом. Слід хутко вибігати з тачкою по круто настелених дошках на
вершину шлакової гори, щоб сині вогники над шлаком не встигли
позбавити тебе притомности. А з вугільної купи, що вища від самої
кочегарки, добувати вугілля доводилося шахтарським обушком. І
це було не легше, ніж у вибої. Вугілля привозили восени. Спершу
його поливали дощі, відтак наскрізно сковували сорокаградусні
морози — купа перетворювалася на суцільний моноліт, що
переймав міцність гірської породи. Нарубати й підвезти до казанів
двадцять тачок за зміну — ото й був мій обов'язок. Куфайка
парувала на морозі — до наступної зміни не встигала висохнути.
91